Два місяці я водив 56-річну жінку по ресторанам. Але варто було запросити її до себе, як пані миттєво скинула маску
Пять років тому я спокійно розлучився і звик до свого холостяцького життя. Проте останнім часом мимоволі став помічати, як повертатися в самотню квартиру стало справжньою тугою.
Мені 56 років, здоровя ще тримається, сил вистачає. Я зареєструвався на сайті знайомств із надією знайти собі супутницю для життя. І, як виявилося вже за кілька днів переписки, мені справді пощастило я зустрів цікаву людину.
Її профіль був простим:
«Ганна, 56 років, вдова, шукаю порядного чоловіка для серйозних стосунків».
На фото приємна жінка без пафосу, з лагідними очима. Ми швидко перейшли до листування. Я від самого початку дав зрозуміти, що не шукаю тривалих віртуальних розмов, мені потрібна реальна жінка для життя, щоб разом переживати будні й поїздки. Вона погодилася, і ми домовилися зустрітися найближчими вихідними в центрі Львова.
Перше побачення проминуло чудово. Ми довго гуляли, погода сприяла. Вона захоплено розповідала про роботу і онуків, а я уважно слухав. Мені сподобалося, що вона спокійна і не балакуча. Потім я запросив її в кавярню, і оплатив усе я людина зі старими принципами: якщо чоловік запрошує жінку, він пригощає.
Почалася класика «цукерково-букетний» період. Цукерки й квіти стабільно купував я, а час разом проводили обидва. Щопятниці та в суботу ми організовували культурні вечори. Я не скупий, але якщо зараз підрахувати витрати за ці два місяці активного залицяння стане трохи моторошно.
Відвідували театр, після обовязково вечеряли в ресторані. Такий темп повторювався щотижня: то виставка живопису, то концерт, то поїздка за місто з обідом на природі.
Я намагався поводитися як справжній джентльмен, вірив, що ми стаємо ближчими. Вона мило посміхалася, брала мене під руку на вулиці й казала:
Мироне, з тобою так цікаво спілкуватися, ти такий шляхетний чоловік.
Звичайно, це було приємно й лестило мені.
Тривожні сигнали на сеансі в кінотеатрі
Озираючись назад, розумію, що все було видно з її поведінки.
Поперше, жодного разу за цей час вона не запросила мене до себе додому. Ні на чай, ні просто так. Весь час знаходила відмовки: «У мене безлад», «Онука в гостях», «Я стомилась після роботи, краще зустрінемось у кавярні». Я спочатку думав, що їй ніяково самотня жінка могла відвикнути від чоловіка в оселі. Не наполягав і просто чекав слушного моменту.
Подруге, розмови про вік були підозрілi. Як доходило до відпочинку, поїздок, нових вражень вона ставала енергійною і молодою душею. Радо пропонувала зїздити на вихідні, піти у “Лімпопо”. Але коли я хотів більше особистої близькості моментально перетворювалася на принципову бабусю.
Якось у останньому ряду кінотеатру я обережно поклав руку їй на коліно. Лише долоню, нічого зайвого. Вона одразу прибрала її, сухо і суворо:
Мироне, люди довкола дивляться.
Ганно, тут темно й нікого поруч.
Мені все одно, це виглядає негарно. Ми ж не школярі.
Я списав це на суворе виховання. Подумав: напевно, вона справді скромна жінка і її кордони треба поважати. Хоча вже почав відчувати внутрішній супротив. Нам майже шістдесят, часу для «гри в незнайомців» не так і багато.
Вона залюбки детально розповідала про свої болячки. У цьому віці в багатьох щось болить, тиск скаче це нормально. Але вона це робила з особливим присмаком. Могла весь вечір жалітися на спину чи обговорювати які ліки від холестерину кращі.
Я слухав уважно, щиро співчував, навіть пропонував підвезти до доброго лікаря. Але варто було мені згадати, що я двічі на тиждень ходжу в басейн задля форми, як вона перекошувалася:
Нащо тобі такі навантаження? Тільки собі серце зіпсуєш. У нашому віці треба лежати на дивані й читати мудрі книжки, а не плавати в хлорці.
А мені не хотілося марнувати життя на дивані. Я хотів жити на повну!
Момент істини та неочікувані лекції про сором
Вчора я вирішив: досить тягнути й прикидатися “піонером”. Два місяці спілкування достатній термін, щоб зрозуміти, чи є сенс далі.
Ми вечеряли у грузинському ресторані, насолоджувалися хінкалі та келихом чачі. Було весело, вона заливалася сміхом, розповідала анекдоти про колег. Я вважав, що переді мною цілком нормальна жінка й час поговорити відверто.
Після вечері поїхали на моїй машині. Надворі моросив дощик, у салоні затишно. Я лагідно взяв її за руку, і, на диво, вона не відсмикнула долоню.
Ганно, може, поїдеш до мене? Посидимо, чай попємо, музики послухаємо.
Вона миттєво напружилась, усмішка зникла, лице стало суворим.
Мироне, ти на що натякаєш?
Та ні на що не натякаю кажу прямо. Ти мені подобаєшся. Я вільний, ти вільна. Зустрічаємось понад два місяці. Це природно хотіти бути ближчими.
Тут вона почала читати мені лекцію про вік, сором і «високу духовність» так, що аж дар мови у мене пропав:
Ти розумієш, що кажеш? Це для молодих або для народження дітей. Нам це навіщо? Уяви лише, як ми виглядатимемо без одягу. В мене зморшки, у тебе живіт. Фу! У нашому віці важливі духовна спорідненість, допомога у побуті, міцна дружба. А ти, бачу, лише про “матеріальне” думаєш
Я сидів і не вірив вухам. Виходить, я якийсь нечемний, лише тому, що захотів жінку після двох місяців залицянь.
Ганно, та почекай. Який живіт? Я ж в спортзал хожу, тримаю себе у формі. І в тебе чудова фігура. Чому ти вирішила “ховати” себе заживо? Хто сказав, що у пятдесят шість життя закінчується й залишається лише “духовне”?
Так прийнято! відрізала вона. Порядна жінка у моєму віці дітей доглядає і на городі порається, а якщо чоловік то тільки для побуту. Мені буде соромно перед дітьми, якщо заведу собі “такого” чоловіка.
Мене прорвало:
Ти й не збиралась заводити чоловіка для життя! Два місяці вечеряла за мій рахунок, каталася у моїй машині, ходила в театри. Не соромно було брати подарунки від цього нібито “непристойного” чоловіка? А щойно захотів нормальної близькості одразу “фу”!
Вона почервоніла, але швидше від злості, ніж від сорому.
А ти що думав, я маю кидатися тобі на шию за вечері?
Не перевертай усе з ніг на голову, я промовив тихо, хоч усередині закипав. Я залицявся по-людськи, а кожне залицяння передбачає розвиток стосунків. А ти просто шукала зручну подругу з гаманцем і машиною.
Вона, не зволікаючи, вистрибнула з машини, гримнула дверима. Я не біг за нею. Все вже було ясно. Спостерігав, як вона гордовито крокує до підїзду, і відчував образу на себе самого.
Я поважаю душевні розмови, люблю книжки, українську історію. Але я живий чоловік з нормальними бажаннями, і не збираюся відмовлятися від близькості лише тому, що якась жінка закопала себе й боїться свого віку.
Я видалив її номер і свою анкету з сайту знайомств. Треба час, щоб оговтатись від цього цирку.
Тепер я вирішив твердо: на першому побаченні питатиму про ставлення до близьких стосунків. Якщо почую чергову лекцію про «старість» і «онуків як сенс життя» розділяємо рахунок і прощаємось.
А ви як вважаєте я правий? Чи й справді у пятдесят шість пропонувати близькість порядній жінці це страшенна зневага? І навіщо такі пані реєструються на сайтах знайомств, якщо впевнені, що їхній час минув?
