Ой, послухай зараз, таку історію розкажу, сама ще досі під враженням. Тільки уяви: зустрілася я з чудовою жінкою скажімо, Одарка Сергіївна. Ось із тих, що з роками лише стають красивішими, наче витримане добре вино. Вона вже пять років, як овдовіла, діти десь по своїх справах, хто у Львові, хто в Києві, а вона одна у своїй затишній двушці на Позняках у Києві. Самотність її не гнітила: ходила у басейн, на курси з мистецтва, навіть французькі макарони навчилася пекти уявляєш!
Ну а все ж знаєш, серцю хочеться тепла. Хтось, із ким можна вночі подивитись Голос країни та перемовитись словом-другим. І тут на горизонті пан Павло Григорович, справжній інтелігент, 67 років, сивий, у відпрасованій сорочці, питає, чи не бажає вона станцювати з ним на вечорі для людей поважного віку у парку Шевченка. І жодного разу на ногу не наступив! Говорив із гумором, сипав компліментами так, що в Одарки щоки аж заграли.
Знайомство їхнє розквітло швидко, але так по-доброму: довгі гуляння, морозиво біля Дніпра, довгі розмови телефоном. Павло був ввічливий, про здоровя не скиглив і, головне, ні копійки не просив позичити а це, сам знаєш, важливо зараз.
Через місяць запрошує її до себе познайомитись із донькою мовляв, Настуня моя тебе побачити хоче, раз я про тебе так багато розповідаю. Ну Одарка, як на свято зібралася: зачіска, улюблена сукня, пиріг спекла, як у мами колись був.
Приходить а там простора трійка з високими стелями біля станції Університет, книжки повсюди й ледве вловимий запах яблука з кориці. Двері відчиняє Настя тридцять їй, але виглядом сувора, така знаєш, наче головний бухгалтер ЖЕКу: дивиться оцінююче, привітності на гривню. Взяла пиріг руками так, ніби тримає не пиріг, а дохлого горобця.
За вечерею сидять: за столом салати Оселедець під шубою, курочка по-українськи, домашнє сало, все як годиться. Павло, як справжній кавалер, за Одаркою доглядає, а Настуня їсть і бурчить чимось собі під ніс. Одарка вже думає, навіщо вона тут, що за допит.
Тільки тут, коли чай налили, Настя випалює: А скажіть, Одарко Сергіївно, а у вас яка квартира? Власна чи оренда? Скільки квадратів, який поверх, район зручний? Поліклініка поруч? Одарка аж чаю вдавилася, а Павло дивиться у чашку виразно так: я ні при чому.
Одарка каже: Двокімнатна, на Позняках, а ви до чого ведете? А Настя прямо: Хочу впевнитися, що ви можете створити батькові комфорт. Я віддаю тата під вашу опіку. Мені потрібен спокій, у нас у квартирі троє я, мій чоловік, двоє підлітків, а тато вічно всім заважає. Ви одна, двушка ідеально!
Ще й додає: Мені розвантаження: готування, прання. Татові ж у вас і дієта буде, і спокій, а його пенсію не заберу. Залишиться вам на більшу пенсію.
Одарка подивилась на Павла: мовчить. Тоді вона піднялася та спокійно каже: Я, Насте, шукаю чоловіка собі для радості, для підтримки, а не для розвязання ваших сімейних проблем. Я не будинок престарілих тут відкриваю. Павле, якщо ти дозволяєш доньці так вирішувати своє життя вибач, це не моє.
Та Настя ще й бурчить: Там черга одиноких жінок стоїть, ще подякуєте, що ваша кандидатура розглядається!
Одарка так тихо, але твердо: Гарний у вас олівє, дякую. Прощавайте. І вийшла. Серце бється, руки тремтять, а вона думає: Слава Богу, що це все вийшло зараз, а не через пів року, коли вже почала б серцем звикати до цієї сімї.
От такі бувають у нас справи: як не квартирне питання, то сімейні розклади з доважком. І що найдивніше, багато хто погоджується, аби тільки не бути самою…
А ти як думаєш? Чи правильно вчинила Одарка, чи пожаліти мала б була Павла?
