І треба ж було Ганусі вирішити народжувати саме під час хуртовини. За термінами ще три тижні ходити мала, а там, дивись, і завірюха б стихла, добрі морози прийшли б, і можна було б до пологового їхати. Але ж ні саме зараз організм забажав! Та точніше, не її організм, а той малюк, що живе всередині Ганни, квапиться, тісно йому вже стало, а що за вікном шосту добу мете байдуже зовсім.
У таку негоду жодна машина до села не пробється: дороги занесло так, що й по пояс провалюєшся. І сніг усе сипле й сипле, наче хто у небі мішок із борошном порвав. У вікно глянеш усе білим заслано, біле летить, кружляє. Якщо вже нужда у двір виведе очей не розплющиш: вітер колючий бє в лице, снігом очі заліплює.
От у таку заметіль і вирішив малюк народитись.
Від самого ранку тривожилася Ганна, то поперек ломить, то тяжко так, що лягти хочеться, а ляже від болю не знайде собі місця, встане й знову ходить по хаті. Помітила її метання свекруха:
Ганночко, ти часом не народжувати зібралась? Що, метушишся наче ластівка?
Та не знаю, мамо, десь неспокійно мені.
Дай лишень гляну, що з животиком.
Свекруха в жіночих справах не дуже тямила, зараз же все лікарі роблять, пологові будинки, сучасність… Повитуха майже вже рідкість, у селі тільки одна лишилася, а колись аж три бабусі водилося.
Наче опустився, Ганно. Народжуватиме, малесенький.
Як це народжувати, мамо? Ще ж рано!
Тут від нас нічого не залежить, доню, як Господь дасть, так і буде.
Сльози в Ганни на очах страшно, перші пологи, нічого не тямиш, нема кому пояснити. Свекруха ж сама одного сина народила, та й було то вісімнадцять років тому нічого не пригадує.
Ганю, я піду за бабою Вірою. Ось відро поставлю на плиту, як закипить, вимкни. Якщо сила буде дістань рушників, простирадла чисті, ти знаєш, де лежать. Але не поспішай, якщо важко не рухайся. А я як Мишка родила, баба Віра веліла ходити, дихати глибше. Так легше розкривається. Завязала шаль, додає: Я ще в Настуню, до твоєї мами, забіжу, покличу. Ти тримайся, дитино, баба Віра своє діло знає. Раніше до неї навіть з інших сіл приїжджали! Гарна вона бабця.
З цими словами одягнулася свекруха, сапу прихопила легше пробиратись у хуртовину та й пішла.
Ганна залишилась сама. Страх охопив сильніше а якщо просто зараз народжувати почне, а нікого ж поруч нема? А якщо мама не встигне, а в таку бурю й не дійде, якщо свекруха десь замете?..
Єдине, що памятала, треба ходити і глибоко дихати. А як дихати, якщо такий біль тисне, що подих перехоплює?
Ех, Мишка немає ні притулити, ні сказати, що все буде добре. Через цю кляту завірюху з міста додому не добратись, ні автобуса, ні шляху. Він навіть не знає, що вже зовсім скоро у нього буде син чи донька. Ох же й тисне поперек!
А тут у сінях завихрилася мама, вся у клубах снігу.
Доню! Ганнусю! Кажуть, ти народжувати зібралась?
Так, мамо.
Ось-ось, дитинко, зараз буду біля тебе. Я ягідок сушених захопила, зараз компоту зварю, попєш, стане легше. Водички іще закипятимо…
І от через годину повернулися свекруха з бабою Вірою. Повитуха зморщена, спритна бабуся оглянула породіллю і сказала:
До ранку народиться.
До ранку?! ахнула Ганна Ще й обіду не було, а мене тільки вчора ламати почало.
Ой, дитино, це лише передвісники були, деколи й за кілька днів бувають. Зараз тільки почалось відкриття, на півпальця хіба. Не квапся, мила, завтра народиш. Я додому можу піти.
Залишайтесь, бабо Віро, майже зі сльозами благала Ганна. Лише ви цим займаєтесь, із вами спокійніше.
Старенька, що не одну сотню дітей прийняла, змилосердилась:
Добре, поки тут побуду. Коли мати спокійна і немовля легше зявиться на світ.
Ганна навіть не знала, що «передвісники» як проліски, ощасливили, але не надовго. Скоро почалося «справжнє»: боляче так, ніби зсередини розривають, ні вдихнути, ні ступити. Лежати нема сили, й ходити неможливо, здається, нічого, крім болю, більше не існує.
Свекруха й Настуня метушилися, шкодували доню, а більше ні допомогти, ні відволікти безсилі. Баба Віра прогнала їх прасувати білизну, щоб не заважали.
До ночі все стихло. Баба Віра поглянула: на чотири пальці відкрилося. Повільно, вперше ж народжує, шляхи ще «непротоптані», важко малюкові, і Ганні важко так, що словами не переказати. Хоч на мить перейми відступили трохи поїла. Баба Віра уклала спати, щоби набралась сил.
А хуртовина лише посилювалась.
Прокинулась Ганна о четвертій ранку, ще темно, поряд баба Віра хропить.
Господи, допоможи, пошепки звернулася дівчина до ікон, хай уже швидше малюк народиться.
І все почалось знову: біль шалений, нічого не бачиш. Баба Віра одразу скочила, подивилась: тільки пять пальців Довго, та так у всіх, хто вперше. Переживемо.
Анарозвидніло в Гани вже ні сил, ні думок, сорочка до тіла прилипла, очі тьмяні, волосся сплутане.
Зовсім трохи залишилось, каже повитуха. Голівка вже поряд.
Бабусю, допоможи, прошепотіла Ганна, бабусю, допоможи, бабусю…
Ганночко, ти що, кинулась мама, тут немає жодної бабусі, мариться тобі? Вона ж своєю прабабусею кликала ще мала не могла вимовити «бабуся», так і лишилося. Баба Зоя більше за всіх правнуків її любила, вона ж перша, у самій тільки сини були.
Ганно, маківка вже видно. Тримайся, дитино, давай ще раз… Пху-пху-пху, дихає разом із нею повитуха.
Ганна кричить, тужиться, з останніх сил дихає, знову кричить:
Бабусю, допоможи-и-и, більше не можу… і народила синочка, прямо в натруджені руки баби Віри.
«Може, це останній, якого я прийму» подумала старенька, посміхаючись новому життю. Обережно поклала немовля Ганні на живіт:
Синочок, Ганно, синочок бач, який гарненький! Голосний, мабуть, головою сільради стане, всі біля нього танцюватимуть!
Ганна плаче від щастя, цілує маленькі пальчики. Як же в ній таке диво помістилось?! Ох, як шкода, що Мишка не поруч бачив би, який у них син гарний, найкращий у світі!
Колюша, мій Колюша… шепоче.
Як? здивувалася свекруха, ти ж казала, якщо хлопчик буде, назвати Яремою.
Який же він Ярема, коли це Миколка! усміхається Ганна. Микола Михайлович.
Баба Віра все завершила, зібралася додому втомилась. Хоч це й радість зустрічати нове життя, та сил забирає чимало. Єдине, як тепер через хурделицю дійти…
Ганна з сином заснули нарешті. Настуня теж зібралася добу цілу з дому не була. Закуталась у хустку, попрощалась тихо із родиною і вийшла на двір.
Дивись-но, заметіль вгамувалась, крупинки летять, а не пластівці ось-ось взагалі перестане. Може, вже завтра-завтра Мишко й повернеться. Йде селом, майже до дому дійшла, як згадала:
«Зайду до бабусі Зої, пораду її може, чогось треба. Хліб, здається, я їй нещодавно носила, та вона мало їсть…»
Прабабуся чоловікова, баба Зоя, живе через два доми, старенька, девяносто три роки вже їй буде. Давно сама, а до себе в хату переїжджати не хоче, мовляв, звикла, сама з господарством порається, та й діти близько принесуть, допоможуть.
Ледве хвіртку відчинила видно, Мишко вчора приходив, лопата під парканом. Протоптала доріжку, трохи замет підмела, ввійшла в хату:
Бабо Зоє! Бабо Зоє! гукає, ногами тупає сніг. Треба голосно погано чує вже старенька. Бабо Зоє, це я, Настя, прийшла провідати.
Мовчить хата, мабуть, спить бабуся шкода, розбудити. Зняла тулуп, чоботи, увійшла до кімнати а там…
Лежить бабуся на ліжку, руки на грудях хрест-навхрест, у білому новому вбранні, хустка чиста на голові. Зразу помітила Настя ніколи цієї сукні на ній не бачила, і біля ліжка Ганнина світлина, ікону Миколая Чудотворця поставила, свічка недогарок.
Дякую, бабусю, допомогла ти Ганнусі. Синочка народила. Миколою назвала. Ти й сама все знаєш, бабусю… поцілувала зморщену щоку. Дякую тобі…
