Ой, Соломійко! Як ти вчасно! Я вже й не знаю, що робити!
Соломія поставила важку торбу з продуктами на лавку й зітхнула.
Що трапилося, Валентино Климентіївно?
Спокійно, Соломіє! Памятай ввічливість і ще раз ввічливість. Інакше зі старшими не можна! Навіть якщо вони вередливі.
А що Валентина Климентіївна Савюк була на увесь мікрорайон відома своєю сварливістю то це знали всі. Сварливішу жінку ще треба було пошукати.
Чому саме пані?
Бо лаялася Валентина Климентіївна вкрай коректно, але могла довести кого завгодно до сказу.
Золото, ви не зовсім маєте рацію.
Я вам не золото!
Ох, яка прикрість! В наші часи жінкам бути милими вважалося за щастя, а сьогодні нічого не вдієш загублене покоління! Але ви, будь ласка, приберіть після свого песика.
А інакше що?
А інакше про вас, дорога, знатиме вся округа!
Ті, хто не сприймав ці погрози всерйоз, відразу ж дізнавалися, що з Валентиною Климентіївною жарти погані. І доводила вона це не словом, а ділом. Уже наступного дня на кожному дереві, стовпі чи дошці оголошень зявлялися оголошення з фотографією порушника й текстом: «Пишатися тут нічим!». Далі йшов опис, що ж такого накоїла людина. Оголошень цих було безліч. Місцевий сусід навчив Валентину користуватися принтером, тож техніка працювала на совість. Паперу теж вистачало пенсія хороша, діти допомагають, купувала оптом. Для пані Валентини було головним порядок на своїй території. Тому незначні штрафи, що з часом прилітали за самоуправство, її не лякали. В суд вона ходила, вже вкотре кланяючись знайомим суддям і вибачаючись, що знову забрала їхній час. Всі до неї вже звикли хтось сприймав як зло, хтось як благо.
Іноді їй навіть дякували. Наприклад, коли завдяки її старанням по всьому району відремонтували зливову каналізацію. Це було найяскравіше «діло» Валентини десять років нервів, сварок з усіма чиновниками й безсонних ночей. Але перемога була гучною: після того вже навіть найбільші скептики зрозуміли Валентина Климентіївна не просто скандалістка. А водії, котрі більше не плавали своїми машинами, чемно вітались і в душі сподівались, що не опиняться на її дошці «нечесті».
Діставалося від неї та власникам собак, які не прибирали за своїми улюбленцями, і матусям із пивом на лавочці, і злісним аліментникам, і всім, хто порушував елементарні правила співжиття. Навіть алкоголікам, яких у дворі знали «в обличчя».
Звісно, не всім подобалася така справедливість. Якось Валентину Климентіївну перестріли в темному провулку дорогою додому коли поверталася після відвідин хворої сестри. Били недовго хтось злякав нападників. Коліно зрослося невдало, відтоді боліло на погоду. Але й тут вона жартувала:
Зате я тепер точно знаю, коли брати парасолю! Оце барометр, правда ж?
Винних шукали недовго, і суд їм виніс суворий вирок. А ще після того у Валентини зявилися добрі знайомства з трьома дільничними і одним слідчим вони часто їй допомагали в тому, що не до снаги було самотужки владнати.
Артемчику, милий, дуже ти мені потрібен! дзвонила Валентина Климентіївна дільничному.
І Артем вусань-велетень, котрий після купівлі квартири став ще й сусідом Валентини Климентіївни поспішав на допомогу. Бо не допомогти цій поважній, худорлявій і суворій жінці було важко вона сподобалась і його жінці, і дітям, навіть його матері, яку Артем боявся, як грому. Валентина Климентіївна саме зуміла пояснити тій, що щоденні візити до дорослого сина це вже занадто.
Добре ви його виховали, шановна пані?
Як це? Я чудова мама!
Я не сумніваюсь! Але якщо син уже такий дорослий навіщо йому досі ваша носова хустинка? Мати є мати, але ж у такому віці діти вже й самі борються з нежиттю
Після цієї тирад матері Артема візити свої скоротила до мінімуму. Вдячність до Валентини Климентіївни, яка змогла зробити неможливе однією розмовою, перевищила всі межі.
Соломія, котра вже кілька років працювала соцпрацівницею, все ті історії знала. Тому була здивована, побачивши Валентину Климентіївну у сльозах біля підїзду.
Чого ви плачете?
Соломійко Ваша підопічна Галина Омелянівна
Що з нею?! Соломія злякано подивилась на знайомі вікна.
Зараз там Артемчик. Галини вже нема
Соломію ніби підкосило вона впала поруч на лавку.
Що за день такий нещасний?! Зранку прорвало каналізацію, через це діти запізнилися до школи. Потім сварка з чоловіком Сашка вона любила хороший, надійний, не пє, не курить, для сімї живе, заробляє. Друзі заздрять. Але жити разом непросто, емоції й нерви І сварка, через якусь лампочку! Могла й сама поміняти
А тепер от ще й Галина Омелянівна Вчора вона просила купити корм для котів, а сьогодні
Соломія розридалась, не стримуючи почуттів.
Ох, дитино, ну що ви! Ось хустинка!
Сніжнобілий хустинку Валентина простягла їй. Такий самий, який подарувала Галина Омелянівна на Новий рік.
Це вам, Соломійко! Скромний подаруночок з моєю вдячністю!
Яка краса! А це що, вишивка?
Авжеж. Ваші ініціали.
Таку красу й використовувати шкода!
Соломіє, це ж просто хустинка. Я не можу подарувати вам щось більше, сама знаєте, яка пенсія.
Моя бабуся казала, що найкращий подарунок це коли про тебе памятають.
Мудра була ваша бабуся. Вона ще жива?
Ні, давно нікого не лишилося. Моя родина це чоловік і діти.
Шкода, о, як шкода У мене ж не було сімї, тільки родичі, яким завжди треба було знати, як мені жити. Сестри, брат, дядьки-з бабами Всі допомагали, та ці поради лише зробили з мене самотню. Моя сестра хотіла віддати мою квартиру племінниці для навчання, мовляв, краще умови.
А ви? Куди ж ви самі?
До сестри тимчасово. А потім в інтернат, місце вже забронювали. Я ж уже стара й ні на що не здатна так вони вважають. А я Хіба ж це справедливо? Моя совість не дозволяє комусь одному залишити. Хоча думаю: як ті родичі мій спадок ділитимуть? А найбільше котів боюся. Вони всім не до вподоби. Кажуть, викинуть їх, ледь не стане мене
Цього не буде!
Діти мої, ви їх не знаєте!
Не хочу й знати! А знаєте що?
Що саме?
Залиште своїх котів мені у спадок!
Як це?
А отак! Коти майно. Перепишіть на мене. Якщо щось трапиться, вони будуть у порядку. То й буде таке добро за заповітом бо ж як можна образити тих, кого ви любите?!
Соломыє, та ви просто янгол! Я б не додумалася, але це ж як обуза
Та яка там обуза! Он кажуть без кота і хата не та! Сміючись, Соломія погладила муркочучого Василя і відбивалася від обіймів Федора.
Василь жив у Галини Омелянівни вже десяток років, а Федір недавно. Мокрий змарнілий кошеня, якого підкинула добра Валентина Климентіївна до магазину: Галочко, ти знаєш, що й як. У мене алергія, але як пройти повз таку крихітку?.
Нікусе, я візьму цю малечу, але востаннє. Василько і так від тебе подарунок, а третій не потягну.
Я зрозуміла, Галю! Дякую
Згодом виявилось, що Федір і не Федір, а кішечка. Днів за десять перед сумною подією, Галина прокинулася і ахнула:
Федорине горе Чи радість? вона дивилась на кошенят, яких Федора принесла на ліжко. Красиві в тебе дітки, молодчинка! А ти, Васильку, не підведи не будеш добрим батьком, все відберу!
Василь, чи то через кмітливість, старався як ніколи. Соломія, навідуючись, милувалася на котяче сімейство:
Дивно, і кота від кішки не змогли відрізнити! А я вам знайду домівку всім малятам! У мене садиба велика, якщо що Валентина допоможе. З нею не відмовлять!
Згадавши про кошенят, Соломія підхопилася з лавки.
Що ж я сиджу?! Вони ж голодні
Своє спадкоємство Соломія забрала того ж дня. Артем допоміг донести корзину й попросив:
Одного мені залиште, діти давно просять, а мама була проти. Тепер можна Галина була доброю людиною. І коти її теж.
Якого вам, покажіть?
Он того, руденького!
Домовились! Підросте забирайте!
Дякую!
За що А що з родичами? Зявилися?
Та де там! Сказали самі розбирайтесь.
Соломія аж впустила кошик. Як так можна?!
Ну, ні! Я все владнаю.
Вона ж вам не родичка.
Інколи й трьох днів вистачає, щоб людиною стати близькою. А іноді й життя замало, хоч і всі й родичі. Я не дам Галині піти навічно самотній. Не заслужила вона цього!
Артем усміхнувся й потис Соломії плече:
Ви зараз дуже схожі на Валентину Климентіївну. Але не нервуйте допоможу.
Дякую Соломія нарешті заспокоїлась.
Зачинивши хвіртку, Соломія повільно йшла садом. Дім у центрі міста дісталася у спадок від батьків, ще дід збудував. Домівка гріла взимку, прохолоджувала влітку, в ньому завжди панувала любов. Бо дім не стіни, дім це люди.
Тому Соломія не розуміла, як можна не любити рідних, не оберігати старих і дітей
Піднявшись на ґанок, відчинила двері й мало не знову розплакалася.
Пахло смачно, на кухні гомоніли діти. Олександр виглянув у коридор і, побачивши Соломію біля дверей, підійшов до неї.
Соломко, що сталося? Змінив я ту лампочку! І кран відремонтував для поливу. Скоро тюльпани підуть зможеш поливати досхочу. Не плач!
Не буду втираючи сльози, відповіла Соломія.
А це що? Олександр забрав у неї кошик. Що там важке?
Коти Соломія притулилася до чоловіка.
Коти?!
Ось, подивись! Відкрила покривало. Діти підбігли з криками радості, змусивши тата навіть трохи насварити:
Тихо, лякаєте котиків!
Коти швидко освоїлися у будинку. Василь навіть приносив мишей на ґанок, ніби віддякуючи новій господині. Але іноді він тікав до будинку Галини, вмощувався на тополі навпроти вікон і, тихо нявкаючи, кликав уже порожню кімнату. Сусіди всі все розуміли: сумує котяра за своєю хазяйкою.
Галину Омелянівну провели з честю. Соломія дивувалася, скільки людей прийшло попрощатись.
Хто вони всі? запитала Валентину Климентіївну, що допомагала з приготуванням.
Учні. Галя була вчителькою фізики, репетиторкою. Гарно заробляла, поки зір не впав. Її памятають була гарною людиною
Я знаю
Девять днів Сорок
Соломія всотувала в себе спогади ночами, випускаючи Василя на подвіря. Прислухалась до себе Знала вже причину своєї нервовості та ранкової нудоти. Не зізнавалася навіть чоловіку та це наповнювало новим сенсом.
Вона гладить Федору, котенят і шепоче:
Незабаром я знову стану мамою Страшнувато. Діти вже дорослі, і вже давно забула, як воно бути мамою немовляти Як думаєш, впораюсь?
Федора муркоче так гучно, що Василь підбігає, стурбовано заглядаючи. А Соломія усміхається.
Та й справді! Страшного нічого! Повна хата помічників!
В той день, коли Соломія нарешті наважилась сказати чоловіку про поповнення, трапилося те, що ще раз переконало: випадковостей у світі не буває.
Василь зник на дві доби. Це було незвично, і Соломія боялася не на жарт. Шукала біля дому Галини марно. Не знайшли ні Валентина Климентіївна, ні Артем.
Лягай спати, прийде почуєш, умовляв Олександр.
Не можу! От доживуся дощ буде, а він десь мокне
Кіт є кіт, і коти гуляють, коли захочуть! Захоче їсти сам прийде!
Замкну його, більше не випущу! нервувалась Соломія, вдивляючись у ніч за вікном.
Засиділась допізна, так і заснула в кріслі. Спала б далі, якби не повернувся Василь.
А повернувся він не просто так крутився навколо і кричав так, що мав би чути весь будинок. Проте подвіря велике, стіни товсті, надворі вдарив раптовий морозець. Дім майже нічого не чув. Лише Федора підвела голову, принюхалась і раптом пожвавішала.
Вистрибнула з кошика, побігла до Соломії і дряпнула за ногу.
Ай!
Соломія здивовано прокинулась:
Що це? Ти що, подряпала мене?
І лише зараз почула, як Василь виє під вікном і, відчувши запах диму, схопилась.
Сашко! Діти! Пожежа!
Федора вибігла вперед і обережно вкусила дітей за ноги, поки ті не підвелись.
Вставайте!
Соломія схопила малюка, підхопила кошик з котенятами, вивела всіх з дому.
Пожежників викликали сусіди. Пожежу загасили швидко вигоріла лише прибудова. Тим часом Василь витягши Федору, посідав з усім сімейством біля господині.
Все, готово! Заходьте! сказали пожежники. Запах пробуде, але головне всі і все цілі! Чудово, що встигли прокинутись!
Соломія притисла до себе кота.
Дякую!
Діти подякували пожежникам. Олександр обійняв Соломію.
Ти як?
Добре.
Напевно? поклав руку їй на живіт, вона аж здригнулася.
Ти ж знаєш
А як же! Соломіє, ми вже втретє станемо батьками! Ти думаєш, я не бачу чого свої нерви?
Мені трохи страшно
От ще! Ти маєш мене, дітей, купу котів! Все буде гаразд! І дім цілий!
Це правда
Соломія віддала котів дітям, сама залишилась на порозі, піднявши погляд до неба.
Дякую Вам, Галино Омелянівно, за ваше доброВ небі вже жевріла зоря, холод тягнув ранковий туман, а в подвірї напівзгорілої, але живої домівки здригалось від сонячного променя нове життя. Діти, обійнявшись із кошенятами, голосно сперечалися, кому яке дісталось, а з вікна, крізь пахощі сажі та порятунку, Валентина Климентіївна махала рукою.
Бач, Соломіє, скільки добра у світі! гукнула вона. Ти ще нарікай, що котів забагато!
Соломія засміялася легко, щиро, мов дівчинка. Олександр підійшов ближче, обійняв, уткнувся носом у її волосся.
Усе в нас вийде. Ми разом, отже, справимось із усім.
Навіть Василь, ситий своїм героїзмом, вмостився поруч і гучно замуркотів, ніби стверджуючи кожне слово.
Світ довкола ще міг бути несправедливим, недосконалим, з прикритими болями, чужою байдужістю й прорваними трубами. Але зараз, тут, на порозі вцілілого дому, під поглядом ранкового неба, Соломія відчула все, про що мріяла й до чого прагнула їхня родина, вже сталося.
Бо справжній дім це нитка через серце, що обєднує всіх і кожного. І в тій міцній тканині не страшні жодні бурі, якщо поруч є ті, хто завжди пильнує твій спокій навіть якщо це кіт із гідністю барона чи суворий голос ще суворішої Валентини Климентіївни.
Десь у траві гралися маленькі кошенята; десь у вікнах світилися вогники, які Соломія змогла зберегти для своєї сімї. І більше вона вже не сумнівалась: кожна сльоза, кожен сміх, кожен спогад і кожне нове життя це і є найбільший спадок, що лишається після нас.
А над усім цим легко й дзвінко, мов синочок першого співу, злетів у небо перший світанковий сміх Соломії. І, здавалось, навіть давно мовчазна Галина Омелянівна усміхнулася десь зі свого небесного вікна, благословляючи тих, хто робить цей світ добрішим і світлішим щодня.
