Зрада під маскою дружби
Справді, здається, того року зима вирішила показати себе в усій красі. Снігу випало стільки, що подвіря й вулиці перетворилися на казковий краєвид: пухнасті, легкі сніжинки плавно падали з неба, вкриваючи дахи й старі вулички Києва білосніжною ковдрою, а від морозу повітря здавалося прозорішим і свіжішим.
Та у квартирі Марти й Олекси панувала зовсім інша атмосфера тепла та спокійна. За великим вікном йшла своя зимова вистава, а в оселі було затишно м’яке світло настільної лампи огортало кімнату тінями й золотими променями, відгонячи відчуття холоду.
Подружжя зручно розташувалося на старому дивані, закутавшись у вовняну ковдру, подаровану ще Мартиною бабусею. Легкий сміх лунав із телевізора, де крутили чергову легку українську комедію. Марта посміхалася ледь помітно думками була далеко від сюжету, а Олекса поглядав то на екран, то за вікно, де кружляв сніг. Видовище справді було чарівне.
Цю ідилію розірвав мелодійний звук мобільного хтось дзвонив до Олекси. Він не одразу відгукнувся, бо хотілося ще бодай хвилину полежати у цій тиші, але дзвінок повторився.
Це знову Артем, зі зітханням сказав Олекса, дивлячись на екран. Третій раз за вечір.
Марта лише легенько повернула голову, не відриваючи погляду від телевізора.
Мабуть, знов на дачу кличе, спокійно відповіла вона. Купив же хату під Бояркою, тепер всюди запрошує. Не вміє сприймати слово ні
Олекса прийняв дзвінок і спробував звучати бадьоріше:
Слухаю, Артеме!
Олексо, ну коли вже приїдеш! голос друга дзвенів від азарту. Ми ж казали, святкуємо новосілля. Лазня топиться, стіл накритий, друзі збираються… З Мартою приїздіть, повеселимося!
Перед тим, як відповісти, Олекса зиркнув на Марту. Вона ледь хитнула головою цього було достатньо, аби зрозуміти: гучна компанія, балаканина, гуркіт музики цього зараз точно не хотілося. Вдвох, удома, у затишку було добре, а не десь у метушні.
Олекса зробив паузу, а тоді вирішив на ходу придумати відмовку:
Слухай, тут таке Марта до мами поїхала на кілька днів. Сам не хочу, знаєш ще хтось шось скаже потім зясовуй, образиться ще. Ну, якось наступного разу!
На тому кінці було коротке мовчання, потім Артем ображено перепитав:
Її коли чекати?
Завтра вечером буде, з легким зітханням відповів Олекса. Все спонтанно у нас були свої плани: у парк сходити, у кіно, ковзанку Але відкладається.
Ну добре, тоді пізніше. Але одразу дзвони! сказав Артем, потім попрощався.
Олекса кинув телефон і, полегшено видихнувши, повернувся до Марти:
Уф, ледве відкараскався Чого він такий настирливий, не розумію Дача, випивка це не моє. Найкраще тут з тобою.
Він обійняв дружину, напруга поступово зникла, а на екрані продовжував безтурботно крутитись їхній улюблений фільм. Позаду нього мяко цокали годинники, а за вікном сніг повільно сідав на підвіконня.
І мені добре так, тихо промовила Марта, піднімаючи до нього ясні очі. Дивимось кіно, а потім спати, і більше нічого не треба.
Олекса посміхнувся. Вже уявляв, як невдовзі гасять світло, вкриваються ковдрою й засинають під буркотіння хурделиці за вікном… Але раптом пролунав ще один дзвінок знову Артем.
Олекса недовірливо підняв слухавку:
Артеме, я ж казав…
Голос друга став несподівано серйозним:
Олекса, я зараз у клубі Перлина, вирішили перед лазнею потусити. Тут тут Марта. З якимось чоловіком. П’є з ним, обіймає. Я не хотів лізти, але ти маєш знати тобі ж вона сказала, що поїхала до матері! Отже, брехала.
Олекса застиг. Перехопив погляд Марти, здивовано глянув на екран чи це не чийсь жарт?
Що? Ти впевнений, що це Марта? голос його тремтів від сумніву.
Абсолютно! твердо відповів Артем. Вже пяна, регоче голосно, не соромиться! Дати їй слухавку?
Олекса нервово зітхнув.
Давай.
У телефоні почулися клубні ритми й фоновий сміх, а потім жіночий голос неймовірно схожий до Мартининого:
Алло? Хто це? озвався голос із інтонаціями, знайомими до болю.
Олекса проковтнув слину, поглянув на дружину та сиділа поряд, розгублена, нічого не розуміючи.
Марто? Це я. Що це за нісенітниця?
Легкий пяний сміх, і той самий голос каже із викликом:
Ой, Олекса, як ти мені набрид! Хочу відпочити. Мені надоїло сидіти вдома. Я житиму як хочу!
Марта зірвалася з дивана, зблідла, ледь чутно прошепотіла:
Що це за маячня? Як він знайшов дівчину з моїм голосом? Що відбувається?
Де ти?
А тобі яке діло? долинуло з динаміка. Я твоя дружина, але не повинна звітувати.
Позаду голосно реготали, брязкотіли келихи. Втрутився Артем:
Чув?
Зупинися. Розберуся сам, знервовано кинув Олекса. Швидко відключився, кинув телефон на диван і злякано подивився в стелю. Якби Марти не було поруч, міг би і повірити…
Марта впала на диван поряд.
Це ж треба Чийсь розіграш… Хтось добре підготувався, сказала вона зміненим голосом.
Олекса лише знизав плечима:
Голос копія. Інтонації, сміх Невже випадковість? Артем так упевнено заявив і якби тебе справді не було?
Він обійняв Марту, відчуваючи, як їй потрібна підтримка.
Я б здогадався, що тут щось не так. Я знаю тебе. Не хвилюйся зясуємо! Якщо треба в клуб поїду, камери перегляну.
Марта припала йому на плече, й до неї поступово поверталося відчуття безпеки.
Так, тихо погодилась вона. Це не я. Але хто і навіщо?
В очах Олекси вже палала рішучість. Їхню маленьку фортецю зруйнувати було не так просто.
***************
Наступного дня, вже ближче до обіду, Марта, попиваючи карпатський чай, перечитувала листи на ноутбуці. Раптом пролунав дзвінок на екрані зявилося імя Артема. Вона вдихнула на повні груди, довго не відповідала, та зрештою натиснула прийняти.
Привіт, несміливо почав Артем. Ти з Олексою говорила після вчорашнього?
Вона вирішила дізнатися, на що він сподівався:
Говорила. Посварилися. Він звинуватив мене, не слухав пояснень. Думає, що я брешу.
В трубці пролунала пауза, потім у голосі Артема ледве помітно озвалась втіха:
Та ну Я ж тобі казав Олекса тебе не цінує по-справжньому.
Марта стрималася, хоча всередині закипала лють:
Про що ти, Артеме?
Він говорив тихіше, з удаваною щирістю:
Ти гідна більшого. Марто, я давно хотів сказати я тебе кохаю. Не так, як Олекса може. Якщо ти колись вирішиш залишити його знай, я завжди поруч.
На мить Марта заніміла. В голові закрутились підозри: він усе це підлаштував Може, навіть спеціально.
Глибоко вдихнула і сказала спокійно, але рішуче:
Артеме, це недоречно. Я кохаю Олексу, і ми розберемося. Не треба втручатися.
Голос Артема втратив розвязність:
Пробач, якщо образив Просто хотів, щоб ти знала тобі є до кого звернутися. Олекса чинить підло, звинувачує тебе просто так! Я чув Він шукає привід розійтися! Я просто хочу, щоб ти була захищена.
Марта ледве стрималася, пальці побіліли від напруги. Глибоко вдихнула й з холодною твердістю сказала:
По-перше, я була вчора вдома. По-друге, ми з Олексою не сварилися. І по-третє, все, що сталося твоя витівка. Спектакль із клубом, із дівчиною з подібним голосом. Ти хотів нас посварити?
В трубці тиша. Потім Артем заговорив швидко, майже відчайдушно:
Так! Бо люблю тебе, Марто! Бо бачу він не цінує тебе! Я б міг обожнювати тебе все життя Лиши його, будь зі мною!
Марта заплющила очі, всередині підіймався холодний гнів:
Ти? Ти зробив таке через кохання? Ти зрадив нашу довіру. І заради чого? Через свої фантазії?
Голос її був противно спокійний. Артем знітився, вже без упевненості відповів:
Я просто Хотів довести тобі, що він тебе не вартий. Можливо, якби ви посварилися Ти б подивилась інакше!
Марта без жодного сумніву сказала:
Ти знищив дружбу. Зрадити так це найгірше.
Пробач вибачився він, та вона вже вирішила шансів немає.
Прощення не буде. І дружби також. Забудь мій номер і Олекси також. Він почує цей запис, не сумнівайся.
Вона обірвала дзвінок, поклала телефон, зробила глибокий вдих і зиркнула у вікно. За вікном сипав сніг, ніби нічого не сталося.
У кімнату зайшов Олекса, насторожено поглянув на неї.
Ну що?
Вона гірко усміхнулася:
Все ясно. Він зізнався сам усе підлаштовував. Пропонував краще життя. Яка ж це дрібязковість
Олекса стис її руку міцніше, немов підтверджуючи: Я тут, я поряд.
Ніколи він і не був справжнім другом, сказав він тихо. Відтепер навіть думати про це не будемо. Я давно відчував щось не те, але Тепер усе на свої місця стало.
Еге ж, Миролюбно кивнула Марта і легенько притулилася до нього. Та і на краще. Тепер принаймні знаємо правду.
То й добре, всміхнувся Олекса. Не будемо на ті гулянки ходити, нічого вигадувати.
Ага. Перемикаємо на улюблений фільм і гріємо чайок, задоволено кивнула Марта й затулилася у стару бабусину ковдру.
Правильний вибір! погодився він, ще дужче обіймаючи її.
Сніг за вікном усе кружляв, час сповільнився. Їхній маленький світ був знову цілісний і недоторканний повний тепла, довіри та внутрішнього спокою. Тут не було місця брехні чи зраді, тільки затишок, рідні запахи й відчуття безпеки. В цьому світі вони вже знали: найголовніше у них є.
*************************
Артем сидів на своїй кухні в тиші, втопившись поглядом у порожню філіжанку від заварної кави. Коли востаннє відпивав не пригадав. У голові дзвеніло лише: Більше не дзвони.
Але замість каяття наростав важкий, глухий гнів. Він душив, стискав горло, зводив у кулак долоню.
Чому все так! вигукнув він, зі злістю відкинувши крихти з хліба зі столу.
Уявлення вчорашнього вечора не відпускали: змовився у клубі з дівчиною Іриною, в якої був схожий голос, інструкції, жести, слова все до дрібниць. Хотів, щоб Марта посварилася з Олексою, а тоді перейшла до нього
Але вийшло навпаки втратив усе. І замість відчуття провини лише гіркий осад:
Вони нічого не розуміють! Мені Марта потрібна більше, ніж йому!
Він стояв біля вікна, дивлячись на сніги й голе дерево у нічній тиші.
Чому їм щастить, а мені ні? Я ж кращий!
Він знав: знову дзвонити не буде, і пояснювати теж. Просто ковтав гіркоту втрати і виношував у собі образу:
Марта однак колись зрозуміє, що я той, хто зможе її цінувати. Може, вже буде запізно
У запорошеному тишині він ще раз пробігся очима по плану, який розписав до деталей, і, зі злості порвавши листок, кинув у смітник.
А за вікном тривали сніжинки і, здавалось, нічого не змінилося
І, можливо, буде так завжди. Але спогади тієї зими ще довго не давали йому спокою.
