З того дня, як у Барбоса забрали найдорожче, він так і не міг змусити себе зайти в свою будку. Спав просто на вогкій землі. Майже не їв. Навіть на Сергія єдиного свого друга не реагував…
Настав ще один листопад. З кожним днем ставало холодніше, небо все частіше затягувалося свинцевою млою, і люди куталися в обємні вовняні пальта, обмотуючи шиї грубими шарфами. У повітрі вже відчувалось наближення зими, і Барбос добре знав: ось-ось випаде сніг.
«Цікаво, коли ж мені насиплять у будку свіжого сіна? Хутра мені ще достатньо, але ночами вже пронизливо холодно…» думав пес, простягнувшись на холодній землі.
Він мляво стежив за вантажниками: ті снували подвірям, тягаючи ящики до великих вантажівок, що тхнули мастилом та металом. На старого сторожового пса ніхто й не дивився.
Ну чого розлігся? долинув грубий голос. До Барбоса наблизився охоронець, який вийшов із сторожки покурити. Тебе ж не для того тут тримають, щоб вивалятися, як міський хазяйський пес! Тьху!
Охоронець зневажливо сплюнув під ноги й пішов. Звався він Володимир. Ще від цуценятки Барбоса недолюблював без причини, просто так.
Невдовзі до складу підїхав темно-зелений «Ланос». Пес одразу підвівся.
Привіт, друже, підійшов до нього чоловік у кепці, щетинистий, лагідний. Привіз тебе утеплити трохи.
Це був Сергій його найбільш улюблений і добрий охоронець. Завжди знаходив Барбосові добре слово і щось смачне. Ось і у свій вихідний не забув про пса: привіз сіно, щоб йому було тепло.
Сергій обережно наповнив будку свіжим, запашним сіном, потім дістав миску гарячої каші з мясцем. Дочекався, поки Барбос усе зїсть, забрав миску помити і лише тоді поїхав.
Знову пес залишився сам. Добре, що ніч уже близенько уві сні легше забуватися, і самотність не так гнітить.
Коли зовсім стемніло, Барбос рушив до будки. Вже хотів залізти всередину, як раптом несподівано зупинився.
Із глибини сіна дивилися на нього два блискучі зелені кола. Пролунав загрозливий шип.
Барбос звично, без агресії, подивився на неочікувану гостю. Перед ним худа чорна кішка з величезними, настороженими очима. У погляді читалося чітке попередження:
«Не чіпай мене. Я небезпечна!»
Всупереч цьому, пес навіть зрадів.
«Ну, місця в будці замало, але нам удвох вистачить», подумав він оптимістично.
Він зробив крок уперед й одразу лапка з гострими кігтями розітнула повітря.
Шшшш! відповіла кішка на його мирні наміри.
«Гаразд, ночуватиму надворі», подумав Барбос і влаштувався біля самого входу до своєї будки.
Вранці прокинувся рано чекав сніданок, який завжди був найбільшим очікуванням дня. Глянув у бік будки: а кішка солодко спить.
«Яка ж вона гарна!» пройняло Барбоса.
Зі сторожки вийшов помятий та невдоволений Володимир, мовчки кинув йому якісь кістки й хліб, і знову пішов.
За правилами пес мав би їсти справжню їжу, але Володимир ніколи не переймався: кидав, що під руку потрапило. Після такої їжі в Барбоса не раз болів живіт, але нарікати було нікому.
Пес винюхав їжу й почув сторонній запах.
Кішка! Вона зовсім не боялася великого господаря території, сиділа впритул і гризла ковбасну шкірку так впевнено, ніби нічого тут дивного.
Барбос зрадів, що зміг пригостити таку худу гостю.
Відчувши погляд, кішка напружилася, готуючись до атаки. А пес просто їв хліб і спостерігав з цікавістю.
«Чому вона сердита? Може, їй теж хліба захотілося?» подумав він і посунув свій шматочок їй ближче.
Увесь день вони звикали одне до одного. Кішка з підозрою, навіть ворожістю. А пес з доброзичливою цікавістю.
Увечері Володимир, йдучи зі зміни, знову кинув псу недоїдки. Кішка миттю кинулася до вечері.
О, леле! відсахнувся охоронець. Що це за відьма тут зявилася? Геть звідси! Фу!
Кішка шугнула за Барбоса. Той спершу розгубився, але швидко збагнув і став на захист: оскалився, підвів шерсть, поглянув суворо.
Володимир презирливо пирхнув і, не бажаючи втручатися, пішов. Новий вартовий, що прийшов потім, навіть не глянув у їхній бік.
Кішка кинула Барбосу короткий вдячний погляд. А той задумався:
«Відьма так назвав її Володимир Це її імя? Мабуть, так її і звуть»
Тож вирішив: кішка тепер буде Мавка.
Настали морози. Мавка знову залізла до сіна. Барбосу не хотілося її турбувати, але він все ж зазирнув усередину.
Кішка глянула у винуваті собачі очі. Вона не розуміла, як собака може бути таким І все ж посунулася, давши притулитися поруч.
Всю ніч вони грілися разом, міцно притулившись одне до одного. Сон був спокійним, як ніколи.
З того часу Барбос і Мавка стали нерозлучними. Разом їли, спали й «розмовляли» на своїй тваринячій мові.
Коли Сергій вперше побачив кішку біля пса, й очам не повірив: така крихітна й змарніла, а не боїться сторожового собаки. А скоро й зрозумів у тварин своя любов. А любові байдуже до розмірів.
Сергій взяв Мавку під опіку: зганяв до ветеринарки, прочесав, підгодовував. За пару тижнів кішка стала міцнішою.
І лише Володимир спокою не давав. Вигадував собі, ніби чорна кішка приносить лихо й вирішив її позбутися.
Одного разу навіть спробував отруїти, але Барбос відчув підозрілий запах і завадив завжди був напоготові.
Якось, у ту особливо люту ніч, пес і кішка спали в будці. Барбос вилизував чергову Мавчину подряпину вона постійно потрапляла в халепу.
Враз почули незнайомий запах.
Барбос вискочив і загавкав щосили. Пожежа! Склад палав!
Володимир вибіг, лаявся, метався перед палаючим складом, безрезультатно шукав телефон. Мавка жалібно нявкнула. Охоронець озирнувся кішка сиділа там, де впав мобільний.
Проклята відьма! відштовхнув її, схопив телефон і викликав пожежників.
Пес рвонув до подруги. Хромаючи, Мавка пішла геть від диму. Вони перечекали в кущах.
Після пожежі Володимир кинув у кішку ненависний погляд.
Наступного вечора Барбос почув розмову біля поста:
Кажу ж, від неї самі біди. Бачили її очі? Справжня відьма! переконував Володимир.
І що пропонуєш? спитав хтось байдуже.
У ліс відвезти й усе.
Барбос застиг, серце стиснулося. Притулився до сплячої Мавки.
Ти що, здурів? Вона ж там загине! втрутився Сергій.
Мені байдуже! Пожежі замало?
Еге ж, чорні кішки не до добра… підтримав хтось.
Ніхто її нікуди не повезе. Не добалакали. Сергій пішов геть.
Наступного ранку Барбос прокинувся, потягнувся. За звичкою хотів понюхати Мавку.
А її не було.
Він перевернув сіно порожньо. Вискочив надвір, метався, хрипко-тихо гавкав.
Біля сторожки миготіло чорне плямка. Кинувся туди… Але це був лиш поліетиленовий пакет, що шарудів на вітрі.
Двері гупнули.
Чого приперся? Подругу шукаєш? зловісно прошипів Володимир. Нема більше твоєї подруги. Тепер десь у лісі пригод шукає.
Барбос вдивлявся в його обличчя, шукаючи інший зміст слів.
Хоча… нічого вона вже не зробить. За два дні здохне там сама. Якщо ще не здохла.
Пес не видав ані звуку. Навіть голос болю десь застряг усередині.
Пішов перший сніг. Великі сніжинки тихо падали на завмерлого пса.
І відтоді, як у нього відібрали найдорожче, Барбос більше не входив у будку. Спав просто на землі, майже не їв і не звертав уваги навіть на Сергія.
Барбосику, вона зараз у доброму місці, повір мені. Там тепло й спокійно. Ти мені віриш? Сергій сідав поряд, обережно гладячи пса.
«Хочу й я туди. Хочу до своєї Мавки. Дозволь мені піти до неї…»
День до того вранці Барбос почув обривки розмови незнайомих людей. Ті стояли неподалік і перемовлялися так, наче він уже давно не живий. Казали, що пес застарий, нема з нього більше користі, складові потрібен молодий охоронець, а цього час уже списати…
Чим закінчилася розмова, Барбос не пригадав. Йому стало байдуже до всього, крім одного.
Сніг ішов і йшов, кладучи холодні пелюстки на спину, морду, лапи. Поступово все тіло огортала біла ковдра. Пес повільно зімкнув повіки.
«А раптом вдасться більше ніколи не відкрити очі? Не хочу більше…»
Світ навколо потроху затихав. Пес майже не відчував себе, не розрізняв запахів і рухів повітря. І раптом у темряві почув знайомий голос:
Прокидайся, друже! Ходімо, ти їдеш зі мною.
Далі все згадувалося уривками: теплий салон машини Сергія, мяке сидіння, довга дорога вибоїнами десь під Києвом, інші невідомі запахи.
Сум і біль зробили Барбоса безсилим і хворим. Він провалився в глибокий сон просто на задньому сидінні під тиху українську музику з радіоприймача…
Через декілька годин вони зупинились. Сергій допоміг Барбосу вийти і притримав, поки той човгав до будинку.
Будеш тепер у мене жити, друже.
Псові було майже байдуже. Але не хотів засмучувати доброго чоловіка, тому спробував усміхнутися. Вийшло несміливо. Та Сергій усе розумів без слів.
Зараз зайдемо, і тобі полегшає, підморгнув Сергій, відчиняючи двері.
На порозі Барбос загострив увагу. Запах… цей запах був йому рідніший за всі в світі. Його не сплутати!
Думка підтвердилась за мить.
З підвіконня зістрибнула чорна, струнка кішка й поспішила назустріч. Ще до того, як наблизилася, Барбос зрозумів це вона. Мавка!
Я ж казав, що вона в доброму місці, з усмішкою вимовив Сергій. Невже ти думав, старий друже, що я дозволю покидькам вивезти твою подругу в ліс?
Але Барбосу й Мавці було не до нього стільки треба було розповісти одне одному!
Коли обоє наговорилися досхочу на своїй тваринячій мові й влаштувалися відпочити, пес задумався: а що ж насправді означає те слова «Мавка»?
Він уже хотів запитати у кішки, але передумав. Яка різниця? «Мавка моя подруга. І цього більш ніж достатньо».
