Я стояла на кухні, мила посуд, коли влетів Сашко. Знову його мати, знову ці підозри, цього досить.
Чого ти моїй матері повідала за гроші?!
Я так і завмерла, тримаючи в руках останню тарілку, а він стоїть у проході очі налиті, губи стиснуті. Навіть сорочка його, яку я зранку прасувала, вже вся зімята, бо знову нервує, то вже точно.
Що? Саш, ти про що?
Не вдавай ніби не знаєш! Поясни, що це за історія!
Він знервовано переминувся з ноги на ногу.
Та мати мені щойно дзвонила. Каже: “Сашко, твоя Юля гроші, що ви на машину складали, кудись поділа. Ти поясниш чи ні?”
Я обережно виключила воду, стягнула гумові рукавички одразу якось важко дихати стало.
Саш, почекай. Які гроші? Ти зараз про що?
Не прикидайся! Мати сказала, що ти знімала чималу суму. Відкуди гроші і куди вони пішли?
З якого рахунку?
З нашої картки!
Саш. Успокойся й послухай мене.
Я спокійний!
Від того, як він це вимовив, посуд у сушці мало не задзвенів. Я озирнулася на нього почервонів весь, дивиться, мов не бачить. Такий погляд у нього буває рідко, але тоді вдома нестерпно.
Я з нашої картки нічого не знімала. Це раз.
Тоді до чого тут розповіді матері?
Я сперлась спиною об раковину. За шибкою сонце йде до вечора неділя, все як завжди. Ранок думалося, яку гортензію посадити і куди переставити комод. А тут
Саш, переконана, що твоя мама щось не так зрозуміла.
Моя мама нічого не плутає!
Всі люди помиляються, Саша.
Не гнівись на неї! Вона по виписці казала, бачила цифри!
Яку виписку? Ти їй показував?
Сказавши це, одразу пожалкувала. Це ж стара болюча тема. Оксана Василівна давно звикла знати про всі наші справи, а Сашко тільки покірно мовчав “мама ж, близька людина”.
Я не показував. Вона дзвонила, я сказав…
Скільки саме?
Не в тому річ! Юля, не відводь розмову від суті! Звідки на татовому телефоні твої перекази?!
На цьому в мене все стало на свої місця. Я із сумом зітхнула, пересіла на табурет.
Сядь, будь ласка. Давай нормально поговоримо.
Я стою.
Як хочеш. Слухай. Тато минулого місяця купував б/у “Ланосу”. Ти ж знаєш. Він один живе, їздити автобусом морока. Хоча би в село на літо мати чим доїхати.
І до чого тут ми?
Тато боїться карток, телефони ті… Знаєш, як старі ставляться. Гроші віддав мені готівкою, я поклала на свою картку і зробила переказ продавцю. Усе. Оце весь секрет.
Сашко замовк.
То його гроші, Саш. Не наші. Я з нашого рахунку нічого не чіпала.
Чого не сказала мені?
Це татові справи. Я маю питати дозволу на кожен крок стосовно власного батька?
Маєш попередити, коли через наш рахунок іде чуже!
Це не чуже. Це тато!
Та все одно! Я тут хто чоловік чи як?!
Він завис десь між кутками кухні вже не такий червоний, але досі кипить всередині. А я раптом відчула: втома давно, ще до цієї хвилини, роками.
Ти чоловік, Саш. Але ти навіть не спитав, а одразу навалився на мене, вже все вирішив за маминою версією.
Я не Ну, може, трохи гучніше
Ти кричав.
Він відвів погляд до старої нашої відпускної фотографії на холодильнику ми там ще молоді, веселі. Потім подивився у вікно.
Так, мабуть трохи…
Ти розумієш, твоя мати розказала й от ти прийшов. Що саме вона сказала?
Що ти великі гроші перевела
Вона знає, скільки коштувала татові та Ланоса?
Хто його знає.
Отож. А ти вже змінився в обличчі, як тільки почулась версія мами.
Я просто хотів розібратись.
Я пересіла до вікна. На вулиці починали розпускатися берези, сусідський рудий кіт дрімав на паркані.
Саш, я тобі дещо скажу, не ображайся.
Кажи.
Мені не до вподоби, що твоя мама знає про наш бюджет більше, ніж треба. Ти їй довіряєш це нормально, але у нас своє життя. І те, що вона дзвонить й розповідає нісенітниці про мої перекази, це ненормально.
Ти її просто не любиш.
Тут не про любов.
Ще й як, бо ти постійно винуватиш її.
Я зімкнула очі. Вдихнула.
Згадай, три роки тому вона дзвонила тобі й жалілась, що я на продукти занадто витрачаю. Робила ревізію чеків з супермаркету. І ти прийшов: “Може, менше купляти?”
Та Мама ж добра…
Вона хотіла контролювати. Ще минулого року я на роботі затрималась здавали квартальний звіт. Прийшла пізно. Вона тобі натякнула: “А з ким же Юля так затримується вечорами?” І ти мене вперше спитав з підозрою.
Я просто перепитав…
А до цього ти не перепитував, довіряв. А потім вона сказала ще про Колю сусіда, який пакети допоміг донести. Я бачила її з чоловіком. І ти три дні мовчав. Через сумки й сусіда!
Я не думав нічого поганого…
Думав. Але мовчав.
Він подивився на мене, зявилась розгубленість замість злості.
Юль, я не хочу сварок. Справді не хочу. Але ж це не вперше. Кожного разу ти слухаєш маму й ідеш до мене з підозрою.
Вона ж добра…
Може й так. Але результат один і той самий: ти з підозрою, а я весь час маю щось доводити. Я втомилась, Саш.
Що ти від мене хочеш? Щоб я не спілкувався з мамою?
Ні. Я просто хочу, щоб ти спершу говорив зі мною.
Я сказала це просто, тихо, ні сліз, ні надриву. Від цього слова були важкі, мов камінь.
Він подивився на мене, потім на підлогу.
Юль, я ж не знав про твоїх батька
Міг спитати, що сталося. І все б стало ясно.
Ну…
Але ж ти не спитав. Ти прийшов звинувачувати.
В кухні було тихо, тільки холодильник гудів, а сонячна смужка тяглася по підлозі. Я глянула на нього стільки років прожили разом, виростили сина, пережили втрати, злидні, всяке. Я знаю його до деталей як дихає уві сні, як тримає горнятко, як мовчить, коли образиться, знаю, що добрий і порядний.
Й все одно отак.
Іди, Саш. Я хочу побути сама.
Що?
Іди, будь ласка.
Він вийшов. Тихо, без грюкоту. Я почула, як він пішов у кімнату і зачинився.
Я продовжила мити посуд, механічно. Думала: чи дзвонити Оленці подрузі ще з коледжу, з якою можна мовчати поряд. Чи краще поїхати кудись, просто хвилинка на себе.
—
Я збиралась повільно. Витягла светр, поклала в сумку, потім вибрала інший сірий, той, що Оленка любить. Згадала про зарядку залишилась у кухні.
Зайти туди було ніяково. Саш в залі, здається, включив телевізор, але швидко покинув.
Я схопила зарядку, прямую до виходу.
Ти куди?
До Оленки.
Навіщо?
Треба.
Юль, зачекай. Ти зараз на емоціях…
Саме так. Треба перевести подих.
Може, поговоримо?
Ми вже пів години все обговорили.
Та не так, по-людськи.
Я дивилась на нього, тримаючи сумку.
Після крику не поговориш спокійно.
Я не кричав!
Саш…
Він закрив очі, потер лоба.
Ну не йди. Наче діти!
Наш Стасик у дитинстві, памятаєш, теж ховався в ванній, щоб не чути наших зауважень.
Ти ж повернешся?
Повернусь. Мені треба подихати.
А я що маю тут сидіти й переживати?
Подивишся телевізор.
Юль!
Я застібнула куртку.
Ти мені не віриш. Оце боляче. Не сам скандал, а коли не віриш.
Мовчав.
Я повернусь ввечері. Або на ранок.
Я майже взялася за ручку він стояв, руки не знали, куди подіти, на обличчі розгубленість, якої не бачила роками.
Юль…
Я вийшла.
—
Він лишився у коридорі. Пройшов у зал, сів, підвівся, знову сів.
На телефоні два повідомлення від матері: “Ну, як? Поговорив?” і ще: “Сашко, дай знати!”
Він втупився в екран, потім знову встав, вийшов у кухню до вікна. За склом вечоріло, березове листя ледь погойдувалось, сусідська собака бігала по подвірю.
Він набрав інший номер.
Степан Іванович? Це Сашко. Доброго дня.
О, Сашко! Як там у вас?
Хотів запитати: ви минулого тижня машину купували?
Купував, тесть засміявся. “Ланос” собі взяв. Юлька мені з переказом допомогла, сам я з цими телефонами зовсім ніяк. Вона молодець.
Сашко мовчав.
Саш, ти чуєш?
Так.
То гроші ваші були?
Ні, по правді, всі мої. Я Юлі готівку дав, вона й переказала куди треба. Дівка золото.
Дякую, Степан Іванович.
Він поклав слухавку, посидів, потім повільно провів рукою по обличчю.
От дурень.
Мама подзвонила одразу кинувся кричати на дружину, яка тільки допомогла батькові. Юля завжди всім допомагала, така вже натура.
Згадав, як вона знімала рукавички жовті ті акуратно, як говорила спокійним голосом, і раптом зрозумів вона не ображена була, а просто знесилена.
І про чеки правда.
І три дні мовчання через сусіда теж правда.
Він взяв телефон, подзвонив матері.
Ну ти поговорив з нею? Вона визнала?
Мамо, то були татові гроші. Все гаразд.
Та
Мамо. Я вас люблю, але так більше не треба. Якщо щось здалось спитай, просто перепитай.
То ти за нею, Саш?
Я за нас із Юлею.
Він поклав слухавку. Сидів над телефоном.
Він набрав Юлі.
Довгі гудки. Голосова пошта.
Він підійшов до вікна. Берези стояли тихо, небо синє, чисте.
Він одягнув куртку і вийшов.
—
Оленка Григорівна відчинила двері вже все зрозуміла по обличчю.
Заходь, чайник поставлю.
Ми мовчали у неї на кухні спокійно, занавіски в маки, старий кіт Семен спить на вікні, пахне кексами.
Я втомилась, Оленко
Бачу.
Це не через сварку. Бо сварка мине, а тут глибше.
Що ж?
Не вірить він мені. Скільки б років не було мати скаже, й уже підозри.
Він тобі вірить, просто мати така собі
Але вибір завжди його. Мама чи я.
Оленка мовчить. Вона мудра.
Я ж не прошу, щоб він з матірю сварився Лише хочу, щоб спершу зі мною, а тоді вже мати плітки.
Ти сказала йому?
Сказала.
І пішла?
Так.
Вона долила чаю.
Може, й правильно. Нехай подумає.
Я боюсь.
Чого?
Що нічого не зміниться. Що знову лише слова: “Вибач”. А далі все по-новому…
Люди змінюються.
Дуже повільно, якщо взагалі.
Семен перевернувся, проїхала машина.
Піду, я поставила чашку.
Куди, додому?
Додому, роботи купа.
Він дзвонив?
Я глянула пропущений дзвінок: Сашко.
Дзвонив.
Ото ж.
Але це нічого не значить
Я зібрала речі.
—
Їхала трамваєм. Дивилась у вікно: Львів весняний, трохи брудний, але живий. Люди з сумками, діти з самокатами. Старенький на лавці годує голубів.
Думала про тата. Треба б провідати. Машину тепер має, менше хвилюватись.
Про Стаса згадала. В іншому місті живе, дзвонить нечасто, зате як подзвонить душа тішиться. Дружина гарна, онука скоро буде…
Думала про шпалери бежеві чи світло-жовті.
Ось і моя зупинка.
Вийшла.
—
Двері незамкнені Сашко завжди замикає. Захожу, роздягаюсь.
Саш?
Тут, зала.
Він сидить, телевізор не включений, руки на колінах, на столику дві чашки. Підіймає очі.
Повернулась.
Повернулась.
Я сіла. Взяла чашку кава.
Ти матері дзвонив?
Так.
І що?
Сказав, що сама з тобою розберуся.
Справді?
Справді. Образилась. Але мусив сказати.
Ти молодець.
Пробач, Юля. Я повівся нерозумно. Не подумав, побіг одразу.
Ти не вперше, на жаль.
Змінимся.
Одного разу не страшно. Біда, якщо знову.
Не буде, Юль.
Не обіцянки хочу, а домовленості.
Якої?
Наступного разу, як мама щось каже про мене підходиш, питаєш: Юль, це правда? Я відповім. Все.
Він задумався.
Зможу.
Домовились?
Домовились.
Сиділи поруч. За вікном вечоріло, тиша така звичайна, домашня.
Вона не заспокоїться, сказала я тихо. Знову образиться, потім подзвонить.
Я розумію.
Як житимеш із цим?
Він подумав.
Не знаю. Побалакаю з нею по-людськи, віч-на-віч.
Вона розплачеться.
Це не значить, що я не правий.
Я подивилась на нього. Він трохи посміхнувся кутиками вуст.
Бежеві чи жовті оберемо?
Оберемо, сказав.
Я кивнула.
Попри все, ми сиділи разом. Знати, що буде далі неможливо. Але у цю хвилину разом.
Саш, кажу.
Що?
Налий гарячої кави.
Він підвівся, пішов на кухню. Я дивилась у темне вікно й думала: життя не свято і не сум. Просто бути разом навіть із вадами.
Він повернувся, простягнув мені чашку. Я взяла й не відвела руки, коли він покрив її своєю.
Саша, домовились: наступного разу спитай просто.
Спитаю.
Я скажу.
Це просто, тихо.
Дуже просто, згідно киваю.
Десь за вікном мигнули фари. Кава була гаряча. Завтра треба зателефонувати татові й спитати, як їде Ланос.
А шпалери оберемо у неділю.
