Ми намагалися віднести ваші речі до бюро знахідок, кивнув поліцейський. Але… Ваш кіт надто вже бойовий. Нікого до них не підпускав. Заберіть, будь ласка, речі й кота. Нам і без цього клопотів доволі…
На кожному вокзалі є зали очікування. В одних просторо й світло, в інших тісно, темнувато, зі старими лавами під потрісканою фарбою. Усі вони різні, але всіх єднає спільна доля невмолиме, тривожне очікування.
Кожен, хто подорожує потягом, бодай раз опинявся тут раніше, ніж треба, боячись запізнитися, і потім киснув і зітхав, картаючи себе за передбачливість. Сумки й валізи горою біля ніг, години розтікаються, мов мед, і в голові лунає старе: «Навіщо так рано приїхав?»
Ось і того дня сиділи у залі люди, намагаючись не перетинатися поглядом. Хтось гортував газету, інший вчитувався у книжку, більшість ховалася у телефони, витягуючи дротові навушники ніби химерні вуса. Дехто похапцем жував домашні бутерброди з ковбасою. Саме до них і підходив він…
Просторий зал знаходився на першому поверсі із входом просто з площі Привокзальної. Очевидно, аромати їжі, що сочилися між пакетами та сумками, й покликали його.
То був великий, розкошланий сірий кіт. На шиї в нього теліпався ошийник із номером телефону числа, мов шнурочки, збилися у тугий вузол.
Люди сердито відмахувалися. Особливо гостро реагували мами, що годували дітей:
Геть звідси! приглушеним криком казала хтось. Брудний, усього повний бліх, ще нас заразиш!
Кіт важко зітхав і повільно відходив убік. Він нічого й не просив, наче не знав, як це зробити. Просто сідав поруч і дивився, вдивлявся великими очима, у кожен порух, докірливий, ніжний…
Він дуже хотів їсти. Але просити не вмів.
Кілька днів тому його сюди привезли. Господар раптово помер, а родичі продали квартиру. Один із них вирішив проблему на свій лад: посадив кота у маршрутку, привіз на вокзал у Львові, кинув під колони і, не оглядаючись, мовив:
Тут не дадуть загинути…
Що робити? Як тут виживати, коли не знаєш ні людей, ні мови їхніх рук?
Він просто сідав поруч і вдихав духмяні запахи голова пливла, серце стиснулось. Але він не смів нав’язуватися.
А людям, закутаним у власну втому, було зовсім не до кота. Хотілося швидко сісти у потяг, лишити позаду цей зал зі скрипучими лавами й важкими сновидіннями.
Чоловік приїхав на вокзал зарано. Відрядження до Києва мало бути коротким: ніч у вагоні, справи і назад. До відправлення ще хвилин сорок. Знічев’я він спостерігав за людьми і помітив кота саме в той момент, коли хтось із матерів вигукнула на нього й замахнулася сумкою.
Кіт, як завжди, чемно відійшов і присів біля стіни. Грізні слова, злі погляди давно вже стали йому знайомими.
Чоловік роздивився ошийник номер телефону ледве читався. Дістав з портфеля домашні відбивні від дружини, запах м’яса солодко щемив у грудях:
Ой, яке ж воно смачно пахне… прошепотів він і кивнув коту. Киць-киць, йди до мене. Дам тобі.
Кіт вагався, переступив однією лапою, потім іншою спогади про крики змушували напружитися.
Йди, не лякайся, запевнив чоловік. Я не скривджу.
Нарешті кіт наважився. Чоловік поклав відбивну на серветку. Кіт мовчки підкрався й обережно, не впустивши жодної крихти, почав їсти.
Очевидно, ти був домашній, задумливо сказав чоловік.
Він роздивився номер і подзвонив. Павутина тиші абонент поза зоною.
Тримаючи телефон у руці, чоловік запанікував на годиннику лишалося двадцять хвилин до потяга.
Що ж робити… озвався він до самого себе.
Враз йому стало важко, ніби щось гаряче підкотилось до горла. Він подзвонив дружині поспіхом розповів, що сталося.
Що робити? Він явно домашній. Телефон власників мовчить. Кіт ходить по залу, просити не вміє, всі його гонять…
Усе в тебе, як у людей не буває, посварилася вона. Постійно вляпаєшся кудись. Для чого тобі той кіт?
Усі женуть його… А він навіть просити не може.
Зрозуміла. Ти де, у залі очікування?
Так! радісно відгукнувся чоловік.
Скинь мені номер, я й адресу зясую.
Під час виходу на перон він поставив кота біля стіни й залишив йому всю коробку з відбивними.
Сиди тут, лагідно торкнувся його лапи. Дружина обов’язково знайде тебе.
Кіт довго дивився на нього, ніби так і треба, ніби цей чоловік єдиний у світі йому знайомий, рідний. Кіт тицьнувся лобом у його руку й тихо протягнув: «Мрр…»
Отож бо, сиди. Вона прийде, допоможе…
Наступного дня у чоловіка голова розколювалася від справ. Лише ввечері він зміг передзвонити.
Телефон знайшла? Хазяїв кота відшукала? Погодувала його?
Весь вечір бігала, сумно відповіла дружина. Дізналася лише одне: власник твого кота помер. Спадкоємці просто викинули звіра на вокзал
Він мовчав.
Завтра зранку ще поїду шукати, додала вона.
Я не хвилююся, спробував жартувати чоловік. Я знаю, ти врятуєш.
Я чую, як ти “не хвилюєшся”! обурилася вона. Ти ж сам знаєш про своє серце. Не смій хвилюватися! Я зараз дочці подзвоню, поїдемо разом.
Згорнувши телефон, він намагався вмовити себе: «Та скільки тих котів блукає під вокзалом? Не можна ж кожного жаліти» Але неспокій щемів і не відпускав. Чому ж доля того сірого кота стала такою важливою?
Уночі снились дивні сни: ледь не уві сні він гладив кота по голові, щось пояснював, а той погоджувався, кивав…
Вранці дружина сказала: вони обійшли весь вокзал, розпитали прибиральниць кота не було.
Чоловіка обсіло дивне відчуття провини. Він не міг описати його, але воно зростало бур’яном.
Він поспішив повернутися…
Увечері він знов був у рідному Тернополі. Не поїхав одразу додому залишив речі біля одного з пасажирів і подався шукати кота.
Страх не знайти чи знайти занадто пізно краяв душу.
Півтори години нишпорив вокзалом, тоді попрямував до контейнерів, зазирав під кущі, розпитував двірників.
Ближче до опівночі до нього приєдналася дружина, скаржачись на весь світ.
О другій ночі зовсім знесилені, вони присіли на лавку біля входу й закурили.
Ноги відмовляють, сказала вона.
Ага. І що далі?
Посидимо хвилинку й знову шукатимемо. Де речі лишив?
Він схопився за голову:
На вокзалі… біля одного чоловіка. А він уже уїхав!
Йдемо по речі. Якщо не поцупили віднесемо до машини, а потім шукаймо далі.
Вони пройшли крізь зал. Біля валіз їх зупинив поліцейський патруль.
Ваші речі? спитав офіцер.
Так, відповіли разом.
Чого залишили?
Кота шукали, знову відповідь в унісон.
Якого кота? здивувався офіцер, поглянувши у бік багажа. Оцього чи що?
На сумці лежав розкішний сірий кіт.
Хотіли вже до бюро знахідок занести, додав поліцейський. Та кіт у вас бойовий шипів, кидався, майже як собака.
Не дівся він. Відійшов, мабуть, ненадовго. Забирайте речі й кота. А то нам цієї ночі турбот досить і без того…
Чоловік обережно наблизився до кота. Той, помітивши знайомого, що його кликав, пригостив і лагідно говорив, зрадів, замуркотів ще голосніше й простягся всім тілом йому назустріч.
Чоловік сів поруч, погладив его по спині й з полегшенням видихнув. Дружина сіла поряд.
Все як завжди: у тебе не так, як у людей, лагідно сказала вона й поцілувала чоловіка у ліву щоку. Збирай все, час додому.
Він підняв валізу із сумкою, а вона великого, виснаженого й замурзаного, але щасливого сірого кота. Той водночас і мявкав, і врізався в неї лобом, і муркотів, і пробував облизати в щічку.
Жінка сміялася, відгортаючи його від надмірностей.
Удома вона викупала його в теплій воді, потерла махровим рушником, зняла ошийник тепер уже ні до чого, насипала йому миску теплого курячого бульйону.
Тієї ночі кіт тихцем підкрався до спальні, вмостився поруч із господинею, торкався лапкою, ледь-ледь царапав, ніби переконуючись: вона тут, не щезла, дім справжній.
Вона поклала долоню на його спину й прошепотіла:
Спи, лапонько, спи. Тепер ти вдома…
Кіт наспів легку мелодію муркотіння й заснув.
Заснув і чоловік. Йому снилося, як вони знову ходять удвох вокзалом і шукають кота.
А котові снилося, що він увесь цей час шукав саме цю родину.
А на вокзалі тим часом бігала маленька руда кішечка. Вона заглядала у втомлені очі незнайомців, жалібно нявкала, а на неї не звертали уваги. Люди поспішали а хіба врятуєш усіх у цьому великому й дивному світі?.. І тільки кішці здавалося уві сні, що колись мусить зустріти й свого знайомого, того, хто не відвернеться. Але це вже зовсім інша історіяМоже, світ і не врятуєш, та у кожного свій невеличкий причал, своя історія зустрічей і чудес. Тільки доброта не зникає в повітрі, вона стиха перелітає від серця до серця з одних долонь у чужі, від рук до лап, від людини до того, хто не вміє просити.
І, мабуть, колись у далекому місті ще один втомлений мандрівник помітить вогник рудої шерсті поміж натовпом, сяде поряд, пригостить останнім бутербродом і скаже: «Не бійся, я з тобою». І у давно звичному, гамірному залі очікування знову комусь стане тихо й затишно, як у домі, де люблять.
А потяг все стукотітиме у ніч, несучи в кожному вагоні чужі тривоги й чиїсь маленькі надії допоки хтось не вигляне у шкло й не усміхнеться перехожому із рудою кішкою на плечі.
Бо це і є диво: у шумі великого світу знаходити одне одного, навіть коли не вмієш просити.
