Юльчина помста
Дорогі читачі, якщо раптом вас осяяла думка, що вам не вистачає у житті інтриги, то підписуйтесь на мій канал «Ясний день» у месенджері там ще й бонусні анекдоти.
Жовтневе мжичіння за вікном маршрутки дратувало своєю нерішучістю: хоч би вже або щедро лило, або сонце визирнуло! Юля втупилась у заляпане краплями скло їхали вона додому, тобто в батьківський дім. Бо вже давно «дім» для неї означав метушливий Львів, однокімнатку з панорамним видом на сусідів, і кавярню під боком. А старий дім де мати варить борщ у піжамі, а батько читає газету у трусах був радше формальністю, спогадом про шкільну форму і компот з абрикосів.
Юля пишалась, що в двадцять сім уже має диплом медуніверситету, роботу в модному центрі лазерної косметології (черги по десять дівчат за епіляцією), купу підтягнутих сертифікатів, семінарів і нових знайомств. Якби не дивні дзвінки від мами хто ще замість неї телефонував би тричі на тиждень об 11 вечора? Юля й носа додому не поткнула б.
Зателефонує Олена-мама батька як завжди немає. Зателефонує Назар-батько мама теж, певно, заблукала в сусідській теплиці.
Мам, у вас все нормально? питала Юля.
А мама якось ухильно: Та все гаразд, доню, усі живі-здорові, з грядок повилазили.
Доїхала вона до райцентру літаком (бо куди ж без пледика і сендвіча?), а далі ще дві години ямами в маршрутці до рідного села. Для міської дитини дрібниця. Їде і думає: чи не зявилось вже в цьому Богом забутому райцентрі хоча би один новий банкомат? А ні, на автовокзалі все по-старому: той самий магазин «Господарочка» через дорогу змінив вивіску на щось претензійне, а берези біля воріт підросли, мов гігантські зефірки.
Таксист на зупинці, місцевий експерт із життєвих чуток, докотився до Юлі.
Куди тобі, пані? тицяючи на її валізу з закатоленою ручкою.
На Вознесенського, 52, відповідає Юля.
Дім батьків зустрічав її розчиненими блакитними віконницями і такою ж запашною черемхою, що лупцює галузками у шибку. Біля воріт, як трилиста доля, тягнуться три берізки Назар їх садив, коли Юля школу закінчила.
Юлечко! майже вилетіла зі скляного свого аквариума мама, якби не хлястик від халата. Доню, нарешті! Три роки минуло!
Мамо, я теж скучила. Але сльози це уже перебор…
То з радості, доню, радість нині пішла по жилах…
Кинула валізу, роззулась, вмостила ноги на дивані (ох ці сільські килимки!); мама підсіла поруч, обійняла, пообирала невидимі катастрофи з волосся. Посиділи так мовчки хвилин зо дві.
Аж тут Юля не витримала:
Мам, а де тато? В сауні чи на городі діло шукає?
Давай-но я тебе спершу відгодую, а потім розкажу…
У дім набігло змін нова скатерка, ностальгічний сервіз у троянди, а от запах маминої класики котлети й сирники залишився без змін. Овочі свої, з городу, салати різнокольорові, пиріжки таке розмаїття, як у столовій на курсах саморозвитку.
Маму, та ти мене відволікаєш. Він що, удруге в якійсь поїздці?
Ні, доню. Мушу зізнатись, і я, і твій батько давно це думаємо… Але як по телефону? Та й ти то клієнти, то семінари, то картоплю з Києва замовляєш Пробач, сонечко. Ми з Назаром розійшлися.
Ого… Юля поперхнулася чаєм, вихопилася в батьківську спальню і випучила очі на порожні вішачки. Де він? Коли ви встигли?
Присядь, все поясню, попросила Олена. Люди розлучаються навіть після двадцяти пяти років! А для тебе ми обидва однаково рідні.
То він у діда з бабою переїхав?
Та куди ж іще йому йти? Дім пустувати не буде.
Маю поговорити з ним. Хай хоч спробує повернутись! і полетіла до дверей.
Він із Семеном у відрядженні, завтра буде. За Іриною, до речі. Живе він… ну, не сам.
Ти спокійно про це кажеш, наче то не чоловіка у тебе забрали?!
Юль, ти навіть не уявляєш усе давно вже тріщало. А тепер хай кожен своїм займається.
Мамо! Спусти нарешті на землю! Вона, напевно, молодша за нього мінімум на десять років?!
Десять Це ж не двадцять!
Та яка різниця, зрада і в Африці зрада.
Мама тільки глибше зітхнула:
Ти не хвилюйся. Батько твій тебе любить, як раніше. Ми не хотіли тобі псувати настрій. Ось і все.
Ой, яка ж ти… добра! Я б так не змогла. Справедливість мусить бути! Все, з татом я спілкуватися не планую. Принципи!
В очах мами знову зявилася вода. Вирішила не тиснути. Хай Юлька спершу подихає своїм повітрям може й полегшає.
Й справді, подихала. Перевдяглася в спортивки, натягла куртку з капюшоном і подалась блукати до річки. Повітря здавалося пянким, як реклама екоферми. Юля згадала класних, з якими давно не бачилась пише тільки на великі свята за принципом «або ти, або я». Звички, цінності усе змінилось.
Мамо, я на річку. Якщо що жени смс.
Дощ зараз буде!
То я швидко.
Бабусина хата, вже старенька, проте міцна, виглядала з-за рогу. Юля зайшла у знайомі сінешні пахощі, а там над газом чаклує жінка літ сорока. Напевно, та сама «нова сторінка».
Ви, мабуть, Юля? Я Ірина. Зійшла до хати попрацювати.
Так, ну раз ви вже тут, слухайте: моєму дому тут не місце для чужих. Збирайте манатки!
Ірина витримала паузу:
Мені Назар запропонував пожити, без нього ні ногою. Ви мене не знаєте, я нічого поганого не робила.
Не ти?! Сімю не ти розвалила?! тут голос Юлі потонув у криках, бо з іншої кімнати визирнув хлопчина років дванадцяти, із дуже світлими очима.
Діма, іди погуляй, поки тут дорослі розмовляють, каже Ірина.
Діма зиркнув допитливо на Юлю, але пішов.
Не житимеш ти тут, все, заявила Юля і чкурнула до своїх.
Повернулась додому роздратована. «Що за прикол? Подарунок від батька: у бабусиній хаті вже Ірина хазяйнує»
Хотілось усе це виплеснути батькові, дати зрозуміти, що зірвався він із котушки, а особливо вигнати Ірину геть. Проте щось гризло зсередини: не виселиш чужу дитину ж так от взяти й вигнати
У Львові Юля змужніла, навчилась домовлятися, вставати раненько, воювати за своє і переконувати навіть тих, у кого пара соляних. Тут, на малому обрії дитинства, зрозуміла: їй страшенно не вистачало рідного дому, тепла мами й тата, старих фотографій на шафі. А тепер це все розсипалось, як сіль по підлозі…
Наступного дня мама трималась спокійно, а Юля все не могла заспокоїтись.
Мамо, ти що, нічого не відчуваєш? Чверть століття разом! Любиш його ще?
Юлю, дозволь прожити як хочу. Не вистачало мені тепла, хочу, щоб мене любили й далі. Я, може, ще знайду когось. Або вже знайшла, голос Олени захитався.
Ану?! Юлин інтерес миттю прокинувся.
Памятаєш однокласницю Марічку Колосенко?
Ну, Марічку?! Я ж із нею переписувалася, поки мені гудзик не поклеїла біля Оперного.
Так от її тато, Андрій Петрович, після смерті Маріччиної мами, інколи допомагає по господарству…
Ого! Мамо, я не проти, розсміялася Юля, вперше за всі ці дні щиро. Тільки для мене ви завжди залишаєтесь моєю родиною.
Мама заплакала тихо, по-українськи.
А Юля вчергове заявила:
З батьком я не хочу поки що бачитися.
***
Коли ж батько нарешті повернувся, на його обличчі зявились зайві зморшки, а під очима втомлені синці.
Ну, дозволь обійняти хоча б, кідрунко з надією подивився він на доньку.
Для чого? У тебе ж інша сімя, новий «плюс один».
Назар хотів щось сказати, та Юля вже пішла до кімнати.
Все інше того дня пройшло, як у тумані. Уже надвечір вирішила Юля нарешті справді піти на річку провітритись. Якраз якийсь гурт хлопчаків гасав на велосипедах, і тут один з них здоровезною дугою полетів на купу дошок.
Юля підбігла, впізнала того самого Діму з очима, як небо після грози. Нога його «зустріла» цвях, про другу й говорити не доводиться підвернута.
Поки шукала шприци, дзвонила батькові компроміс був миттєвим: Назар підїхав за пять хвилин на ричачому «Жигулі», з Іриною, що вже й так сива, як дорога на Схід.
Швидко в машину! ухвалила Юля, не надто гризучи себе питанням «чому я це роблю».
В районній лікарні чергова дрімала. Довелось скандалити, доктора і медсестра забрали Діму до перевязочної, а Юля з татом і Іриною чекали під дверима. Батько кивав на знак подяки, але далі Юлі вже не хотілось нікуди йти річка, якось само собою, втратила сенс.
***
Вже наступного дня Юля з мамою були на зупинці: кудись поспішаючи, з торбами й валізами. Хмарно, сиро, прощальне таке відчуття. З кутка зявляється «Ланос» ну не Порше, але для села непогано. І там Марічка зі своїм татом і хлопчиком на руках маленьке родинне вітання.
Юль, це ж Марічка! аж сяяла мама.
А мене впізнаєш? сміється Андрій Петрович. Памятаю, як вас із Марічкою разом до першого класу вели
Юля з усмішкою обіймає старих знайомих, і тут тарахтить знайома машина: Назар з Іриною і Дімою з гіпсом.
Тітко Юлю, я вже майже ходжу! переможно визвітований Діма.
Молодець, ти і не плакав навіть І клич мене просто Юля.
Ірина, винувато опускаючи очі:
Юлю, прости, я вчора була неадекватна. Для мене Діма найрідніше, так само, як і ти для Назарія.
Юля озирнулася на всіх. І якось так несподівано усвідомила: тут, на своїй землі, навіть ті, хто прийшов у твоє життя з іншого берега, вже майже свої. З підїзду визирнув автобус, Олена тихо плакала, ну а батько вперто стежив за Юліними очима.
Олю, досить, весело командував Назар. Юля ще приїде.
Він обійняв доньку міцно і щиро, майже як в дитинстві запах рідної сорочки й обійми, сильні, без питань і пояснень. І тут раптом захотілося зупинити час.
Приїду, сказала Юля. Обіцяю.
Її валіза вже подорожувала в багажнику; через скло вона ще довго бачила рідні обличчя, що махали їй руками вслід. За автобусом розвіявся хмарний занавіс і з-за туч визирнуло сонце, даруючи тепло на цю прощальну мить у рідному селі.
Приїду, обовязково приїду! шепотіла Юля до себе. Бо яка може бути ще справедливість, якщо не ця?
