Не така Марійка
Марія! Знову?! Та Боже ж ти мій, ти ж не дитина, а суцільна пригода! Як так можна?
Мамо, я не знала Само так вийшло
Мама знімала з мене замащену куртку, мокрі чобітки і шапочку, яка вже залишилась без помпона.
У всіх діти як діти, а в мене Марія! Та скільки те вже можна, га?
Я дивилася на порваний поділ сукні й тяжко зітхала.
А ж весело ж було! Паротяг такий гарний вийшов! Шкода, що Остап мене за поділ занадто сильно потягнув, от і порвалася сукня. А Катерина Миколаївна сказала, що шити вона не зобовязана, хай Маріїна мама лагодить. І правильно, звісно! Тільки довелося з післяобідка і до вечора сидіти на стільці в кутку. Ну не демонструвати ж трусики хлопцям! Так бабуся каже: несолідно! Вона в цьому знає толк.
От, наприклад, бабуся й знає, що я «така». Мама не визнає, а бабуся їй це до снаги.
Перестань до дитини чіплятися! Що це за дивні звички такі?
Мамо, ти мене ж так виховувала! А тепер чого праведницю з себе строїш? Якщо я Марійку не виховуватиму, то що з неї буде?
Та така сама гарна і розумна, як ти! Хіба мало?
Ох, годі! Не до твого філософствування! Марія, йди перевдягайся! Швидко!
З полегшенням видихаю і біжу до своєї кімнати, а сварка між найріднішими жінками моєї родини продовжується вже й без мене. Та й не потрібна я їм зайвий привід.
Якось я спитала бабусю, що це означає, а вона тільки весело засміялась:
Сваритися без причини нецікаво, дитино! А коли треба о, то справа!
Я і є ваше з мамою “справа”?
Найважливіша! Бо ти в нас єдина! Ось ми й дбаємо, якою ти виростеш. Кожна по-своєму: мама суворо, бо вважає, що інакше не можна. А я Уся моя суворість лишилась на мамі. Для тебе вже нічого не лишилося. То й вигадую щось інше. Пряник, наприклад.
Я не люблю пряники.
Гаразд, буде цукерка.
Оце інша справа! Бабусю, а мама мене любить?
Як не любить! Більше за всіх на світі, навіть за мене! Не сумнівайся!
А чого тоді постійно сварить?
Та якраз тому
Дивна якась любов Ти мене любиш, але не свариш
Я ж твоя бабуся, а вона мама! Від мами попит більший. Тому і кохає по-іншому. Розумієш?
Не дуже
Знач, час ще не настав. Потім зрозумієш!
А отой “потім” усе не приходило.
Я чекала й нічого. З кожним роком мама ставала все суворішою.
Що мені з тобою робити? Чекати, поки ти кого додому приведеш?
Цю фразу я чула не раз, але її значення не розуміла. Лише сміялась, згадуючи свій колись порваний поділ у садочку. Хотіла спитати як же в дірявому подолі щось принести, але стримувалась. З мамою жарти погані, ще й дістанеться ні за що.
Мамині страхи марні. Я, хоч і трохи смішна, вважала себе зовсім простою дівчиною. Мало що бабуся мені розказувала! Дзеркало он є!
А в дзеркалі Ну, що хорошого? Очі дрібні, волосся темне у худому хвостику, висип по носу. Красуня, та й годі!
Правду про себе я давно зрозуміла, тож за зовнішність не переймалася. Так навіть легше! І собі, і мамі. Модних речей не прошу, старі кеди для мене ідеальні. Лише в театр із бабусею доводилось вдягати щось “пристойніше”.
Театр я обожнювала. Шкода лише, рідко добиралися туди з пенсії бабусі на квитки відкладати треба було довго. Тому з сьомого класу я напросилась няньчити сусідських близнюків. Вони були живчиками, але й стриманими, а я, без братів-сестер, вважала це більше радістю, ніж обовязком.
Чудово ж! Прийшла, погралася, кашки нагодувала, і додому. Ніхто не скачуть по голові, у зошитах не малює, кімнату ділити ні з ким не треба. Краса!
Ніби я була егоїсткою, ні, просто вже тоді чудово розуміла, що аби виховати хоча б двох дітей, треба грошей купу. А у нас? Мамин заробіток медсестри у реанімації і бабусина пенсія. Найголовніше у Марії немає тата. Я його ніколи не бачила й бажання не маю.
З мамою про свої роздуми не ділюся. Навіщо зайвий раз нервування? І так часу не вистачає, а ще й бабуся зовсім в свій розум пішла: не памятає, що дві години тому було, ім’я своє не завжди згадає.
Добре хоч, що батька мого пам’ятала. І всю історію його приходу і зникнення розповіла.
Не потрібна була твоя мама йому.
Чому?
Любавник він. У нього таких як мама шлейф! Я їй казала, та кохання, видно, очі затулило. Домоглася вона таки, щоб одружився, але як дізнався, що вагітна тобою випарувався. Навіть адресу не залишив. Лише записку.
Яку?
Ти, Марійко, не переймайся. То їхні справи. Одне знай для твоєї матері ти була така бажана, що вагітність носила як кришталеву вазу. Боялась за тебе страшенно. І досі боїться. Звідси її суворість.
Справді?
Авжеж! Вночі інколи не спить сидить, на тебе дивиться, щось шепоче, по голові гладить. Запитую роздратується. Любить вона тебе, Марійко. Як уміє, так і любить.
Ти її теж так сварила?
Ще б пак! Ми, матері, всі одинакові. Через свій страх творимо, що в голову стукне, а потім шкодуємо.
А чого боятися?
За дитину свою Не пояснити це словами. От сама народиш відчуєш.
Я нічого не сказала, а подумала: своїх я дітей сварити не буду, виховуватиму інакше. Хоч зараз здається наївним
Та до дітей ще далеко. Я й не сподівалася особливо, що вони колись у мене будуть.
Хто за таку візьметься? Маленька, непоказна, ще й вперта, мов репях. Як вже причепилась то приймайте як є!
Після училища я влаштувалась у ту ж лікарню, де працювала мама. І тут почалося!
Все не так! І надто я проворна, і до пацієнтів надто щира так не годиться, сядуть на шию, і стараюсь надміру Даремно, мовляв, бо пішли інші прийдуть, а тобі не розірватися. Треба простіше! Всіх не пожалієш!
Я нікого не слухала. Кожного пацієнта було щиро жаль. Людині ж боляче! А що мені шкода укольчика зробити чи ліжко поправити? Добре слово й коту приємне, а тут люди
Навіть мама мене остерігала:
Доню, не гарячкуй! У нас таких як ти не люблять. Сваритимешся і кому легше буде? Нам твоя зарплата як повітря! А сиділка для бабусі то ж дорого, ти знаєш. Потрібно тобі працювати, а з бабусею хто буде?
Мам, я не можу! Всі кричать на хворих, сваряться
Робота важка, люди різні. Не у всіх виходить по-доброму. От у вас таких, як ти, троє і то добре. Ваша старша тебе хвалить, але й просить спокійніше бути. Силою нікого не навчиш, а якщо легенько, своїм прикладом можливо щось зміниться.
Це довго!
Ой, Марійко, в кого ти така вперта?
У тебе, мабуть!
Ох, Марія!
Та що?
Нічого, слухай маму!
Не сперечалася я, але й не завжди слухалась. Може, мама й права, та бабуська з третьої палати, хоч і вредна, тільки до мене якось помякшувалася усміхалася щоранку, не скаржилася. Може, не я одна така є багато людей виснажених, плачуть, сваряться. Приходять родичі то до спадку, то ще з якоюсь дурнею. А пацієнти потім плачуть. Я все помічала, чула. Хіба їх не пожалієш?
Мамі що важливо щоб мені було добре. А мені як може бути добре, якщо поряд комусь погано?
Та й нехай дівчата у відділенні сміються з мене, що я «блаженна» й пора мені в монастир їх справа! А бабуся казала: караван повинен іти далі, як би не було.
От іде мій караван. Пісок гребу, іноді задихаюся від спраги.
Звісно, коли тебе майже ніхто не розуміє то погано. А ще гірше, коли поряд немає того, хто скаже, що ти «така».
Не сказати, що мені прям не вистачає чиєїсь похвали. Звикла вже жити так, як є. Але з тих пір, як бабуся остаточно втратила пам’ять, і поговорити було ні з ким. Мама все охала, казала, що Марії час подумати про себе. Подруги одна за одною заміж повилазили, навіть букети вручали від серця.
Тобі пора заміж, Маріє! Тримай!
Я брала, бо непристойно ображати, але той єдиний так і не зявився. То заблукав, то не судилося. Може, дехто таки цілісний сам собі людина.
Смирилася. Навіть майже перестала чекати. Подвиг Тетяни Ларіної не для мене. Першою зізнаватись у коханні? Не смішно.
Я між роботою в лікарні, притулком для тварин, що організувала подруга, і ліжком бабусі металася. Мама зітхала, гнала до друзів, але вже треба було. Старі діви про кохання й чути не хочуть.
Мам, якщо ти хочеш внуків скажи прямо! Народити й зараз не проблема.
Марія! Який цинізм!
А що такого? Принців на всіх не вистачить! Закон природи. То чого ти від мене хочеш?
Я просто хочу, щоб ти була щасливою
Тоді не питай мене, коли я влаштую своє особисте життя. Воно в мене неправильне влаштовуватись не хоче. Їй і так добре! Тож не турбуй. І так болить.
Мама мовчала, лише важко зітхала, придумуючи, кого ще познайомити з Марією. Діти подруг вже всі пристроєні, лишалось чекати дива.
А воно таки трапилося. Тільки зовсім не так, як мріяла Марія.
Вона собі уявляла свого героя поряд, а вийшло все геть інакше.
Головну роль у моєму житті відіграла та сама бабуся-дюжа, гостра, як сто тарганів Марія Антонівна. Вона до нашого відділення «на лікування» потрапляла двічі на рік. І щойно зявлялась, колектив побожно стогнав:
Знову буде скарги писати! Маріє! Це твоя улюблениця, зустрічай сама!
Марія Антонівна розцвітала, побачивши мене.
Дівчинко моя! Як же добре, що є бодай одна нормальна людина серед «упирів»!
Ну, навіщо так? У нас всі добрі!
Ти ще молода не розумієш! Не сперечайся зі мною!
І не буду! Давайте проведу вас у палату. Ви вже тут весь персонал перелякали!
А хай бояться їм корисно!
Ну і шкідниця ж ви, Маріє Антонівно!
Є таке! Але я то ще лагідна! Ось ти б мою Марусю побачила отам шкідливість з хвостом!
Я махала головою, геть і забувши ту фразу. І даремно. Бо з Маруською довелось таки познайомитись.
Бо якось Марія Антонівна зайшла в наше відділення мовчазна, не на себе не схожа. Ні з ким не сварилась, мовчки лягла в палату й відвернулась до стіни.
Вже за дві години я знала й діагноз, і що сама просилася в лікарню.
З дітьми посварилась, от і страждає, хтось з колег бурмотів. Думаєш, не могла з ними бути трохи мякшою була б кому й води подати. Але ж ні!
Я не судила. Як можна розбирати річку, не знаючи броду? Кожен має свою правду.
Після зміни заглянула до Марії Антонівни.
Як ви? Принести щось?
Тривалий погляд у відповідь. Вже хотіла йти, як вона зважилася:
Марійко, у мене до тебе прохання Я ніколи ні в кого нічого не просила. Все сама, мама така виховала. Але якщо людина вже не в силах Як попросити?
Говоріть, я слухаю!
В мене родини море, але довірити нікому. Діти вже мною не цікавляться всім все віддала От і живу тепер. Але є у мене кішка Маруська. Прийдеш забери її, будь ласка. Вона шкідлива, але хороша. Все розуміє Я й додому не могла вийти не пускала.
Я розгубилася. Котів удома не тримали то гроші, то бабуся. Але відмовити не змогла; її погляд єдина радість старої жінки, бодай кішка.
Перед кінцем зміни поїхала за Маруською. Маму попередила.
Я її візьму, але тільки на час! Як одужаєте заберете.
Звісно, дитино, звісно
Вперше вона була справжньою бабусею, а не страшною гримзою.
Підійшла до Марії Антонівниної квартири, ключ вона дала. Але самій заходити страшно стало покрутилась на сходах, постукала сусідам.
Кого шукаєте? молода жінка із немовлятком.
Вибачте, просто мене попросила пані забрати кішку. Ви не станете біля дверей, поки я її витягну?
Одна боїшся заходити? Розумію, то мама ваша правильно зробила.
Та вона нормальна. Всі старші такі.
Та-а-к, погодилась. Ходімо, ми підчекаємо.
Малюк підтвердив, і я відкрила Марії Антонівни двері
І тут чорна блискавка прослизнула повз мене, шасть на сходи і нема! Навіть не встигла слова сказати.
Двері закрий! вигукнула сусідка. Не піймаєш її тепер вона дика та шкідлива, себе бережи!
Я послухалась. Побігла до підїзду а там вантажники носять меблі з машини.
Кішку не бачили?
Один показав на дерева біля підїзду.
На дерево дременула!
Всі сміялись, як я бігала там. Маруська дико шипіла між гіллям.
Марусечко, киць-киць-киць!
Відповідь розлючене «мяу» з темряви.
Та ти вже зовсім! пробурмотіла я. Доведеться лізти на дерево
Двір спорожнів. Дощ мілкі каплі, хоч плач. Захотілося додому, під теплий плед із чаєм, слухати музику, терпіти мамині повчання. Лише б не лізти на дерево.
Але пообіцяла мусиш!
Закинувши рюкзак, взялася за гілку. Одну, другу.
Нарешті, ледве схопила промоклого кота за шкіру.
Відпусти гілку!
Я шипіла вже не гірше за Марисю, і та вирішила не сваритись відпустила й дала себе запхати за пазуху. Тепло, й тому затихла.
Берусь дивитись і охопив жах. Я боюся висоти! А гілка була вища, ніж здавалося
Мамо
Високо!
Я не могла злізти. Дощ посилився.
Щоб тебе, Марисю! Не могла, мов люди добрі?
Кішка притаїлась.
Телефон голосно дзвонив, та я боялася ворухнутись. Волала на поміч теж не могла сором.
Гей! Зручно там?
Голос хлопця розсмішив мене і ледь апетит не зірвав.
Не-не-не! Тримайся! Я тебе зараз зніму!
Дякую! Я почекаю!
За хвилину поставив драбину до стовбура і наказав:
Злазь! Чи в тебе там ніч на носі?
Я боюся
Несподівано відчуваю руку на нозі, майже сковзнула животом по мокре гілці і вже стою на сходах драбини.
Тримаю! Спускайся обережно!
Відчула, як підтримують руки.
На землі, щойно кішка рвонулась до волі я встигла схопити за шкірку.
Сиди, не скачи! Я обіцяла вашій хазяйці, що подбаю!
Рішуча ж ти
Хлопець худий, непомітний, але усміхається нахабно.
Провести?
Обійдусь! ледь не з огидою відповідаю, хоч згадую: дівчино, це ж рятівник! Ще й драбину десь дістати примудрився, намокнути не побоявся! А ти замість дякую бурчиш!
Вибачте Спасибі велике! Зависла б я там до ранку!
А чого?
Висоти боюся!
А навіщо полізла?
Кішку треба було врятувати Вибачте, мені час мама хвилюється.
Чого викаєш? Після того, як я бачив твого мокрого зада, можеш і по імені. Я Тарас. Проведу до метро чи дому. Далеко?
Ні.
І несподівано стало не холодно. Навпаки щось піднялось усередині, зігріло, усмішка не зникала від кожного слова Тараса.
А Маруська під курткою сиділа тихо, грілася. Навіть не муркнула боялася зіпсувати випадкове щастя. Його не було видно, але відчувалося навіть киця розуміла.
Тарас проводив мене додому, а наступного дня чекав біля лікарні. Разом пішли купити корм для Маруськи бо ця вибаганка їла тільки щось особливе.
Я няньчила Марусю лише тиждень. І доти, доки за Марією Антонівною не приїхала дочка.
Знаєте, мама так сумує за нею Хай вже будуть разом.
Ви заберете маму до себе?
Звісно! Це ж моя мама. Уперта. Не хотіла до мене, а тепер мусить. Спасибі вам!
Я помахала услід жінці, яка притисла муркотливу кицю і ще раз подумала: чужа душа, як і родина потемки. Не треба вигадувати, чого немає. В кожного все своє, і не знаю, як є насправді.
І взагалі, краще будувати свою родину. Особливо, якщо є той, хто готовий підставити тобі плече і драбину, коли треба. І ніколи не скаже, що ти «не така». Бо для нього кращої за тебе нема на всьому світі.
