Стіна на її боці
Олено, навіщо ти встряєш у цю розмову? Віктор навіть не озирнувся. Стояв біля вікна з келихом в руці, широкоплечий, впевнений, як завжди впевнений, і говорив неголосно, майже ніжно, що найбільше боліло. Андрій питав мене, розумієш? Мене. Не навантажуй його своїми ідеями.
Андрій Семенович, наш гість, партнер Віктора по якійсь новій логістичній схемі, дивився у тарілку. Йому було ніяково, я це бачила по тому, як він трохи відсунувся на стільці й підняв виделку, хоч їсти явно не збирався.
Я лише сказала, що в центрі міста простоюють величезні площі, відповіла я спокійно.
Олено, Віктор нарешті повернувся, і в його очах зявився той вираз, який я навчилась розрізняти за двадцять сім років. Не гнів. Гірше. Поблажливість. Ти нагодувала гостей, усе прекрасно, дякую. Принеси, будь ласка, десерт, гаразд?
За столом сиділо ще четверо. Лариса, дружина Андрія Семеновича, швидко глянула на мене в погляді промайнуло щось схоже на співчуття. Чи мені здалося. Я підвелась, зібрала посуд і пішла на кухню.
Там я постояла хвилину біля раковини, вдивляючись у темне вікно. Надворі йшов дрібний, осінній дощ, розтікав жовтими плямами вогні сусідніх будинків. Мені було пятдесят два. За стіною жваво лунала розмова, хтось із милих гостей сміявся, Віктор дзвенів келихом. Я дістала торт із холодильника, який пекла зранку, і понесла його до кімнати.
Так і жила…
Наш дім стояв у доброму районі Києва там ми прожили все подружнє життя. Віктор побудував його, коли бізнес пішов на підйом, років із пятнадцять потому. Чималий, двоповерховий, із гаражем та садом, який я розплановувала сама: Вікторові було не до того, а садівник, якого наймали, садив усе не там. Дім був гарний. Гості завжди казали: Який у вас чудовий будинок, Олено Сергіївно, який смак! Я всміхалася і дякувала бо смак був мій, усе до останньої фіранки й навіть куща смородини біля огорожі.
Тільки от будинок був записаний на Віктора.
Я ніколи не працювала, як він. Після інституту, де ми познайомились, кілька років викладала креслення у технікумі. Потім народилася донька Ярина, потім бізнес Віктора розвинувся, почалися переїзди, прийоми, робочі зустрічі, треба було приймати людей вдома, їздити з чоловіком я залишила роботу. Навіщо тобі та копійчана зарплата, я забезпечу, казав він. І забезпечував. Щедро, але кожний раз, коли мені потрібні були гроші на щось своє, треба було або просити, або відкладати з господарських дрібниць.
Прикраси я почала робити випадково років десять тому. Застрягла на дачі в дощ, знайшла в кладовці коробку зі старими бісерами. До вечора зробила намисто. Вийшло гарне, несподіване. Потім ще одне, і ще. Подруги спершу просили подарувати, потім купити. Я купила інструменти, почала працювати зі сріблом, з натуральними каменями. Це стало моїм простором.
Віктор ставився до цього приблизно так само, як до моєї грядки помідорів. Є заняття, та й добре.
Ти зі своїми намистинами, казав, коли я показувала чергову роботу. Хіба це серйозно, Олено? Куди їх носити, на базар?
Я не відповідала. Що тут відповіси.
Ярина виросла, поїхала до Львова, там одружилась, там і оселилась. Бачились на свята. Вона дзвонила у неділю, питала про здоровя, я про роботу. Нормально, добре. Любили одне одного, просто у кожного своє життя.
У мене свого не було.
Був великий гарний дім, чоловік, гості, благодійні обіди, куди Віктор ходив заради звязків, і я завжди поруч: у правильній сукні, з усмішкою. Його візитівка з людським обличчям. Солідний чоловік, гарна родина, вміє людей прийняти. Це теж праця, я розумію. Але за неї не платять і не дякують.
Лист прийшов у лютому. Простий конверт, нотаріус із Грушевського, прізвище незнайоме. Я розпакувала листа на кухні, коли Віктор іще спав.
Двоюрідна тітка моєї мами, Ніна Петрівна Білоус, яку я бачила три рази в житті, померла в грудні. Дітей у неї не було. Залишила мені будівлю. Не квартиру, не землю, а справжню будівлю корпус колишньої фабрики в центрі, двоповерховий, трьохсот сорок метрів, давно закинутий.
Я перечитала листа тричі. Потім зателефонувала нотаріусу.
Так, все вірно, Олено Сергіївно, сказав він. Земельна ділянка під будівлею теж входить у спадок. Там усе чисто.
Земля в центрі? перепитала я.
Авжеж. Невелика, але місце гарне.
Я подякувала й довго сиділа з листом у руках.
Віктору нічого не сказала. Й сама не знаю чому. Напевно, знала: він би одразу почав усе вирішувати сам, я б стояла поряд і всміхалася, доки приймали рішення за мене.
Вперше я поїхала туди сама, сказавши, що до Люби їду.
Будівля стояла у провулку за старим театром там, де дореволюційні особняки сусідили з радянськими будівлями й новими офісами. Провулок був тихий, з деревами, що вже готувалися до весни. Корпус облуплений, вікна прибиті, ворота іржаві. Але стіни міцні. Я обійшла двічі, доторкнулася до цегли, глянула на дах стоїть. Зайшла боковими дверима.
Високі стелі, великі вікна. Деревяні перекриття ще трималися. На підлозі стара плитка. Запах вогкості й деревини.
Я стояла посередині, дивилась у діряву стелю, й раптом відчула щось дивне. Не страх щось близьке до того відчуття, як у нехожому місці раптом розумієш: це твоє.
Нотаріус був приємний чоловік, років за сорок пять. За два тижні все оформили. Документи ховала в папку, у кімнату для прикрас туди Віктор не заходив ніколи.
Подруга Надія, з якою ми дружили ще зі школи, працювала ріелторкою. Я зателефонувала їй та розповіла все.
Олено, ти серйозно? після паузи сказала вона.
Абсолютно.
Це ж гроші, будівля, центр, земля… великі гроші. Ти це розумієш?
Розумію. Продавати не хочу.
А що хочеш?
Я помовчала, а тоді сказала:
Надю, памятаєш наші виставки в Будинку художника на Хрещатику?
Авжеж.
Я хочу таке місце. Простір для людей. Мистецький, відкритий.
Вона замислилась.
Це величезні вкладення: ремонт, комунікації…
Я знаю.
У тебе є гроші?
Ще ні. Але будуть.
Надя вміла слухати мовчки, за це я її й любила.
Гроші почала збирати так, як уміла з прикрас. За роки назбиралося багато робіт, найкращі. Срібні підвіски з бурштином, браслети, сережки, на які пішли тижні.
Надя допомогла: її знайома мала магазин авторських виробів. Домовилися: Надя привозила мої роботи, казала, що то від майстрині, яка не прагне розголосу, магазин брав невеликий відсоток. Перша партія пішла за три тижні.
Олено, навіть не уявляєш, дзвонила Надя, питають, чи буде ще. Оте кільце з лабрадором пішло за дві години!
За скільки?
Вона назвала суму в гривнях для мене це було неймовірно.
За три місяці я продала прикрас стільки, скільки уявити не могла раніше. Гроші відкладала на окрему карту, відкриту у банку на Подолі. Віктор про це не знав.
Паралельно знайшла будівельників не через чоловікових знайомих, а через інтернет, на зустрічах у кавярнях, коли Віктор був у офісі. Бригада з чотирьох людей під керівництвом Михайла, мовчазного, серйозного, який дивився на будівлю без огиди.
Стіни добрі, простукав він. Дах перекривати, перший поверх частково міняти, вікна нові. Електрику з нуля. За чотири місяці впораємось.
Ми не будемо зупинятися, сказала я.
Він подивився на мене сухо і просто сказав, Добре.
Вдома життя йшло своїм ходом. Я готувала, приймала гостей, їздила з Віктором на його прийоми, слухала розмови про інвестиції, а сама думала про нові рами для вікон чи антресолі на другому поверсі. Про виставкове світло.
Віктор нічого не помічав. Я завжди була тлом і тло залишалося на місці.
Раз мало не викрито: він знайшов у сумці чек із будівельного магазину, де я брала зразки фарби.
Це що? запитав за вечерею.
Для підвалу купила грунтівку, спокійно відповіла.
Він знизав плечима і продовжив вечеряти.
Михайло був добрим майстром. Не поспішав де поспішати не треба, і діяв швидко де треба. Наші розмови були короткі й ділові. Я майже щодня їздила на обєкт і просто стояла там, слухала стук молотків, пиляння дерева… й мені було добре, справжньо добре у серці, у тілі. Наче повітря стало іншим.
В червні Надя приїхала подивитися, коли вставили вікна і вирівняли стіни.
Господи, Олено, це ж буде така краса!
Буде, погодилася я.
А ти знаєш, що там проводити? Які заходи? Потрібна ж концепція.
Вже подумала. Виставки місцевих митців, майстер-класи, майстерні під оренду, маленьке кавярня, книжковий куточок.
Ти вже все вигадала!
Думала про це три роки. Просто не знала, що це можливо.
У вересні я познайомилася з Катрусею. Вона продавала свої ляльки на ярмарку, за малим столиком і читала книжку, поки хтось проходив повз. Ляльки були надзвичайні. Я зупинилася, взяла одну.
Ви самі робите? питаю.
Сама. Сім років. Подобається?
Дуже. Я Олена. Відкриваю арт-простір, шукаю митців, кому цікаво.
Катруся відкладає книжку. Від неї і почалося митці притягували митців: художники, скульптор, гончарка. До жовтня склад був із дванадцяти людей, що чекали відкриття.
Гроші закінчувалися. Робіт, які могла продати, залишилось кілька. Треба було доплатити Михайлові, купити світло, зробити вивіску.
Я продала те, що хотіла лишити собі комплект срібла з українським аметистом. Надя зателефонувала:
Олено, купили одразу. Жінка сказала, такого не бачила. Питає, чи буде ще.
Більше нема, відповіла я.
Тобі прикро?
Ні, сказала я. І це було правдою.
Будівлю відкрили на початку листопада. Без офіційної помпи. Просто написала у спільноті у соцмережах, що відкривається Білоусівка, арт-простір, запрошуємо митців і всіх охочих. Перший вечір шістдесят людей.
Віктор тоді був у відрядженні. Я сказала, що ночую в Наді. Він відповів: Добре, вечерю підігрію.
Я стояла в залі, дивилась на гостей, на те, як вони розглядають роботи, спілкуються, беруть у руки Катрусині ляльки. Мені тремтіли руки не від страху, просто від того, що це так довго хотілося, а тепер сталося.
Михайло теж прийшов, постояв біля стіни.
Добре вийшло, сказав.
Дякую вам, відповіла я.
То вам спасибі.
Далі все закрутилося швидко. Майстерні здали в оренду, курси гончарства зібрали групи, кавярня, якою зайнялася молода панянка Соня, запрацювала в грудні й одразу стала популярною. Місцеві журналісти написали статтю, тоді ще одну.
Якось на провулку зустріла сусіда, старенького чоловіка.
Це ви відкрили? питає, кивнувши на фасад.
Я.
Я тут усе життя, каже, вперше зявилось місце, куди хочеться зайти. Добра справа.
Я подякувала і собі усміхалася майже до самої автівки.
Віктор дізнався про все у січні. Не від мене один із його партнерів прочитав у міських новинах, там було фото з відкриття й моє прізвище. Він згадав за вечерею.
Олено, сказав Віктор, коли гості вже розійшлись, ти маєш що мені розповісти?
Я неспішно мила посуд.
Маю, погодилася. Сідай, я зроблю чаю.
Я розповіла все: про спадщину, про ремонт, про прикраси. Він мовчки слухав, лице як камяна маска.
Потім озвався:
Ти все це приховала.
Так.
Чому?
Я глянула в його очі. Він справді хотів знати відповідь. Чи думав, що хотів.
Бо якби сказала раніше, Вітю, це б відразу стало твоїм проектом, не моїм.
Це нечесно.
Не чесно, погодилась я. Як і те, що за двадцять сім років ти не питав мене, чого я хочу.
Він встав, пішов до вікна.
Ти чекаєш, що я скажу, що пишаюсь тобою?
Ні, відповіла я. Можеш нічого не казати.
І він не сказав.
Ми ще місяці три жили в тому ж будинку, та щось змінилося. Не голосно, а тихо, як лід, що починає танути.
А потім був бал.
Міський благодійний бал щороку проходив у лютому, велика подія з участю київського бізнесу та влади. Віктор завжди йшов. Цього року конверт на моє імя. В оргкомітеті сказали, що в межах балу вперше вручатимуть премію Нове міське середовище, і Білоусівка, названий мною на честь тітки, у списку переможців.
Ви зможете бути особисто?
Так.
Віктор дізнався про премію одразу ж. Подивився на мене, як на незнайому, трохи розгублено.
Вітаю, коротко сказав.
Дякую.
Сукню купила сама темно-синю, скромну, зручної посадки. Одягнула власні прикраси: перстень із лабрадором, сережки зі срібла й гранатів.
В залі нас посадили за різні столи: Віктор як член благодійного комітету, ближче до сцени, я у секторі для лауреатів, поряд із Катрусею, Надею, іншими. Я шукала його погляд він подивився на мене й коротко кивнув.
Зал був красивий, старий київський особняк із ліпниною. Людей багато, музика, пахло весняними квітами. Я сиділа рівно й думала, що ще рік тому стояла б біля раковини з чужими тарілками, чула чужий сміх.
Коли оголосили нашу номінацію, я повільно вийшла на сцену. Ноги трохи тремтіли, але майже непомітно.
Голова оргкомітету, сивий чоловік, говорив про роль культури для міста, назвав моє прізвище, простяг кришталеву фігурку й конверт.
Скажете кілька слів?
Я взяла мікрофон. В залі стало тихо. Знайшла поглядом Надю вона всміхалась аж з краю залу. Потім Віктора: він дивився якось між гордістю й невиразним подивом.
Я хочу подякувати тим, хто повірив у Білоусівку ще до її відкриття, сказала я. Художникам, майстрам, своїй тітці Ніні, яка залишила не лише будівлю.
Я говорила три хвилини. В залі аплодували. Я повернулась до свого столу.
Під час перерви Надя обняла мене.
Олено, ти бачила його обличчя?
Бачила.
І що?
Нічого особливого.
Віктор підійшов після офіційної частини.
Гарна промова, сказав.
Дякую.
Ти добре виглядаєш.
Вітю, не треба.
Він помовчав.
Нам треба поговорити. По-справжньому.
Знаю. Поговоримо вдома.
Розмова була довгою, без скандалу. Я сказала, що хочу розлучення.
Ти з кимось?
Ні. Просто хочу жити своїм життям.
Він ходив кімнатою.
Дім… ділитимемо?
Дім записаний на тебе, спокійно відповіла. Але земля під ним моя.
Він завмер.
Що?
Я пояснила: земля під будинком ще багато років тому оформлена через родичку моєї мами, ту саму тітку Ніну. Дізналась це, коли оформлювала спадщину й перевірила у адвоката. Земля моя.
Віктор дивився на мене так, як ніколи.
Давно знала?
З лютого. Як ти багато чого не помічав…
Ми ще говорили довго: без сліз, без крику. Двоє стомлених людей, яких життя змінило чи нарешті зробило чесними.
Адвокати допомогли розлучитися тихо, без розголосу. Я залишила дім Віктору, але з компенсацією, яку одразу вклала у Білоусівку, відкривши маленький новий зал і розширивши кавярню.
Зняла квартиру в тому ж районі, на четвертому поверсі з вікном на старі дахи й криву липу, що навесні пянить ароматом навіть із зачиненими вікнами.
Першої ночі прокинулася о третій, лежала й слухала тишу: без голосів, без сторонніх кроків, лише рідкі машини внизу й дощ.
Мені було пятдесят три роки. Я була сама й не боялася. Саме це здалося найважливішим.
Минув рік.
Білоусівка до наступної зими працювала на повну: три постійні майстри, гончарні курси заповнені на місяць вперед, Соня з кавярні створила затишну атмосферу з деревяними столиками, старими світлинами Києва на стінах. По пятницях грав джазовий квартет.
Катруся всіх своїх ляльок продала, вже працювала на замовлення. Ми заприятелювали, як це буває, коли зустрілись своєчасно.
Надя казала мені іноді:
Олено, ти молодша років на десять!
Просто відіспалася, відповідала я.
Я й далі робила прикраси. Не для грошей для себе, вечорами, коли у квартирі сутеніло. Вмикала лампу, розкладала камінці, срібло, інструменти і працювала. Це був мій, тихий, вечірній час. Нічий, окрім мого.
Зустріч із Віктором сталася випадково, на початку грудня. Я виходила з кавярні біля Білоусівки, він ішов назустріч. Побачили одне одного одночасно.
Він трохи постарів. Чи мені так здалося.
Олено.
Вітю. Привіт.
Ми зупинилися. Пауза була не ніяковою, просто пауза.
Як справи? спитав він.
Добре. А у тебе?
Нормально, помовчав. Чув, другий зал відкрили.
В листопаді.
Молодець, сказав по-справжньому. Просто сказав.
Дякую.
Ще пауза. Він хитнувся з ноги на ногу.
У мене питання… по справі, якщо можна. Думаю взяти приміщення під шоурум у центрі. Не знаєш, хто займається реконструкціями тут? Нормальні люди.
Я глянула на нього. У мені наче піднялося щось давнє. Двадцять сім років відповідати, допомагати, бути поряд, вирішувати за нього. Це вже в’їлося.
Я всміхнулась.
Ні, Вітю. Не знаю.
Він трохи здивувався не образився. Просто здивувався.
Добре, сказав. Гаразд.
Удачі.
І тобі.
Розійшлися в різні боки. Я йшла до кута, підняла комір пальта мороз був сухий, приємний. Від сусідньої вулиці тягнуло запахом ялинок із ярмарку.
Я подумала: увечері зайду в Білоусівку, Катруся вішає нову серію буде народ, Соня спече щось смачне. Буде джаз, будуть голоси, вікна світитимуться.
Я пішла далі.
