Я перемивала посуду, коли чоловік увірвався на кухню із криком. Знову мама. Знову підозри. Досить.
Ти навіщо моїй матері розказувала про гроші?!
Я стояла біля раковини й мила останню тарілку, коли Дмитро влетів у кухню розгніваний, сорочка на ньому зімята (я ж тільки зранку її прасувала), кулаки стиснуті. Я здригнулася й опустила тарілку назад у піну.
Що? Дімо, ти що?
Не “що”! Ти мені поясни, що це таке!
Дмитро завмер посеред кухні. Його очі не добрі, обличчя почервоніло, мов буряк. Я знала цей погляд: рідко бував, але завжди приносив холод у груди.
Я щойно говорив із мамою. Вона каже: “Дмитре, твоя жінка кудись перевела гроші, які ви копили на машину”. Що це? Поясниш?
Я повільно закрутила воду. Жовті гумові рукавички акуратно зняла й поклала на край раковини. Серце билося десь у голові.
Дімо, почекай. Які гроші? Про що йдеться?
Не роби вигляд, що не розумієш! Мама сказала, ти знімала велику суму. Відкіля гроші взялись і куди поділа?
З якого рахунку?
З нашої картки!
Дмитре. Заспокойся і послухай мене.
Я спокійний!
Це було сказано так, що посуд у сушарці аж затрясся. Я глянула на нього. Наче чужий став. Сердитий і насторожений.
Я нічого не знімала з нашої картки, кажу.
А що ж мала на увазі мама?
Я сперлася спиною об раковину. За вікном сонячний недільний день, я ж із ранку думала: може, пересунути тумбу ближче до світла, обирала кольори шпалер. І тут таке
Дімо, думаю, твоя мама щось не так зрозуміла.
Моя мама не помиляється!
Усі люди помиляються, Дмитре.
Не треба на неї наговорювати! Вона каже бачила виписку, цифри сама бачила!
Яку виписку? Ти їй показував наші розрахунки?
Я відразу пошкодувала, що сказала це. У нас ця тема завжди була болісна. Раїса Василівна добре знала наші справи, а Дмитро вважав це цілком нормально.
Нічого не показував. Вона дзвонила, я пожалівся їй трохи.
Трохи.
Маріє, не відволікайся! На татовому телефоні що роблять твої перекази?
І тут мене осінило. Моє обличчя стало серйозним. Сіла за стіл на табуретку.
Сядь, будь ласка. Давай без криків.
Я постою.
Як хочеш. Дімо Ти ж знаєш, тато минулого місяця купував машину. Стару “Славуту”, щоб на дачу їздити. Сам весь час удома, автобус рідко їздить… Без машини ніяк.
Ну?
Батько з банківськими картками не дружить, як більшість старших людей, боїться шахраїв. Я пояснила: продавець бере тільки переказом. Тато приніс мені готівку, я поклала на свою картку й перевела. Ото й усе.
Дмитро мовчав.
Це не наші гроші, Дімо. Він мені готівку з рук у руки віддав. Я нічого з нашого рахунку не витрачала.
Чому не сказала?
Бо це його справа! Повинна звітуватися тобі за кожен крок свого батька?
Повинна казати, коли через наш рахунок ідуть чужі гроші!
Це не чужі це мій тато.
Все одно! Я чоловік у цьому домі чи хто я взагалі?!
Це “хто” зависло між нами. Я довго дивилась на нього. Він досі стояв серед кухні, червоний, але трохи спав запал. Я відчула, як давно втомилася Дуже давно.
Ти мій чоловік, Дімо. Але щойно ти накинувся на мене, навіть не спитавши. Уже все вирішив по маминих словах А я тут виправдовуюсь.
Я не накидався
Дмитре.
Ну, може, трохи підняв голос
Ти кричав.
Мовчання. Він відвів погляд на холодильник, де досі висіла стара фотка з відпочинку ми тоді сміялися, молоді, закохані. Потім глянув у вікно.
Може, й кричав.
Може, я повторила, не глузливо. Просто повторила.
Марічко Просто мама подзвонила, наговорила, я злякався
Що ж вона тобі розповіла?
Ну, що ти перевела гроші. Велику суму.
Вона знає, скільки коштувала татові машина?
Не знаю
І я не знаю. Але чомусь вона ніби знає й тобі переказує. А ти одразу летиш.
Я не летів. Я хотів усе зясувати.
Я підвелась, підійшла до вікна. Надворі свіже повітря, берези тільки-тільки зеленіють, кішка сусідів сидить на паркані. Звичайна весна.
Дімо, скажу щось важливе, не ображайся.
Кажи.
Мені не до вподоби, що твоя мама знає про наші фінанси більше, аніж варто. Я розумію, вона мати, ти їй довіряєш. Але у нас окреме життя. Те, що вона дзвонить і зясовує мої нібито перекази це ненормально.
Ти просто її не любиш!
Ти знову не про те, Дімо. Це не про любов.
Авжеж про це! Як тільки щось не так, винна мама.
Заплющила очі, вдихнула повітря.
Памятаєш, три роки тому твоя мама дзвонила й казала, що я забагато витрачаю на їжу? Ти навіть перевіряв чеки, був розрахунок Казала, що я марную гроші. Ти прийшов і сказав: “Може, трошки економніше?”. Було?
Вона хотіла допомогти
Вона хотіла знати, скільки ми витрачаємо. Ось і все.
Ти несправедлива до неї
Добре. Рік тому. Я затрималася на роботі здавали звітність. Прийшла близько десятої. Ваша мама дзвонила тобі й натякала: “А із ким це Марічка так пізно?” І ти сказав: “Марічка, ти точно з колегою була?”. Памятаєш? З питанням. Вперше за багато років.
Дмитро похнюпився.
Я просто уточнив
Раніше не уточнював бо вірив. Мама натякнула і вже питаєш.
Маріє
Було й інше. Вона бачила, як я йшла з Сергієм Левченком він мені допоміг донести сумки, руки зайняті були. Звичайний сусід, ми ж років пятнадцять живемо поряд. Памятаєш, що твоя мама сказала?
Дмитро мовчав.
Вона виділила “я бачила Марічку з якимось чоловіком”. І ти три дні майже не розмовляв зі мною. Через допомогу сусіда.
Я не подумав нічого поганого
Думав, але не сказав.
Він глянув на мене. У ньому вже не було злості щось інше, розгубленість.
Марічко
Я не хочу сварки, Дімо. Але те, що сталося зараз далеко не вперше. Ти слухаєш її, приходиш до мене вже з готовим вироком.
Вона ж без зла.
Може, й так. Та результат один: ти дивишся на мене з підозрою. А я виправдовуюсь. Я вже втомилась.
Що ти хочеш від мене? Щоб я не спілкувався з мамою?
Ні. Я хочу, щоб ти спочатку говорив зі мною.
Це сказала просто, без крику чи сліз. Але важко, немов камінь поклала. Дмитро дивився на мене, потім у підлогу, тоді знову на мене.
Я не знав про тата
Можна було просто спитати: “Марічко, мама казала, що ось так що відбувається?” Одна фраза.
Але ж ти кричав і звинуватив мене з порога.
Він занімів. По кухні розлилась тиша, тільки холодильник гудів.
Я дивилася на чоловіка на свого Дмитра, із ким уже майже двадцять шість років живемо. Виростили сина, поховали його батька, пережили переїзди, скруту, хвороби. Я знала кожну зморшку, знала як він пє чай, зазвичай двома руками тримає чашку. Він добрий, роботящий, любить мене І все одно от так.
Іди, Дімо.
Він здригнувся.
Що?
Прошу, вийди з кухні. Я хочу бути сама.
Марічко
Будь ласка.
Він ще секунду постояв, потім пішов. Тихо, навіть дверима не грюкнув. Чула, як пішов коридором, в залі потім щось забриніло.
Я знову взялася за посуд. Руки самі по собі рухались, а думки десь несуться. Може, набрати Наді. Надія Іванівна подруга з технікуму, ніколи не навязувалася зі своїми порадами.
Або й не дзвонити. Просто взяти сумку та вийти. Тут, із цим холодильником і сонцем на кухні, більше не можу дихати.
*
Збиралася я довго, руки ніби паралізувало. Взяла светр, поклала замінила іншим, сірим, який Надя завжди хвалить. Згадала, що зарядка лишилась на кухні.
Повертатися туди було неприємно. Не тому, що Діма там. Він у залі телевізор вмикав-вимикав. Просто доведеться або мовчати, або щось казати і те й інше важко.
Забрала зарядку, направлялася до виходу.
Куди? Dмитро зявився на порозі.
До Наді.
Навіщо?
Треба.
Маріє, не гарячкуй…
Я й так гарячу.
Давай поговоримо?
Ми вже говорили. Півгодини. Я все пояснила.
Я маю на увазі спокійно.
Я подивилась, сумка в руках, куртку ще не вдягнула.
Ти хочеш “нормально поговорити”? Після того, як кричав?
Я не кричав!
Дмитре.
Він закрив очі, притис скроні.
Та не йди Ну як діти!
Сашко, коли його сварили, теж ховався у ванній на дві години. Діти
Саша це інше.
Я повернусь. Просто потрібно подихати.
А я що, сидітиму й думатиму?
Можеш не думати. Подивись телевізор.
Марічко!
Я вдягнула куртку.
Ти мені не довіряєш, ось у чому річ. Двадцять шість років разом, а не віриш і це боляче, Дімо. Не твій крик боляче, а недовіра.
Він мовчав.
Я повернусь до вечора. Або вранці. Не знаю.
Я взялася за ручку.
Марічко, тихо сказав він. Ну, Маріє
Я вийшла.
*
Двері за мною зачинилися. Дмитро залишився в коридорі, потім перейшов у зал, сів на диван, знову встав. Телефон лежав на столі. Два повідомлення від мами: “Як розмова?” й “Дімо, відповідай”.
Він узяв телефон, кілька хвилин тримав у долоні. Потім пішов на кухню, став біля вікна. Берези майже не хиталися, вечір наближався. На дворі бігала сусідська собачка, руда, смішна.
Він набрав інший номер.
Іване Степановичу? Це Діма.
О, Дімко! весело відгукнувся тесть. Як справи? Щось сталося?
Хотів спитати: ви минулого тижня машину купували?
Та купував “пятірку” підержану взяв. Дешево, хазяїн хороший трапився. Тепер я як пан! Марічка мені допомогла з банком, я ж із тими телефонами воюю, сам знаєш.
То це були ваші гроші?
Авжеж мої! Я жінці дав готівку, вона одразу перекинула продавцю. Порадниця!
Дякую, Іване Степановичу.
Приїжджай на пиріжки, яблучні зварив. Так і скажи Марічці.
Дмитро поклав телефон, сів біля столу, провів рукою по обличчю.
Дурень.
Ото як є, дурень.
Мама подзвонила він побіг, сварив дружину без розбору. А Марічка просто допомогла батькові, як і завжди, бо по-іншому не вміє.
Перед очима встав образ жовті рукавички, рівний голос, втома в очах. Вона не образилась. Просто дуже втомилась.
І про чеки все вірно згадала.
І про Сергія Левченка. І про те, як три дні мовчав правда, соромно зізнатися. Тоді мама півгодини говорила про “там, де дим там і полумя”, і мутне, противне всередині зявлялося від її слів.
Марічка тоді дому прийшла, пакети поклала, сказала “втомилась” я промовчав.
Він набрав маму.
Дімо! Ну що? Говорив із нею? Вона пояснила?
Пояснила.
Ну?
Це були гроші її батька. Він сам сказав. Усе гаразд.
Мовчання.
Ну й що, мама відповіла, стисла тон Треба, щоб ти знав про чужі перекази.
Мамо.
Я хвилююсь за тебе. А раптом…
Мамо, досить. Послухай мене, будь ласка. Ти часто дзвониш і щось розповідаєш про Марічку. Я щоразу із цим бігу до неї потім виявляється, що все не так, як ти говорила. Я втомився так жити, мамо. Ми з Марічкою самі маємо розбиратись.
Я ж добра хотіла
Я знаю. Я тебе люблю. Але більше так не треба. Якщо щось здається подзвони, попроси “питай”. Не налаштовуй мене вже зі звинуваченнями.
Отже, ти став за неї?
Я за нас із Марічкою.
Довга тиша.
Все, я все сказав. Люблю тебе. До звязку.
Виключив телефон, поклав. Може, сьогодні не передзвонить як ображається, робить це довго. Але він ще раз повторить те ж саме. Треба було раніше. Його провина що мовчав.
Він передзвонив Марічці. Гудки голосова пошта.
Підійшов до вікна. Берези затихли, бузково-зелені під блакитним небом.
Одягнув куртку.
*
Надія Іванівна відкрила двері здивувалась, але все одразу зрозуміла за мімкою Марічки.
Заходь, просто сказала вона. Чайник поставлю.
Сиділи на її маленькій кухні: занавіски у волошки, кіт Федір на підвіконні, запах пирога. Марічка мовчала, Надя не лізла знає: треба, то скаже.
Втомилася, Надю, зізнаюсь.
Бачу.
Не через сварку навіть сварки минають, а тут інше.
Яке ж?
Марічка зігріла долоні об чашку.
Не вірить мені. Двадцять шість років і не вірить. Достатньо, щоб слово матері і я винна.
Та вірить. Просто мама Ти ж знаєш, яка Раїса Василівна.
Добре знаю. Але ж це вибір Дмитра, а не її. Кого питати в першу чергу дружину чи маму?
Мовчання. Надя не сперечалася.
Я ж не вимагаю, щоб він відмовився від мами ні. Любить, допомагає хай. Просто я хочу, щоб у нашій сімї був порядок: якщо йдеться про мене, то спершу зі мною, а не слухати, що говорить мама.
Сказала йому це?
Сказала.
І?
Пішла.
Надя налила ще чаю.
Може, й правильно. Нехай подумає.
Надю, я боюсь.
Чого?
Що нічого не зміниться. Що він покиває, вибачиться а наступного разу знову послухає маму. Я не хочу життя під її поглядом.
Люди змінюються.
Дуже повільно. А іноді й зовсім не змінюються
Федір переліз на другий бік. За вікном проїжджало авто.
Піду, сказала Марічка. Пора йти.
Додому?
Додому. Справ вистачає.
Дзвонив?
Мовчки показала пропущений від Дмитра.
Бачиш.
Це ж ще нічого не значить, але вдягала куртку.
*
Дорогою в трамваї я дивилася у вікно. Весняне місто, ще трохи сіре, люди з пакетами, діти на велосипедах, дідусь годує голубів.
Я думала про батька: треба на тижні заїхати, глянути, як освоюється з машиною, чи здоровя не підводить.
Думала про Сашка в Дніпрі зрідка дзвонить, але завжди приємно. Гарної дівчини собі знайшов, а я, може, незабаром і бабусею стану.
Думала про шпалери. Світло-бежеві чи жовтуваті? Напевно, бежеві.
Моя зупинка.
*
Двері у квартиру не замкнені.
Стою на порозі: Діма завжди замикає. Знімаю куртку.
Дімо?
Тут, лунає тихий голос із зали.
Він сидів на дивані, обличчя спокійне, руки на колінах. На столику дві чашки.
Він підняв на мене погляд.
Повернулася, сказав.
Повернулась.
Я лишилася стояти він встав, потім не знав, що робити, знову сів.
Марічко, я телефонував Івану Степановичу.
Знаю, тато написав.
Він гарний чоловік.
Так.
І пиріжків запропонував.
Вміє.
Між нами повисла тиша. Я сіла на другий кінець дивану, взяла чашку. Кава.
Мамі дзвонив? питаю.
Дзвонив.
І?
Сказав, що так більше не можна. Що ми самі.
Я подивилась на нього.
Справді?
Справді. Образилась, звичайно. Але нічого. Треба було давно це сказати.
Я тримала чашку у двох руках і дивилася на нього. Він трохи зсутулився, але в ньому було таке справжнє, за що я його колись полюбила.
Вибач мені, сказав. Дурість зробив. Мама подзвонила я й побіг. Це неправильно.
Неправильно.
Знаю. Помовчав. Ремонт зробимо? Ти казала про шпалери.
Дімо.
Та! Поїдемо вибирати, які скажеш. І у відпустку поїдемо, хоч на тиждень до моря.
Мені не потрібен відпочинок.
Я розумію, що справа не в цьому. Просто розгубився.
Я поставила чашку.
Мені не треба якихось особливих речей. Треба, щоб ти мені довіряв. Ось і все.
Я тобі довіряю.
Сьогодні ти повірив мамі.
Мовчить.
Сьогодні я помилився.
Один раз не страшно. Але це вже не вперше. Я боюся, що буде знову.
Не буде.
Не обіцяй. Замість обіцянок давай домовимось.
Він глянув на мене.
Про що?
Я розвернулася трохи до нього.
Наступного разу, якщо мама щось скаже про мене, підійди до мене й спитай: “Марічко, це правда?” Я відповім, чесно. Домовились?
Мовчав кілька секунд.
Так, сказав. Домовились.
Ми сиділи поруч на дивані, майже не торкаючись, але вже не віддаляючись.
За вікном вечоріло, берізки тяглися до темного неба.
Ти ж розумієш, вона не заспокоїться, сказала я. Образиться, потім знову буде дзвонити.
Знаю.
І так буде завжди.
Знаю.
Як житимеш із цим?
Він довго думав. Це я цінувала замислювався.
Не знаю поки. Але треба говорити з нею, нормально. Їхати, розмовляти.
Вона розплачеться.
Так. Але це не означає, що я не правий.
Я подивилась на нього, потім у вікно.
Це не вирішиться швидко.
Я зрозумів.
Вона все одно мене буде винною вважати.
Ну і хай. Нам із тобою разом жити. А не їй втручатись.
Кивнула.
Кава зовсім охолола. Але я все одно зробила ковток.
Шпалери несподівано сказала я.
Що?
Бежеві чи жовті. Ще не вирішила.
Він усміхнувся рідною усмішкою.
Обидва варіанти гарні.
Треба глянути зразки
Поїдемо, коли захочеш.
Я кивнула ще раз. Ми сиділи мовчки у кімнаті вже темно, тільки лампа на столі й тепло, яке раптом зявилось між нами.
Завтра може знову подзвонити Раїса Василівна. Будемо знову вирішувати. Але сьогодні поруч.
Дімо, кажу.
Що?
Налий ще кави. Гарячої.
Він мовчки взяв чашку й пішов на кухню. Я слухала, як він там вирує.
Я сиділа й дивилася у вікно. Життя воно таке: не свято, й не суцільна біда, а десь посередині. Навіть втома й ці дрібні образи не головне, коли поряд той, хто не йде. Той, із ким хочеться вірити у зміни.
Він повернувся з двома гарячими чашками.
Дякую, сказала я.
Будь ласка.
Дмитро обережно поклав свою долоню на мою. Я не відсмикнулася.
Ти про договір це серйозно? Просто спитати?
Просто і все.
І ти відповіси?
Відповім.
Він кивнув.
Оце й не складно тихо.
І справді, зовсім не складно.
За вікном миготіли ліхтарі, а кава була гаряча. Треба буде завтра подзвонити татові спитати, чи не підвела нова машина.
А шпалери виберемо у неділю.
