Пастка ревнощів
Ой, слухай, що тобі розкажу Сидить якось Діана на ліжку в своїй кімнаті у Києві, гортала стрічку в інстаграмі. Тут до неї вривається сестра, та тільки переступила поріг Діана навіть голову не підняла, одразу:
Софійко, мені потрібен новий телефон.
Каже це так спокійно, наче повідомляє, що зранку дощ і парасольку взяти треба. Софія якраз збирала речі по кімнаті готувалася до відїзду, якраз закриває валізу, і тільки кинула на сестру погляд:
Попроси в мами.
Діана фиркнула, нарешті відірвалася від телефону, в погляді дратівливість:
Вона не дасть грошей, каже, що я забагато хочу.
Софія кладе останню річ у сумку, випросталась і каже вже майже втомлено, але дуже по-справжньому:
Вона щось у тому розуміє. Хочеш щось купити зароби собі сама. Сама не вічно ж з тобою буду розумієш?
Діана аж спалахнула, обличчя налилось образою:
Мені девятнадцять, я вчуся, між іншим! Чому я повинна ще й працювати?! Я звикла, що мені завжди допомагають і це нормально!
Софія тільки зітхнула, сперечатись не стала, а далі згадала:
Через місяць я виходжу заміж. На весілля стільки всього треба краще порадій за мене, чуєш? Я ж нарешті створю власну сімю.
Взяла сумку та вийшла, навіть не чекаючи, що сестра щось скаже гримнула дверима так, що по всій квартирі відлуння пішло. Софія сердита: здається, Діана взагалі не уявляє, яке життя там, за межами їхньої тепленької квартири.
Діана залишилася сама. Тримає в руках свій старенький телефон, обличчя помякшало, але очі горять впертістю. Вголос прошепотіла:
Побачимо, як воно буде
Усміхається впевнено. Лягає на подушку, в очах хитрий блиск. “Поки ти мені потрібна, нікуди не дінешся. І байдуже, що для цього доведеться зробити”, думала про сестру.
Змалку в Діани все було за її правилами. Батьки просто душі в ній не чаяли! Пять років мріяли про другу дитину, а як зявилась Діана обсипали любовю й турботою. “Неочікуване щастя” ніжно так називали її вдома, і це стало девізом усього її дитинства. Хоче щось отримує одразу, ще й без зайвих питань.
Поступово це стало частиною характеру: Діана не замислювалась над почуттями інших людей їй просто так зручно. І сестра змирилася з цим: шкільні уроки, завдання, навіть вступ до університету у всьому допомагала саме Софія. Для неї це була нормальною турботою, а для Діани ще одним підтвердженням, що світ має крутитися саме довкола неї.
З грошима проблем теж не знала: мама стабільно скидала їй на картку певну суму не так щоб аж мільйони, але на всі дрібні забаганки вистачало. А якщо треба більше дзвонила Софії, і сестра, хоч і без особливого ентузіазму, переказувала зі своїх заощаджень.
Так і тривало… допоки у Софії не зявився Роман.
Роман ну просто не такий, як всі попередні. Гарний, розумний, з класним почуттям гумору і чіткими принципами. Справжній чесний, турботливий, на нього завше можна покластися. З ним Софія почувалася щасливою як ніколи.
Але, знаєш, в кожній казці є ложка дьогтю. Роман ну надто ревнивий. Не сварився, не стежив за Софією, але його настороженість читалась у кожному питанні, в інтонаціях, у тому, як дивиться. Софія старалася не звертати уваги казала собі, що це з часом мине, що то просто така любов, а ревнощі пройдуть.
Їхнє життя текло спокійно: подали заяву в РАЦС, ресторан заброньований, усім гостям розіслали запрошення. Софія з головою занурилась у весільні клопоти вибирала плаття, обговорювала меню, готувала дрібні деталі. Щодня нові приємні клопоти.
Вона тоді ще не знала: попереду на неї чекали справжні випробування
*******
Діана довго крутила телефон в руках, перш ніж наважилася набрати його номер. Роман. Наречений Софії. Той самий, від якого сестра аж сяє в ці дні. Але Діані зараз було взагалі не до сентиментів.
Глибоко вдихнула і натиснула “дзвонити”. Серце калатало, але голос спокійний, ще й доброзичливий:
Привіт, Романе. Це Діана. Чуєш, я розумію, що Софія трохи зайнята, але я по ній страшенно скучила. Вже тиждень її не бачила.
Кілька секунд тиші на тому кінці дроту. Нарешті Роман відповів, і в голосі помітний подив:
А хіба вона не у тебе?
Діана хитро всміхнулась, відчуваючи прилив задоволення. Оце ти попався.
Ну я ж кажу: тиждень не бачила її, намагалась звучати здивовано. А чому вона мала бути у мене?
Бо вона через день не ночує вдома каже, що до тебе йде!
Ой, Діана зобразила розгубленість. Навіть не знаю, що сказати… Потім тобі передзвоню, добре? Бувай.
Відразу кинула слухавку. Руки ще трохи тремтіли, але це було саме те тремтіння, коли розумієш все йде за твоїм планом.
Вона уявила, як Роман хмуриться з телефоном у руці; очі гарячі, серйозні, він не з тих, що довго розбираються. Скоріше всього, летить зараз до Софії, буде зясовувати, а тоді виселить з квартири.
А куди ж Софія піде, якщо її виставлять за двері? Звичайно до сестри. До тієї самої Діани.
В уяві вже бачила картину: Софія стоїть на порозі її квартири розгублена, засмучена, з валізою. Діана обіймає її, садить за стіл, пригощає чаєм, слухає, втішає.
І саме тоді, коли Софія зрозуміє, що їй потрібна сестра Діана делікатно нагадує про той самий телефон, який око давно поклав. Відмовити ж тепер як вона зможе?
Влаштувалась на стільці, телефон не випускає з рук. План готовий, залишилося тільки зачекати. Вона була впевнена: все розгорнеться як треба
*******
Софія повернулась додому, в піднесеному настрої. Зранку домовилася з кондитером щодо весільного торта. По дорозі купила улюблені еклери Романа думала, разом дегустуватимуть. Відкриває двері… і раптом як обухом по голові.
Перше, що впало в око, два валізи, просто в передпокої. А за ними Роман, обличчя перекошене від злості. Софія не впізнає: зазвичай лагідний, тут очі крижано-голубі, губи стиснуті.
Романе, це що таке? Чого зібрав мої речі? хлопає очима, ще сподівається, що це маячня чи жарт.
Збирайся і геть звідси, рубає. Вдарив ногою по валізі, та аж відкотилася до стіни. Не терплю таких, як ти!
Що я зробила? Що, що знов не так? розгублена Софія. Я ж у сестри була
Та не була ти в неї, Роман буквально трясе, кулаки білі Діана нещодавно дзвонила мені і питала, коли ти, нарешті, до неї завітаєш. Казала, скучила за тиждень. Тепер у мене питання: де ти ночуєш?!..
Мир наче зникає, підлога їде з-під ніг. Софія не розуміє, чому слова Діани прозвучали з вуст Романа.
Що за дурня Вона не могла такого сказати, ледь чутно.
Та по обличчю Романа зрозуміла тут не до жартів.
Думаю, зараз ти дуже шкодуєш, що їй подзвонила, видав з крижаною усмішкою. Забирай речі і йди. Або мені допомогти?
Голос холодний, відчуває перед нею вже не той Роман, якого вона кохала. Взялася за валізу, а в серці провалля. В голові: “Чому Діана так зробила? Що далі?”
Роман не жартував різко вигнав її з речами на сходову. Ключі вихопив прям з-під рук, навіть заболіло. Двері клацнули крапка.
Софія лишилася стояти, валізу тримає. Сльози течуть, а мити їх не хочеться. Рік життя, плани, вечори все зруйновано. Найболісніше те, що навіть вислухати не дали, жодного слова. Тільки холодний вирок і двері, які грюкнули прямо перед нею.
Притулилася до стіни, на душі важко, як оті валізи. І тільки зараз розуміє: Роман просто не захотів розібратися це була не ревнощі, а самолюбство, образа, злість.
Стояла так кілька хвилин, потім дістала телефон, ще заплаканими пальцями набирає Діану.
Ти з Романом говорила? одразу, без привітань.
З чого б це мені говорити з твоїм нареченим? Діана звучить навіть занадто весело, і Софія ловить себе на думці тут щось не те. Ви посварилися, так? Ну нічого, я тебе не кину.
Софія попрощалась коротко. В горлі тільки клубок образи. “Невже сестра могла так підло? Як так?” Не може повірити.
Зібрала валізи і зрозуміла: Діана вже доросла, сподіватися на неї сенсу немає, повертатися у квартиру, де тепер живе сестра не хоче.
Житиме в готелі.
*****
На роботу наступного дня Софія прийшла без жодних проявів слабкості очі залиті сльозами, але макіяж супер. Не хотіла, щоби хтось бачив її у розпачі. А вже зранку рушила до кабінету директора вирішувати все організаційно: звільняється, бо тут кожен кут нагадує про Романа.
Директор Юрій Вадимович одразу помітив, щось не так. Він її цінував: відповідальна, ініціативна, завжди у строк крута робітниця.
Софіє, з тобою все гаразд? Бо вигляд у тебе змучений.
Юрію Вадимовичу, пишу заяву на звільнення
Він відкинувся у кріслі, довго дивився.
Не квапся! Я бачу особисте горе, не ламаємо життя через одну неприємність. Ти ж цінний працівник!
Послухай, у нашому філіалі у Львові нова вакансія; зарплата більша, карєра куди хочеш. Переїзд організуємо, житло на час адаптації службове. Це реальний шанс розпочати по-новому та втекти від усього болючого.
Софія розгубилась: Львів… інше місто… чистий аркуш… Але!
Дякую, Юрію Вадимовичу Але хочу чесно сказати: найближчим часом планую в декрет.
Тиша Вона чекала докору, але директор тільки посміхнувся:
Вітаю, Софіє! Це прекрасно.
Справді? Ви не проти, що я скоро піду у декрет?
Звичайно не проти! Дитина це щастя. Ти повернешся з новою енергією, а місце за тобою збережемо. Подумай над переїздом, це добрий старт.
Тут Софія відчула, як наче камінь з плечей звалився: хтось вірить і підтримує.
З вечора вона сиділа на ліжку у готельному номері, з відкритим ноутом: бронювала квитки, рука тремтіла. Вона так і не встигла сказати Роману, що вагітна. І тепер це вже не мало сенсу.
Все в один кінець, у нове життя.
За вікном, над нічним Києвом, пливли сутінки. Софія закрила ноутбук, підійшла до вікна. Там, де схід сонця, вже майорів Львів місто, яке не знало ні її минулого, ні болю.
Завтра почнеться все спочатку
********
З тієї сварки минуло три роки.
Спочатку Роман був певний: Софія зрозуміє свою “провину”, повернеться, просить пробачення. Уявляв навіть, як спершу зробить суворий вигляд, а тоді простить.
Він чекав. День, тиждень, місяць, а Софія не приходила. Не дзвонила. Спершу це тільки підігрівало самолюбство, потім викликало тривогу і, нарешті, біль.
Якось дізнався від знайомих:
Вона у Львів переїхала, нова робота, гарна посада.
Роман кивнув “нібито не цікаво”, але всередині все стислося. Саме тоді зрозумів: вона вже не повернеться.
А Діана тим часом раз по разу зявлялася в його дверях: скуйовджене волосся, губи сердито стиснуті:
Дай номер Софії! Вона ж заблокувала мене! Я сама, допомоги нема
Роман дивився, і тільки тепер розумів, наскільки вона поверхнева, усе заради своєї вигоди. Зрештою він не витримав:
Знаєш, я більше не хочу тебе бачити. Сама вчися вирішувати свої проблеми.
Діана із образою гримнула дверима. А Роман вперше за довгий час полегшено зітхнув.
Через якийсь час довелось йому по роботі зїздити у Львів. Справи закінчив швидко, і ввечері вирішив прогулятися Стрийським парком. Осінь тоді була очей не відірвати: дерева у золоті, під ногами шурхотить листя, повітря свіже, прозоре.
І раптом він побачив їх.
Молода сімя: мама, тато і маленька дівчинка десь двох років. Мама сміється, підкидає жовте листя, тато тримає доньку за руку, вона щасливо скаче.
Роман побачив маленьку дівчинку світле волоссячко, пухкі щічки і небесно-блакитні очі точнісінько як у Софії. Він завмер.
Мама з дитиною глянули у його бік і тут Роман мало не впав: то була Софія.
Майже не змінилась. Хіба що очі стали ще спокійніші, впевнені. Вона нахилилась до доньки, поправила шапочку, щось пошепки сказала поруч стояв чоловік, усміхався, кладе їй руку на плече.
У Романа аж защеміло в серці. Не злість, не образа тихий сум. Раптом зрозумів: цей чоловік дав Софії те, чого він не зміг дати. Впевненість, турботу, любов без ревнощів.
Софія взяла доньку за руку, сміх пролунав над парком, і сімя зникла у алейці, залишаючи після себе лише вихор листя. А Роман стояв в тіні дерев і тільки тоді зрозумів: це кінець. Нарешті кінець.
Міг би підійти, міг би сказати: “Софіє, пробач”, та для чого? Збурити все? Розболіти те, що вже загоїлося?
Ні.
Нехай буде так. Вона щаслива. Нарешті по-справжньому.
І йому від цього стало легше.
Роман ще трохи стояв у парку, спостерігаючи, як падають листя, і тихо подумав:
Хай вона буде щаслива. Навіть без мене.
