Межі терпіння
Чого це ти, мов хмара, сунеш? З Мирославою посварився? підколов Іван друга, уважно роздивляючись його незадоволену міну. Та не переймайся ти так! Жінки ж як погода: то буряку принесуть, то сонце світить! Сьогодні сваряться завтра за тобою скучають так, що й жити не можуть!
Ми розійшлися, пробурмотів Гриць, даючи всім виглядом зрозуміти, що по цій темі краще не розгинати балачок. Та й давай, без зайвих питань.
Іван завис із відкритим ротом, очі так розширив, ніби вперше прочитав платіжку за комуналку. Розійшлися?! Та бути не може! Він же добре знав Гриця той Мирославу на руках носив і навіть не скаржився на біль у спині. Це ж не просто хтось, а справжня любов!
Іван згадував всі Грицеві витівки останнім часом. Якщо по-чесному, дивився він на це з певною іронією сюрпризи, величезні букети білих айстр, дорогі сережки на зарплату вчителя, і всі вихідні тільки кудись водити Мирославу: то в новий ресторан з виглядом на Дніпро, то в театр, наче він раніше був палким фанатом вистав. Та де там колись Гриця було не виволочити з дому навіть на недільний ярмарок, якщо на телевізорі “Динамо” грало! Але заради неї він себе переламав і навіть погодився ходити на виставки кераміки.
Ти мене в шоці тримаєш, нарешті видушив з себе Іван, так і не оговтавшись від почутого. Стільки грошей витратив, з друзями спілкування на нуль, вже й фундамент під хату залив і отак?
Він, насправді, не хотів погіршувати ситуацію, але по-дружньому боліло за Гриця, який так змінився заради кохання, а тепер от сидить сіріший за постільну білизну в гуртожитку.
От і все, коротко кивнув Григорій і втупився в монітор ноутбука. Вигляд у нього був приблизно як у бухгалтера наприкінці року: нервовий, зосереджений, мріяв лише, щоб його відчепили з тими важливими справами. Насправді бездумно лупив по клавішах.
Всередині нього бушував справжній ураган! Він розумів, що Іван просто переймається, проте хотілося одного щоб дали спокійно посидіти в цьому затишному Львівській кавярні. Чому це так важко? Тяжко було змиритися Мирославу він любив усім серцем, і саме тому сварка боліла ще сильніше
~~~~~~~~~~~~~~
Познайомилися вони зовсім випадково. Того вечора Мирослава забігла в Сільпо після роботи треба було добрати харчів на весь тиждень. Не поспішаючи, складала в кошик помідори, крупи, кисломолочку, ще якусь дрібноту. Біля каси корзинка магічно перетворилася на три пакети, кожен кудись Міцкевич своїх мешей склав! Вона глибоко зітхнула: до хати дві зупинки на тролейбусі, але з такою вагою це вже справжній квест. Дістала телефон хотіла викликати таксі, а жодної автівки в додатку! Знову пробує усі заняті.
Поставила пакети долі, витерла з чола уявну краплю поту і озирнулася. Навколо всі зайняті своїм: хто пельменів шукає, хто котоводує. І тут помітила погляд чоловіка зі шкіряною барсеткою, пляшкою Моршинської та упаковкою кави в руці. Дивився так співчутливо-незворушно, ніби хотів допомогти, але трохи ніяковів.
Давайте я вас підвезу, несподівано запропонував, підійшовши ближче.
Мирослава здригнулася: сама-собі господар, до допомоги не звикла.
Та горе одне почала вона, але руки втомилися тримати пакети, і охота до самостійності різко зникла. Добре, підвезіть. Тільки каву не пригощаю чай теж.
І сказала це майже жартома, сама не розуміючи навіщо може, аби розрядити атмосферу.
Чоловік щиро засміявся якось так тепло, аж мороз по шкірі.
Та не в гості ж проситися збирався! відповів з усмішкою.
Він легко підхопив пакунки, і вже через хвилину вони йшли до сивого седана, припаркованого скраю. За кермом був Гриць неймовірно дотепний та легкий на підйом. Пятнадцять хвилин дороги пролетіли, як пісня: він історії, вона сміх. Мирослава спершу лише чемно всміхалася, а невдовзі реготала без упину.
Як підїхали до її будинку, їй стало раптом шкода прощатися.
Дякую за допомогу, сказала, відчиняючи дверцята. Приємно було поспілкуватися.
Взаємно, відповів Гриць, дивлячись з тією ж чаруючою теплотою.
Зависла пауза. Мирослава трохи покрутила ремінець сумки, витягла блокнот і швидко написала номер телефону.
Можете подзвонити якщо захочете.
Звісно, подзвоню! пообіцяв чоловік, ревно поклавши листочок у кишеню сорочки.
І вже наступного дня подзвонив. Запросив у ресторан із живою музикою, де ситні вареники та Козак Сашко на бандурі Мирослава погодилася, сама дивуючись, яка вона рішуча.
І закрутилось: відносини йшли, як по Інтерсіті плавно, але з відчуттям, що ґрунт під ногами є. Щопятниці прогулянки по Володимирській в Києві, по неділях Музей народної архітектури і побуту, сюрпризи й довгі розмови про все на світі. Гриць вже й думати став: Може, покликати Мирославу до себе жити? Є ж простора квартира, що їй у гуртожитку тулитися?
І от, в один чудовий вечір, знову в тому ж ресторані, за столиком під лампадкою, Мирослава раптом замовкла, поки розмазувала ложкою київський торт по тарілці.
Я тобі цього раніше не казала, почала тихо, опустивши очі. Просто й гадки не мала, що все вийде так серйозно. Але
В Гриця всередині щось стиснулося: Та невже заміжня?!. Він вхопився за край столу, чекаючи якоїсь катастрофи.
У мене є син. Йому сім років, видала Мирослава одним ковтком. Я його дуже люблю й залишити не можу.
Гриць видихнув з таким полегшенням, наче виграв у лотерею. Посміхнувся сам собі.
Дякувати всім святим я вже подумав, що в тебе чоловік! А син це чудово! Давай підемо, речі зберемо переїжджайте до мене, місця вистачить!
Говорив щиро, не сумніваючись: нарешті сімя хай навіть бонусом син. Уявляв, як маленький Данилко буде кликати його тато
Але Мирослава раптово сіпнулася і подивилася на нього з сумнівом.
Данилу ще треба звикнути до думки. Його батько просто зник, не дзвонить й не допомагає. Малий усім душею переживає за мамою ходить і питає: А коли тато прийде?
В її голосі відразу стало чути, що дитяче питання болить донині. Гриць мовчки взяв її за руку. Мирослава видихнула, трохи оклигавши.
Я не хочу, щоб він знову переживав якщо бути разом, то серйозно. Щоб Данилко розумів: ти не зникнеш, а будеш поруч.
Гриць серйозно подивився їй у вічі:
Я все розумію. Я не зникну. Давай діяти поступово я хочу стати частиною вашого життя, але лише якщо ви обоє будете готові.
І Мирослава посміхнулася: перший раз за вечір з надією.
Гриць тримався впевнено, коли обіцяв, що з сином порозуміється. Насправді з дітьми в нього досвід суто теоретичний: хрещеники ще до школи не ходять, а у друзів діти лише на обрії. Як спілкуватися із семирічним хлопям уяви не мав.
Я знайду з ним спільну мову! повторив він з бадьорою усмішкою. Хоча, якщо ми разом не житимемо, як же він до мене зможе звикнути?
Мирослава замислилася. Данилко досі переживав зникнення батька, і різкі зміни були небезпечні.
А давай, ти час від часу у нас ночуватимеш? Потроху призвичаїться, а там, може, переїжджатимемо! Але зі мною мама мешкає.
О, класика жанру! подумав Гриць і скрутив уявну цигарку в думках. Уявив собі типовий образ української мами: все бачить, все чує, на кухні господиня, чужого порядку не терпить
Однак тут Гриця чекала несподіванка. Галина Василівна справжня мила жінка: спершу вітала без зайвих питань, завжди усміхалася і цупко тримала дистанцію. Жодного А коли плануємо весілля?, Коли онуків?, Грицю, а як у тебе з зарплатою? жодних нюансів. З Настею лагідні розмови, з Грицем вічлива стриманість.
З мамою проблем не було. З сином отут почалась операція Мізерія: Данилко при вигляді Гриця миттю хмуриться і впивається поглядом, ніби той злодій, а не мамин приятель. Хлопець не кричав, не вередував просто зникало бажання з ним навіть Доброго дня казати.
Перший час малюк тримав фронт пасивно: не реагував, заговорити у відповідь тиша, приходить іде в кімнату. Та минуло тиждень-два і почалося диверсійне мистецтво. Одного разу розлив акварельні фарби на дорогі туфлі Гриця хто тільки ті фарби дав? Далі порвав святкову сорочку, не інакше, ніж навмисно. А якось ще й чай пролив на ноутбук, диво, що той уцілів.
Щоразу Мирослава мирила малюка руками розвела, головою похитала: Дані складно, все змінилося, він ще малий Гриць терпів, утихомирював роздратування, розумів: чужих дітей не буває, тож і пробував наблизитися до хлопця. Але відтак дійшло до кипіння.
В один пізній вечір, коли всі вже збиралися спати, Данилко зайшов у кімнату з пляшкою відбілювача, обличчя задоволене, наче цибульку знайшов у варенику. Не кажучи ні слова, хлопець лив рідину на всю постіль. Враз понеслися запахи Свободи хлорка так шарила, що очі почали сльозитися.
Гриць завмер, поки парував гнів.
Навіщо це?
Я хочу з мамою спати, а тебе тут не треба. Валяй геть! огризнувся Данилко, глянув суворо.
Гриця ці слова вдарили сильніше, ніж сам відбілювач по наволочці. Всю цю любов, всі намагання хлопець переміг за пять секунд.
Гриць узяв ремінь і хлопнув себе по руці не так для погрози, як щоб зняти напругу. Данилко верескнув і кинувся до Мирослави.
Мамусю! Він мене бити хоче! Поганий! Я ж казав!
Мирослава миттю підійшла, обійняла малого, а Гриць у відповідь суворий погляд, наче він найгірше в житті вчинив.
Грицю! Це ж дитина! Не смій його ображати! Це просто дитяча витівка! Я нікого не дам у скривду! Тільки спробуй до поліції підемо!
Гриць стояв, стиснувши руки в кулаки й крутив у думках: Витівка? А зіпсовані речі? А цілий вечір?.
Виховав з хлопця не зрозуміло кого стиснув губи.
А далі зрозумів: у цій сім’ї він ніхто. Прав тут не має, а дитина цар. Чому він має терпіти всі ці витівки семирічного стратега, який не хоче ні з ким рахуватися?
Він різко кинувся до шафи, почав скидати речі до сумки акуратність і Гриць зараз явно не родичі.
Я ще й винен! буркнув, не дивлячись на Мирославу. Як тільки він хлором у чай тобі додасть не нарікай!
Мирослава спересердя мовчала. В її очах проступило і подивування, і якась образа.
Грицю, куди ти? спитала майже пошепки. А як же ми?
Вона зробила крок назустріч, хотіла взяти його за руку, але Гриць тільки відвернувся.
Які ми, Мирославо? Хіба ти не бачиш, що робиться? Твій син мене виживає. Я намагався знайти до нього підхід дарма. Йому це байдужо. А ти ти й далі його виправдовуєш.
Данилко визирнув з-за неї з переможною гримасою. Він не виглядав винним скоріше гордим.
Мирослава хотіла щось сказати, але вчасно схаменулася.
Я завжди буду на його боці! мовила твердим голосом. Йому просто треба терпіння і любов!
Та реміня йому треба! зірвався вже на крик Гриць.
Він одразу пошкодував, що це вигукнув. Мирослава відскочила, в очах блиснула сльоза.
Гриць, не чекаючи відповіді, швидко пройшов повз неї до коридору.
У передпокої на нього чекала Галина Василівна, стоячи із зібраними руками, втомленою усмішкою і розумінням у погляді.
Вибачте, сказав Гриць, намагаючись оминути її. Але в нас з вашою донькою не вийде
Розумію Мені і самій із цим онуком не дуже легко що вже там. Піду краще до себе, хай дочка сама собі раду дає
В її голосі не було обурення лише млява здавленість того, хто вже все зрозумів раніше.
Гриць хотів щось сказати, але лишень кивнув, вийшов із квартири і поволі спустився східцями. Вулиця вже обіймала темрявою, тільки ліхтарі відсвічували на мокрому асфальті. Було прохолодно, але йому було все одно всередині палав сум.
Він знав: Данилко насправді боляче переживає втрату. Йому важко впустити в життя когось нового. Але де та межа, за якою дитяче невдоволення стає вже цільовою травлею? Гриць усе терпів, шукав підхід але це війна, в якій у нього і зброї, і щита не було.
Він як місію поставив собі мене вижити і таки зумів думав Гриць, роздратовано ковтаючи вечірнє повітря.
Він памятав, як все починалось: супермаркет, перше побачення, ілюзорне щастя. Здавалось, буде справжня сімя, щастя, будні у затишку А розбилося об дитячий характер і мамину сліпу любов.
Не через зраду, не через великі дурниці, а через постійний дрібязковий битовий фронт.
Значить, не доля, подумав Гриць, переходячи на зелений.
Десь глибоко відчував: може, то й на краще. Хай попереду чекає хтось, для кого він буде не тлом для чужих істерик, а головним героєм.
Тільки серце все ж за Мирославою нило за її сміхом і вечорами утрьох Почуття не вщухли й досі, і згадка про неї шурхотіла в душі.
Гриць завернув у парк. Листя шуміло на вітрі, ліхтарі плями світла кидали на доріжку. Навколо все поволі затихало, лиш йому всередині ще довго бурлив шторм.
Він знав: потрібен час. Колись усе мине. А поки тільки зателефонувати Івану та піти на шаурму, бо життя не зупиняється. Навіть якщо зараз здається, що мрія розсипалася, як домашні білети на потязі Київ-Львів.
