Вся ця історія почалася цілком невинно звичайне планування літньої відпустки. Я з дружиною, наш перевірений часом кросовер, понад тисяча кілометрів маршруту до Одеси і солодке передчуття довгої дороги. Обожнюємо мандрувати машиною свобода, сам керуєш подорожжю, зупиняєшся де заманеться, можеш звернути, куди душа покличе. Нескінченних змін транспорту, криків дітей у вагоні та вічно перенесених літаків у нас не було.
Та цього разу допустили критичну помилку проговорилися про наші плани.
На одній із дружніх вечерь, де зібралися різні знайомі, я ненароком обмовився, що за два тижні рушаємо на південь, на своїй машині.
О, а коли саме їдете? пожвавилась пара навпроти.
Це були Денис і Ярина. Дружбою наші стосунки не назвеш просто зрідка бачилися в спільній компанії.
Відїжджаємо пятнадцятого, відповів я навіть не припускаючи, куди це веде.
Серйозно? У нас якраз відпустка з шістнадцятого, планували їхати потягом, але три дні нічого нормального нема лише останні боковушки біля туалету. Візьмете нас? Заправку поділимо навпіл, їхати ж веселіше компанією. Ми скромні, не конфліктні.
Поглянув на дружину. За її поглядом було очевидне “ні”. Я почав щось мятися, мовляв, усе вже запаковано, ми ніде не поспішаємо, часто зупиняємось.
Та не переймайся у нас на двох лише одна валіза! не здавався Денис. Гроші зараз шалені, а так зекономимо вдвічі. Виручайте, ну ми ж не чужі.
Як виявилося, аргумент про економію вирішив усе, до того ж ніяково було відмовити прямо в очі. Чим, власне, і поплатились.
«Не хочеш проблем не роби по-українськи добро»
Зустрітись вирішили біля нашого підїзду о пятій ранку. Ми з дружиною спустилися вчасно. Багаж був спакований: сумки, вода, набір інструментів, ковдри. Денис і Ярина прийшли майже за сорок хвилин.
Та це таксі затрималося, спокійно пояснила Ярина, тягнучи валізу розміром із холодильник, ще й пакети із закусками.
Ми ж домовлялись нічого зайвого, не витримав я.
Це ж дівчина, їй треба перевдягатися, засміявся Денис.
Довелося крутити багаж, як у тетрісі, впихаючи їхні речі.
За годину почалось справжнє пекло. Ярині спекотно вмикаємо кондиціонер на максимум, через 10 хвилин Денису холодно. Моя музика їм не сподобалася. Далі пішли нескінченні “зупинись: в туалет, у кафе, ноги затекли, покурити”.
Мій маршрут, розроблений так, щоби оминати затори, був зруйнований. Замість рідких зупинок їхали, як маршрутка.
А найгостріше було на заправці.
Заливаю повний бак 3 500 гривень, повертаюся. Денис жує хот-дог.
Так що, скидаємось? натякаю на оплату.
Давай вже наприкінці все рахуємо й поділим на всіх, махнув він рукою.
Мені це не сподобалось, але дружина прошепотіла: “Не починай, приїдемо розрахуються”. Я промовчав. Платні ділянки дороги також оплачував я навіть не поцікавилися сумою.
Всю дорогу їли вони свої бутерброди, крихти всюди. На прохання бути обережнішими посміхались:
Та нічого, це ж машина пропилососиш!
Приїхали ми в селище під Затокою глибокої ночі виснажені не дорогою, а сусідами.
«Та ми ж просто з вами їхали»
Вранці, виспавшись, зустрілися на спільній кухні гостевого будинку. Я дістав блокнот, куди записував витрати.
Отже, почав я спокійно. Бензин 12 тисяч, платна траса 2 500, разом 14 500. Ділимо на двох, з вас 7 250.
Денис поперхнувся кавою, Ярина ошелешено поглянула.
Та ти жартуєш? 7 тисяч?! пробурмотіла вона.
Абсолютно серйозно, відповів я. Усе обговорили: витрати наполовину.
Денис відклав чашку і каже:
Ти і так би їхав! Усе одно витратив би ці гроші. Це ж твоя машина, твій бензин. Ми лише зайняли порожні місця.
Стоп, вже почав закипати я, ми заздалегідь усе узгодили. Я терпів незручності, возив зайве, підлаштовувався під ваші зупинки, а ви маєте віддячити.
Які незручності? пирхнула Ярина. Та весело ж було. Ми думали, по-дружньому. Сказав би знайшли б блаблакар дешевше!
Інший водій висадив би вас на трасі за крихти по салону і ниття, не стрималася моя дружина.
Коротко, підсумував Денис. Дамо максимум тисячу-півтори, просто символічно. А платити половину це якісь дикі гроші. У нас бюджет обмежений.
Я підвівся.
Грошей не треба. Вважайте, що пригостив. Але назад їдете як хочете.
Як це? підскочив Денис. Ми ж домовлялись туди й обернено!
Ми домовлялись про рівну оплату. Ви порушили умови. Доброї відпустки.
Окремі канікули й шлях додому
Весь наступний тиждень майже не перетиналися, хоч жили у тій же базі. Декілька разів на пляжі вони відверталися, ніби нас не бачили.
Перед відїздом отримав повідомлення від Дениса: “Ну все, досить дутися. Дамо по три тисячі за дорогу в обидва боки. Поїхали разом, білетів нема, Ярину в автобусі заколисує”.
Я промовчав.
Ми в спокої зібралися, загрузили речі, перевірили олію і на світанку рушили додому. Зворотна дорога була суцільною насолодою: своя музика, свої зупинки, і така бажана тиша.
Пізніше дізнався від спільних знайомих, що тепер я “та ще сволота”: ніби кинув друзів на чужині через якусь пару тисяч. Денис і Ярина верталися з пересадками на автобусах, витратили і гроші, і нерви, і тепер розповідають, який із мене поганий.
Але врешті отримали безцінний досвід. Тепер, коли хтось запитує: “О, ви на дачу? Можна з вами?”, я чемно та впевнено відповідаю: “Вибачте, ми звикли подорожувати вдвох”.
