Він брів по нічній Києві, похитуючись, ніби йшов босоніж понад веселкою, а під ногами цокотіли чорні калюжі. Скільки випив не памятав, всі думки склеїлись у липку цукерку. Куди йшов? Йому було байдуже. Рідне місто, ноги самі домівку знайдуть. Він був зайнятий важливішим міркував уголос, як ото філософи під смереками.
Чому, чому моя доля така? Двадцять сім, а у друзів діти вже у школу біжать. А в мене кожна Марічка через місяць тікає, при чому ще й дякує. Грубий? Та не дуже Хоча грубий. А хіба чоловік не має бути таким? змусив себе усміхнутися. Єдине, що вдалося бізнес. До мільйонера ще, як до Місяця, але на гарне життя гривень вистачає.
Раптом зупинився, вчепився руками за голову сльози раптом попливли з очей:
Скільки грошей віддав тому лікарю, а натомість: «Я безсилий. Ось вам адреса столичного світилa. Але й він, мабуть, не допоможе». А я візьму і завтра ж поїду до того світилa!
Випадково підійшов до мосту. Кинув погляд на темну гладь Дніпра:
Утопитися? Річка глибока всьому край, все діло у воду, подивився ще раз. Ні, не буду холодно, та й Мурчик голодний, не годував Треба додому.
Перейшов міст, як раптом посередині побачив дівчину, зовсім молоду. На грудях у неї рюкзак, а всередині маля. Дівчина стояла, втупившись у воду. Раптом вилізла на перила, простягла руки, мов птах. Він рвонувся, схопив її за стан, затиснув у обіймах впали разом на пилюку мосту. Малюк заплакав.
Ти що, ненормальна? прокричав він, прозрівши миттю.
Що тобі треба? Нащо лізеш у чуже? і розридалася.
Мені здалося тобі зарано вмерти, кивнув на плач малюка. А йому так тим більше. Давай-но вставай і йди додому до чоловіка, до мами. Хто є?
Нема у мене ні дому, ні чоловіка, ні мами. Нікого.
Оце й потрібно мені, підвів її з дитиною. Пішли.
Я з тобою не піду! А раптом ти маніяк?
Тонеш будь-ласка, коли заманеться. А з маніяком страшніше, чи що? без гумору тягнув за руку. Йдемо!
***
Вони петляли нічною вулицею, під акомпанемент дитячого плачу. Зрештою він обірвав терпець:
Чого він реве?
Голодний, вона притиснула малюка до грудей.
Даси молока?
Нема ні молока, ні грошей.
І розуму, може, теж, озирнувся по сторонам. Вон там, дивись цілодобовий продуктовий. Йдемо по молоко.
***
Касирка і охоронець зиркнули з підозрою, поки він вперто тягнув кошик, помахав дівчині головою:
Пішли. Де у вас тут молоко?
Там, показала касирка.
Підійшли до холодильника.
Бери стільки, скільки треба! наказав він.
Ось це, вибрала пакетик.
Більше бери. Скільки потрібно! стежив, як вона пакує, Що ще?
Підгузники.
Які це?
Ось там лежать, на її вустах з’явилась тінь посмішки.
Бери.
А вологі серветки?
Можна.
Підійшли до каси. Він простягнув банківську картку.
Лише готівка, сухо повідомила касирка.
Дістав зімяту пачку гривень, подав купюру.
Розміняти нема чим.
На здачу дайте шоколадку, роздратовано тикнув пальцем. Ось ту.
***
Увійшли у квартиру. Вона озирнулася здивовано, хитнула головою. Господар зняв мешти, кинувся до холодильника вийняв шмат риби, кинув коту, витягнув сік і впився в нього. Напившись, підійшов:
Ночуватимеш тут, показав пальцем. Ось кухня, туалет, ванна. Я спати.
Пішов у свою кімнату, зупинився в дверях:
Як тебе звати?
Соломія.
А мене Тарас.
***
«Схоже, не маніяк», Соломія увійшла на кухню, увімкнула газ, поставила чайник. «Ой, дурна! Мала б утопитися? Якби не цей дивак Та куди б ми з Назарчиком поділись вночі на вулиці? Замерзли б. Все одно вижене вранці. Ну, хоч сьогодні в теплі».
Закипів чайник. Побігла до кімнати, куди він вказав. Поклала малого на ліжко, витягла пляшечку з рюкзака. Помчала на кухню. Вимила, налила молока, розвела окропом.
Малюк вдячно випив усе до краплі і заснув. Обтерла його вологою серветкою, вдягла підгузник. Коли дитина вже сопіла, сама помилася, знов повернулася на кухню. Згадала, що не їла цілісінький день. Відкрила холодильник рука сама потягнула ковбасу й вкладає у рот. Пережовуючи, відрізала хліба, сиру.
Після ситого кусня зрозуміла, що поводиться не надто чемно. Та махнула рукою вляглася коло сина й одразу заснула.
***
Ранок. За ніч кілька разів вставала, годувала сина. Йому вісім місяців весь час їсти прагне. Чула, як хазяїн вночі вставав, працював, тепер і знову встав.
«Час, підвелася навшпиньки, щоб не розбудити малого, гарне не може тривати вічно».
Тарас вовтузився біля плити. Вона швидко вмилася і вийшла на кухню.
Сідай! кивнув на стілець. Зараз я яєчню зроблю.
Краще ти сідай, ледь відсунула його. Взяла свіжий кріп, посікла, посипала яєчню. Подивилась на склянки, вимила їх, зробила каву.
Він весь час переговорював телефоном, щось комусь наказував, з кимось сперечався. Здавалося, Соломії хазяїн її не помічає. Поїв, випив каву, встав.
Жінка завмерла, вслухаючись:
«Все, зараз вижене!»
Соломіє, слухай уважно. Я поїду десь на тиждень. Найголовніше: годуй кота, його звати Мурчик. Не смій “вискасом” годувати! Йому свіжа риба або мясо. В мій кабінет не заходити! В інших кімнатах як хочеш.
Зі спальні долинув плач. Соломія схопилася, глянула запитально на чоловіка.
Іди, кивнув він.
Хвилин за пять повернулася з малям на руках. На столі лежали кілька купюр по 500 гривень.
Думаю, на тиждень стане, кивнув на гроші. Я пішов.
Зробив крок до дверей і тут малюк потягнув до нього рученята і вимовив щось на кшталт «тато». Тарасові здалося, чи справді щось защеміло в серці. Адже своїх дітей не буде ніколи.
Соломіє, можна я візьму його на руки? запитав несподівано навіть для себе.
Візьми, простягла малого, на її обличчі мигнула усмішка. Ти ніколи діток не тримав?
Ні.
Дивись як треба!
Малюк якісь радісні звуки видав і замахав ручками. Тарас із завороженим подивом дивився на це диво.
«У мене ніколи не буде сина», обличчя його стало суворим, віддав дитину матері.
І вийшов.
***
Дорогою додому згадував той київський світило сказав, що дітей у нього не буде. Настрій погідний, немов ураган над полем:
«Навіщо все це? Навіщо гроші, чотирикімнатна квартира, джип? Чоловік повинен заробляти для родини. А вдома безлад і порожньо. А в той джип влазить семеро»
Захмурений зайшов до квартири а там ідеальна чистота. Несмілива усмішка жінки.
Тато! пролунали дитячі рученята.
Від несподіванки сумка впала на підлогу, а його долоні самі потягнулись до НазарчикаТарас раптом зупинився, відчув на душі дивний спокій, якого не знав давно. Ще вчора він вірив, що щастя кольору грошей і шкірувати джипа, а тепер розумів: щастя пахне дитячим молоком, свіжою зеленню й ранковою кавою. Соломія стояла біля плити, Назарчик тягнувся до нього з ліжка, а Мурчик муркотів у кутку, ластячись до нової господині.
Тарасе, сніданок ще гарячий, тихо мовила Соломія, зустрічаючи його погляд. Чекали тебе.
Він сів, узяв Назарчика на коліна. Той захоплено щось белькотів, руками пригладжуючи його щетину. Тарас раптом засміявся так голосно, як не сміявся років із десять. До столу підкотився Мурчик просив риби, а Соломія усміхалася щиро й невимушено.
Тарас із подивом відчув, як порожнеча в середині нього стиха згорталася, давала місце теплу й світлу. Чужий біль і втрата поступалися коротким простим речам новій сімї, яка народжувалася на його очах.
Ніхто не промовляв гучних слів, не планував майбутнього. Просто троє людей (і кіт) снідали за одним столом і, нарешті, були вдома.
Вперше Тарас зрозумів: неважливо, чиї ці діти вони твої, якщо їх любиш, і чужі люди можуть стати найріднішими. Щастя ходить босоніж, приходить нечутно і лишається назавжди.
