Мені уже 62 роки, і вже майже сорок років я викладаю українську літературу в ліцеї імені Івана Франка у Львові. Мої будні давно набрали свого ритму: чергування в коридорах, уроки Шевченка й Коцюбинського, трішки холодний чай з буфету й купа контрольних у портфелі.
Щороку в грудні я даю учням завдання провести інтервю з літньою людиною про найяскравіший спогад з різдвяних свят. Це завжди викликає у молоді невдоволення.
Це завдання вони щиро недолюблюють.
Цього року після шкільного дзвінка до мене підійшла скромна Ярина. В руках вона тримала завдання і тихо спитала:
Панe Василю, можна взяти інтервю у вас?
Я посміявся у вуса: Ой, Яринко, мої історії нудні. Краще поговори з бабусею чи старим сусідом, вони й на війні були, й пасіку тримали.
Але Ярина стояла на своєму, з тією впертістю, яку бачив лише у справжніх західноукраїнських дівчат:
Я хочу почути саме вашу історію, серйозно відповіла вона й подивилася мені у вічі.
Довелося погодитися: Гаразд, приходь завтра після уроків, але якщо спитаєш про кутю, я її обовязково критикуватиму!
Ярина усміхнулася, киваючи: Домовились.
***
Наступного дня вона сиділа переді мною, розташувавшись поруч із вікном, де котилися львівські хмари, а у зошиті вже лежала чиста сторінка:
Розкажіть, якими були ваші свята в дитинстві?
Я згадав, як бабуся невдало варила кутю в глиняному горщику на печі, як батько вмикав щедрівки на старому програвачі й про той рік, коли ялинка в нас дивилась на світ косо перевантажена іграшками.
А можна більш особисте питання? несміливо додала Ярина.
Коли вона поцікавилася, чи було у мене у свята перше кохання, щось у грудях защеміло.
Було Звали її Зореслава. Ми ще зовсім молоді були мріяли про життя десь за обрієм.
***
Минуло трохи часу, і Ярина сама знайшла мене в учительській. Тримаючи до рук мобільний, вона хвилювалася:
Пане Василю… здається, я знайшла її!
Я мимоволі перепитав: Кого?
Вона не стримала посмішки, піднесла до мене телефон. На екрані мерехтіло оголошення: Шукаю дівчину, яку кохав понад 40 років тому, Львів. Серце моє стиснулося у грудях, поки я вдивлявся у фотографію юної дівчини з зеленою хусткою і щирими очима це ж Зореслава!
Хочете, щоб я їй написала? спитала Ярина. Я тільки кивнув слова втекли кудись геть.
Коли Ярина добавила, що може допомогти звязатися, я вперше за довгий час відчув трепет: вона не забула мене. Минуло десять днів, і ми домовилися про зустріч біля кавярні Світ кави на площі Ринок.
Я довго обирав вишиванку й піджак, шукаючи себе теперішнього в тому дзеркалі минулого.
***
Коли я побачив Зореславу, роки на її обличчі були, а очі лишилися тими ж сповнені Сонця і тепла. Василю, тихо промовила вона, ніби тільки вчора ми розпрощалися біля двору на Личаківці.
Ми говорили про життя, як воно минає, як виховували дітей, і як ніколи не змогли забути першого кохання. Якби не розпалася тоді доля, хто зна, що було б.
Усі ці роки ти був для мене особливим, прошепотіла вона, якби не війна, якби не розїзди
У цей момент я зрозумів надія живе завжди. Все ще можна спробувати повернути собі те, що десь загубилося між роками.
***
Ця зустріч подарувала мені віру у те, що кожному потрібно дати собі другий шанс. Бо поки ще бється серце ніколи не пізно почути Доброго дня від того, з ким не завершили свою історію. І я чекаю, що ще все добре воно буде і в житті, і в душі.
Ось така моя наука: справжні почуття не мають строку давності. Головне не закривати для них двері, навіть якщо вік вже давно сріблом сивини.
