Я сиджу на кухні, тільки чай почала пити, а мама Ганна Семенівна ще навіть плащ не зняла, стоїть така вся непорушна, в руках тримає сумку й з того боку якийсь лист вистромився. Від неї пахне парфумами «Вечірній Київ», ті самісінькі, що вона купує вже, здається, десятиліттями на базарі на Сагайдачного. Знаєш, цей запах завжди мені з тривогою асоціюється, як перед дощем в червні солодкуватий, густий, ніби наповнює собою увесь простір нашої невеличкої квартири на Соборній.
Я вирішила, каже вона без затинань. Квартиру на Максима перепишу. Не проти ж, доню?
Я випадково голосно кладу ложку брязкіт відлунює на усе приміщення.
На Максима? Йому ж три!
Щоб хлопець виріс, мав трохи більше за плечима. А я до тебе переберуся. Ти ж одна живеш, місця вистачить.
Я мовчки встаю, йду на кухню, ставлю чайник. Все, як зазвичай: чашки, цукор, ложки. Але в голові дзвенить: переписати.
Чаю будеш? питаю рівно, ніби нічого не сталося.
Буду, доню, дякую, нарешті скидає плащ, вішає його на стілець, сідає на диван. У тебе тут трохи холодно. Опалення мабуть поганеньке?
Гріє нормально.
Та ні, в нас на Грушевського тепліше. Сашко все стежить. Як щось не так одразу у «ЖЕК» дзвонить.
Я приношу їй чай. Сідаю навпроти. Дивлюся знайоме лице, тонкі губи, зморшки біля очей. Шістдесят вісім. Сиві волосся ідеально вкладені, нова блакитна кофта розповідала минулого тижня, як Саша подарував. Пишався у Viber: «Мамі купив, вона дуже зраділа».
До нотаріуса завтра на десяту ранку. Саша усе вже вирішив, документи зібрав. Мій молодець.
Мене ти, взагалі, питала?
Мама дивиться здивовано.
Що питати? Ти ж моя дитина. Квартира все одно в сімї, на внука перепишу. Максим виросте, згодиться.
Мамо, половина цієї квартири моя. Офіційно. Документи ж є.
І що? відхиляє, робить ковток, морщиться. Гарячий. Ти ж не збираєшся там жити. Саші з Оленкою і дитиною треба простір. А я до тебе переберуся.
Я переводжу погляд на фото на стіні. Старе, ще девяності. Тато, мама, я і Сашко. Мені одинадцять, брату вісім. Я стою збоку, майже обрізана рамкою. Саша в центрі, на руках у мами хоч уже великий хлопець. Усміхається. Тато дивиться в інший бік. А я серйозна якась.
Ти не питала мене, повторюю тихо.
А про що питати? чашка дзвонить об блюдце, вона навіть не зважає. Я мати, я знаю краще.
Ти завжди знала краще.
Ось саме! хитає схвально головою, ніби радіє, що я зрозуміла нарешті. Саша так зрадів, казав розумна ти, що не кожна мама про дітей так думає.
Я йду з чашкою, виливаю недопитий чай у раковину, стою біля вікна. Надворі листопад фонарі світять, мокре листя грудками лежить на асфальті, двірник у помаранчевому жилеті повільно вимітає їх до бордюру.
Я подумаю, кажу, не обертаючись.
Та думати нема чого, доню. Ось адреса нотаріуса, запиши.
Я сказала, подумаю.
Вона замовкає. Я чую її кроки збирає сумку, вдягає плащ, чекає біля дверей.
Ти засмучуєш мене, Леся. Знову вперта. Не така, як Саша.
Двері гримають. Я стою коло вікна, доки не чую ліфт, потім іду досередини, лягаю на дивані, тихо дивлюсь у стелю. З кута до люстри зміїться тріщина, і я памятаю кожен її вигин бо скільки вечорів лежала так, рахуючи їх замість овець.
Телефон вібрує Марина.
«Як справи? Зайди в Затишок, я напекла для тебе вівсяного печива».
Я набираю: «Дякую. Завтра зайду».
Кладу телефон на груди, заплющую очі.
Пригадує дитинство: вісім років, день народження Сашка, гостей вже нема, а на столі останній шмат торта з кремовою трояндою. Дивлюсь на нього ото би скуштувати! Мама кладе той шмат на тарілку, тягне Сашкові.
Тобі, синку. Ти ж іменинник.
А Лесі? питає Саша, вже ще й рота не проковтнувши.
Леся велика. Поділиться з тобою іншим разом, правда, Лесюню?
Я киваю, встаю, йду у свою кімнату. Лягаю, дивлюсь у стелю. Вечером приходить тато, сідає на ліжко, гладить по голові:
Не ображайся. Мама дуже любить Сашу. Він же менший.
Я й не ображаюсь, кажу.
Він зітхає й іде. А я лежу, раніше стеля була рівна Але вже тоді щось всередині рахувала. Напевне удари серця.
Зранку прокидаюсь з головним болем. Прийняла душ, одяглася. О сьомій тридцять треба виходити на роботу, йти до «Теплокомфорту» двадцять хвилин пішки. Люблю цю маршрутку особливо восени: свіже повітря, шелест листя, усі поспішають у своїх шарфах, не озираючись. І я йду своє, думаю, мов наодинці зі світом.
У офісі пахне кавою й паперами. Ніна, головбух, вже на місці, перебирає якісь накладні.
Доброго ранку, Лесю. Ти сьогодні якась бліда.
Все добре, просто не виспалася.
Ти вітаміни пий. Я от Комплівіт купила, кожен день приймаю допомагає.
Киваю, вмикаю комп, вношу цифри у таблиці робота рутинна, заспокоює. Можна не думати, а просто механічно робити своє.
Обід пропускаю, просто вдягаю куртку і йду у парк. Сиджу біля фонтану він зараз сухий, у чаші листя. Сідаю на лавку, дістаю бутерброд, але не їм так, тримаю в руках, дивлюсь на дерева.
Телефон дзвонить Саша. Не беру слухавку, кладу у сумку. За хвилину: «Леся, ну що ти? Мама засмучена. Подзвони їй».
Стираю повідомлення. Відкушую шмат бутерброда хліб сухий, ковбаса прісна. Жую повільно, вдивляючись у фонтан. Згадую, як у дванадцять мама відправила мене за хлібом у Сашка температура, мама сидить біля нього із компресом, а я під дощем мчу по багнюці, прибігла додому віддала хліб, мама навіть не глянула, вибігла до Сашка з чаєм і медом.
Йди, Лесю, перевдягайся! крикнула через плече. І тихо, брат спить!
Я в свою кімнату, перемокла вся, зуби стукотять. До вечора піднялась температура. Мама прийшла пізно, сунула градусник.
Тридцять сім з половиною. Дрібниця. Попєш малинового пройде.
На другий день я з температурою у школі мерзну, вчителька питає, чи усе добре. Дома мама варить суп для Сашка. Я наливаю собі, а вона забирає тарілку: «Це Саші. Йому треба одужувати. Ти хліба з маслом поїси».
Їла. Запивала водою. Робила уроки сама.
Повернулась в офіс Ніна знову дивиться підозріло.
Ти точно не захворіла?
Точно.
Ввечері повертаюсь додому знову дзвонить Саша. Цього разу беру трубку:
Алло?
Леся, ти що? Мама каже, ти відмовляєшся підписувати папери.
Я не казала «ні». Сказала, що подумаю.
Та нема чого думати! Квартира нам не потрібна, ти ж там не живеш. Максиму стане у пригоді він же племінник наш, між іншим.
Мені теж племінник.
Так тоді підпишеш. Завтра на десяту до нотаріуса.
Мовчу, слухаю як дихає у слухавці важко, злісно.
Леся, ти чуєш мене?
Чую.
І що скажеш?
Я не прийду.
Що?!
Я не прийду до нотаріуса.
Ти жартуєш?! Мама весь тиждень готувалась, документи збирала! Я домовився, час залагодив! А ти
Сашо, це моя (!) половина квартири за законом. Я не давала згоди.
Якої ще згоди?! Ми ж сімя! Чи ти забула, що це значить?
Голос перейшов на крик. Я відставила телефон тицькає: егоїстка, черства, такою була з дитинства
Сашо, досить.
Не досить! Завжди ти мені заздрила! З дитинства! Бо мама мене більше любила!
Я кладу телефон на стіл. Довго ще чувся його крик приглушений. Йду на кухню, наливаю води, пю залпом. Руки тремтять. Дивлюсь на свої пальці сорок три. Тонкі, без кілець. Ніколи не було, і не шкодую.
На ніч ще раз телефон: «Поговоримо коли заспокоїшся. А завтра все одно приїдь».
Я лягаю на диван з пледом. Дощ бє у шибки, стікає краплями. Дивлюсь, поки важко не стане. Кадри минулого крутяться у голові одне за іншим.
Шістнадцять років. Лист із Львівського університету. Пройшла, грант, гуртожиток. Стрибаю по кімнаті, несусь до мами:
Мамо! Мене взяли! Я їду у Львів!
Вона помішує кашу на плиті, читає листа повільно. Віддає назад.
Ні.
Чому ні?
Не поїдеш нікуди. Хто мене з Сашком залишить? Батько цілими днями на роботі. Саші скоро ЗНО, треба допомога. А ти поїдеш і я сама?
Це ж мрія, мама
Не вигадуй мені тут. Дівчині і тут добре. Вийдеш заміж, дітей народиш.
Але мама
Я сказала ні. І татові не кажи, він мене підтримає, я його добре знаю.
Стою посеред кухні, тримаю листа. Перечитую. Ввечері спалюю папір над умивальником, дивлюся, як папір згортається попелом, той змиваю водою.
Другого дня мама каже батькові:
Леся вирішила залишитися. Піде у місцевий коледж бухгалтером. Правильно, тут і безпечно.
Тато дивиться на мене, я лише киваю. Він нічого не каже, доїдає суп і йде до телевізора.
Саша питає:
Допоможеш з алгеброю? Завтра контрольна.
Допоможу, відповідаю.
Ніч. Йду за водою. В темряві натикаюсь на табурет, боляче. Мовчу, притискаюсь до стіни. Дихаю повільно. Пилю йод зранку на синяк як мама казала.
Вже новий день. Сіре небо. Я вмиваюся холодною водою, намагаюсь пригладити волосся, підмалюватись, вдягтись і йти з дому.
На роботі все звичайно. Ніна показує жартівливі фото своїх онуків. У обід знову у парк, знову на ту лавку. В телефоні старі фото: сімейне, шкільна лінійка, Саша з татом на рибалці. На них мене майже нема я або збоку, або взагалі лише напис: «Фотографувала Леся».
Вже під кінець робочого дня знову дзвінок. Вдома відкриваю двері, а там Саша з Оленкою. Стоять похмурі.
Леся, нарешті, Саша зітхає. Ми чекаємо вже годину.
Навіщо?
Поговорити треба.
Впускаю. Саша на дивані, Оленка збоку мовчить.
Чаю будете?
Давай до справи, Саша відмахується. Слухай, ну що ти упираєшся? Мама вже літня. Їй спокій треба. У тебе місця повно, не буде вона міша́ти.
Я не казала, що буде міша́ти.
Ну й добре тоді. Значить, підпишеш відмову від своєї частки, перепишемо квартиру на Максима всім легше.
Квартира не його, Саша.
А чия? Твоя? Ти ж там не живеш!
Половина моя. Факт.
Яка різниця по паперах чи ні? Сімя ж не в паперах!
Я дивлюсь на брата. Червоне від злості лице, руки, живіт під ременем Чотиридцять років, підробітки в ремонтній бригаді, живе у мами на всьому готовому. Оленка їсти варить, мама прибирає, гроші дає.
Саша, а ти зараз працюєш?
Мовчить.
До чого тут моя робота?
Просто питаю. Скільки заробляєш?
Досить. Це не твоє діло.
Комуналку платиш?
Мама платить. Її квартира.
Половину плачу я. Пятнадцять років.
Оленка дивиться на мене, потім вбік.
І що? бурмоче Саша. У тебе гроші лишні. Живеш одна. А у нас дитина треба на все.
Тому й хочете оформити на Максима?
А що такого? Бабуся онуку лишає квартиру так скрізь!
Бабуся свою половину лишає. З моєю радитись треба.
Та які з тебе людина?! Жадібна! Досі заздріш мені! Мама мала рацію!
Що саме вона казала?
Що ти холодна. Серця не маєш. Тому й заміж ніхто не взяв, з такою жити не захоче!
Це важкі слова повисають у кімнаті. Оленка відводить очі.
Йдіть, кажу рівно.
Що?
Із моєї квартири. Зараз.
Саша відкриває рота, закриває. Оленка хапає куртку.
Саша, ходімо, ледь чутно.
Та пішла ти! кидає брат. До мене: Ти пошкодуєш, мама все дізнається як ти зі мною поводишся! Побачимо хто ти насправді.
Гупають двері. Я довго сиджу у тиші, потім іду на кухню, пю воду. Руки вже не трясуться. Всередині тиша. Холодна й порожня.
Воно якось смішно згадати: в двадцять два Саша привів Анжелу, таку яскраву, гомонливу. Мама одразу прийняла:
Живіть разом! Саші одному не можна, звик до сімї.
Анжела погодилась. Я на розкладушку у зал, потім на зйомну кімнату біля вокзалу, половину комуналки платила за Грушевського.
Доню, пенсія маленька, допоможи. Саші ж молодій сімї треба.
Я давала. Постійно. Віддавала мамі, вона сприймала, ніби так і треба.
Коли Анжела пішла, Саша жаліється по телефону я слухаю, заварюю чай, мама гладить його по голові.
Нічого, синку. Іншу знайдемо. Кращу.
Після Оленка тиха, непримітна, спить у тій же маленькій кімнатці. Вирішує все мама: «Оця нормальна. Не випендрюється». Народжується Максим. Оленка зовсім розчиняється.
Я бачу їх рідко подарунки на свята, за столом мовчу, слухаю як мама хвалить Максима, Саша розказує про нову роботу, Оленка прибирає.
Ну й добре, каже мама. Тобі й самій краще. У тебе ж своє життя.
Своє квартира на Соборній, робота у «Теплокомфорті», вечори перед телевізором і рідкі зустрічі з Мариною у кавярні «Джерельце». Оце й вся «своє».
Вночі довго не спиться те саме у голові: Черства. Жадібна. Заздрила.
Може, і справді заздрила що його так люблять, що йому все пробачали, дозволяли бути слабким. А я мусила бути сильною. Завжди.
Зранку дзвінок у двері на порозі мама, з пакетом, з якого пахне пиріг з яблуками.
Доброго ранку, доню. Напекла пирога. Твого улюбленого.
Пробирається на кухню, дістає румяну випічку з фольги. Розрізає, яблука просвічують.
Саша вчора попросив спекти. Думаю, і тобі дісталося.
Сідаю, відкусую пиріг. Такий же, як завжди на святі для Сашка, мені вчорашній, холодний.
Смачно? питає.
Смачно.
Вливає чай, сідає навпроти.
Доню, що ти на Сашка наговорила? Він вчора весь вечір на нервах. Оленка сказала ти його вигнала.
Він поводився грубо.
Та він душа людина! Квартира ж для Максима!
Розумію.
То папери підпишеш?
Я ставлю чашку.
Ні, мамо.
Як ні?
Не підпишу.
Вона стишується. Чашка зависає на півдорозі.
Ти жартуєш?
Ні.
Але Чому?
Ти здорова, мама. Тобі шістдесят вісім. Пенсія є. Можеш жити сама.
Одна?! А як же я? З Сашею, Оленкою і дитиною?
То твій вибір, не мій.
Але ж сімя!
А чого ж усе й любов, і квартира, і увага тільки Сашкові?
Мати блідне, ставить чашку так різко, що чай розлітається.
Ти мене кидаєш?
Я просто не хочу, щоб ти без мого відома розпоряджалась тим, що мені належить.
Це не власність! Це дім! Сімейний!
Де я завжди була чужою.
Не вигадуй!
Мамо, ти хоч раз казала мені, що любиш?
Вона мовчить.
Жодного разу.
Мати різко зривається, залишає все, сумку схоплює й іде до дверей.
Ти ще пошкодуєш, Леся. Коли зовсім сама залишишся! Тоді зрозумієш, що родина це головне.
Двері гупають. Я прибираю посуд, довго вимиваю всю тарілку, аж поки вода не остигає. Вечір вікна світяться у темряві, хтось десь поспішає додому, а у мене тиша.
Згадую, як у двадцять пять вперше привела хлопця додому знайомилися на роботі, Андрій, айтішник. Пішли у кафе, потім у кіно. Через місяць запрошую додому познайомитись.
Вечеря Саша мовчить, мама весь вечір розпитує його про нову роботу, про курси, що планує. Андрій мовчить. Я намагаюся включити в розмову марно. На прощання мама шепоче: «Побачимо, скільки його тут вистачить».
Андрій тільки зітхає на виході.
У тебе мама дивна
Вона нікого не любить, тільки Сашка.
А тебе?
Я мовчу. Він не питає більше. Зникає з мого життя через місяць я навіть не здивувалася.
Потім вже не водила додому нікого. Якщо й були стосунки нетривкі. Всі казали: «Ти закрита, не знаємо чого хочеш». А я і не пояснювала, просто відпускала
На ранок йду в Затишок, де Марина на прилавку:
О, Лесю! Я думала ти захворіла.
Ні, справ купа.
Розказуй, що сталося?
Плечима знизую. Оцінює уважно.
Сімейне знову?
Угу.
Вона все знає, слухала не раз уривки моїх історій.
А ти вправді комусь щось винна? питає вона.
Не знаю Але відчуваю провину.
Це вона в тобі це виховала. Щоб усе життя ти була зобовязана.
Я мовчу.
У мене така ж мама була я їй винна за все: що народилась, за школу, за кашу зранку. А сама мені нічого. Зручно, правда?
Але ж вона мама
Ну що? Мати не індульгенція. Народити не геройство. Виховати з любовю ось у чім справа. Твоя тебе поважала?
Я хитаю головою. Марина зітхає.
То чого ти їй маєш?
Моя правда. Визнати страшно. Весь сенс життя тоді валиться: що родина святе, що діти мусять допомагати
Я не знаю, Марин. Просто втомилася.
Відпочинь. Скажи ні. Живи своєю головою.
Я вже сказала.
І що?
Вона образилась. Саша егоїсткою назвав.
Авжеж. Йому ж так вигідно! І ти зручна була, покірна.
Обіймає за плечі:
Тримайся, подруго. Ти все зробила правильно.
Обіймаю відповідь. Стоїмо мовчки. Потім Марина відпускає й сміється іди, каже, працювати треба.
Додає: «Забіжиш ще?»
Зайду.
Додому тиша. П’ю чай з пирогом, стоячи біля вікна смачний, та смуток не проходить.
Ввечері дзвонить Саша вже лагідніше:
Привіт, Лесю.
Привіт.
Давай без образ, га? Дорослі ж ми з тобою. Я погарячкував, пробач.
Добре.
Ну от і добре Мама каже ти не хочеш підписувати відмову. Тоді давай дарчу зробимо на Максима від тебе і мами. Проста формальність. Ти ж племінника любиш?
Сашо, я не підпишу нічого.
Па́уза. Голос стає жорсткішим:
Це як?
Як є. Не даю згоди на жодну переоформлену.
Ти розумієш, що ти робиш? Позбавляєш дитину житла!
Максим так само, як і раніше, там живе.
Але вона не його!
Вона мамина і моя.
Та яка різниця чия! Ми ж родина!
Саша, у справжній родині всі рівні. А тепер я втомилася.
А я?! Я роблю, году ю родину!
Ти у мами на всьому готовому, і вона тебе годує.
Іди ти! кладе слухавку.
Я вимикаю телефон. У ванній вмиваю обличчя прохолодною водою сльози не ллються.
Ніч сниться, що я мала, й усі навколо Сашка, тільки на мене ніхто не глядить. Хочу покликати а голос не йде.
Прокидаюсь у холодному поту. Кава, вікно, гудки машин, голуби.
Дзвонить Марина.
Як ти, Лесю?
Нормально.
Може, до психолога? Просто поговорити мені колись допомогло.
Навіщо?
В душі розібратись. Бо нормально то коли не плачеш вночі, а ти плачеш.
Я мовчу. Марина права. Але висловити важко
Подивлюсь.
Дзвони, якщо що.
День як завжди. Обід у парку, лавка біля фонтану, телефон: «Оленка. Можна поговорити?»
Про що?
Про Сашу і твою маму. Потрібен порада.
Приходь увечері.
Оленка приходить сама бліда, худенька.
Доброго вечора, каже.
Заходь.
Тримає чашку із чаєм, довго мовчить.
Не знаю з чого почати Саша хоче, щоб мама підписала на Максима. Мама тепер вагається бо ти проти. Саша злий. Дуже.
Далі.
Він до неї кричить. Каже, стара дурепа, треба своє мати, а не у матері жити Якщо не оформить, виганяє. Я боюся.
Чого саме?
Що вигане й мене. Каже, що я нікому не потрібна, як не принесла грошей, тільки через дитину тримає.
Даються сльози. Даю серветку.
Чому не працюєш?
Не дозволяє. Каже дружина має вдома сидіти, як і його мама.
А його мама працювала! До пенсії.
Здивувалась.
Ти підпишеш? питає.
Ні.
Чому?
Я замислююсь, і нарешті розумію: це не про квартиру, а про самоповагу.
Бо маю право відмовитись. І відмовляю.
Я тебе розумію. Я не можу. Я слабка
Ти не слабка ти залякана.
Здивувалась ще більше.
Саша тебе зробив залежною й заляканою це різне.
Але я його люблю
Любов це не страх.
Вона пє чай, збирається йти.
Якщо треба звертайся.
Вночі не можу заснути. Думки про маму зла, чи, може, вперше розуміє?
Вночі смс від мами: «Доню, мені погано. Саша кричить. Приїдь».
Я не можу вирішувати твої проблеми з Сашком. Це між вами.
Ти безсердечна. Я твоя мати!
Вимикаю телефон. Не плачу, просто дихаю.
Вранці знову від неї купа повідомлень. Останнє: «Саша сказав, якщо не підпишу, виселить. Куди мені?». Не відповідаю. Усі руки тремтять.
Марина дзвонить:
Як справи?
Мама пише, що Саша виганяє.
Не відповідай. Вона мусить сама розбиратися.
Мені страшно. Я ніби погана дочка.
Лесю, ти не погана. Це вони маніпулюють. Ти зробила правильно.
Я вдячна Марині, кладу слухавку, повільно заварюю чай.
Телефон дзвонить знову Саша. Не беру. Стерла смс: Задоволена? Мама плаче через тебе.
Минув тиждень. Мама мовчить. Саша теж. Я працюю, вечори самотні. Але всередині постійне відчуття тривоги.
В суботу зранку дзвінок у двері. Відкриваю мама стоїть, мокра, без парасолі, у руках папери.
Можна зайти? стиха.
Мовчки заходить, сумку ставить, сама сідає. Даю рушник, витирається.
Я не підпишу, каже нарешті.
Я слухаю.
Саша вчора штовхнув мене. Я сказала «не підпишу», а він кричав, що стара й без квартири нікому не треба. Що мушу зїжджати.
Вона ледве тримається. Я сідаю навпроти.
І ти прийшла до мене.
Так Можна залишитись? Ненадовго. Поки знайду кімнату.
Довго мовчу образа, жаль, злість
Можна. Але тільки на час.
Мама киває, опускає голову:
Дякую, доню.
Я заварила чай, принесла. Ми сидимо мовчки.
Пробач, каже вона, дивлячись у чашку.
За що?
За все. За те, що більше бачила Сашка, не помічала тебе.
Слова падають мяко й несподівано. Вперше за багато років бачиш перед собою не суворого ворога просто втомлену жінку.
Не треба
Треба. Я була сліпа. Думала, що так правильно. А виявилось, Саша тільки брав. А як не зручно виставив мене за двері.
Мама плаче я просто сиджу, не обіймаю, але дивлюсь. Вперше ми чесні одна з одною.
Що тепер буде? питає.
Жити далі. Ти можеш бути тут, але будемо жити окремо. Своя кімната, свої справи. Домовились?
Домовились.
Я йду в свою кімнату. Лежу, слухаю, як вона мити чашки, прибирає тихо, акуратно.
Ввечері ми окремо. Мама на кухні, я у залі з книжкою. Тиша вже не вороже гнітюча, а просто тиша.
Вночі чую, як вона плаче на кухні вперше за всі роки, що я її памятаю. Підходжу, наливаю їй води.
Не спиться, каже.
Мені теж.
Без зайвих слів. Їй потрібно це визнати вголос.
Ти мене пробачиш колись?
Я задумуюсь прощення не стерти все, а прийняти і йти далі.
Я не знаю, мамо. Поки не знаю.
Зрозуміла.
Йди спати. Завтра буде новий день.
Вона іде, я лишаюся, дивлюсь у нічне місто за вікном. Переживаю, як сильно за ці роки ми обидві стали чужими у власній родині.
Згадую похорон тата мені тридцять, маму Саша тримає за руку, я ззаду з парасолькою. Після мами:
Тримайся для мене, Лесю. Саша такий чутливий, ти сильна.
Я знову мовчу. Просто йду додому у найману кімнату, лягаю, дивлюсь у стелю. Тато пішов, і я так і не почула від нього, що мене любить. Жодного разу
Новий ранок я на кухні, мама вже за столом.
Що ти далі робитимеш? Зі своїм життям?
Житиму.
А особисте життя?
Якесь було минуло. Уже пізно.
Ніколи не пізно, доню.
Я вже звикла бути сама, мамо.
Винна я. Якби відпустила у Львів, не відганяла хлопців
Минулого не змінити. Просто ідемо далі.
Вона киває. Пішла помити чашку.
За кілька днів каже:
Знайшла кімнату на Сагайдачного. Переїду через тиждень.
Добре.
Дякую, що прийняла.
Не за що.
Ти мене ненавидиш?
Не ненавиджу. Я спустошена.
Вночі раптом дзвінок Саша пяний на порозі.
Де мама?
Спить.
Розбуди, хочу поговорити з нею.
Йди геть. Пізно.
Не піду! пробує прорватись, я перегороджую прохід.
Саша, йди, або я поліцію викличу.
Сміється.
На брата?! Та ти зовсім з глузду зїхала.
Йди.
Замахується, я відходжу. Мама виходить.
Мамо, ходімо додому! Чого ти тут сидиш?
Ні. Я не піду з тобою.
З нею залишилася? Я твій син!
Ти тільки береш, коли треба, а як ні відкидаєш.
Я ховаю маму за спиною.
Йди, Саша.
На мить дивиться ненависть. Плює, йде.
Ми довго стоїмо разом, вона тихенько схлипує, я тримаю за плече.
Мамо, всі ми помилялись. Ти теж просто людина.
Вона вдячно дивиться:
Дякую, доню
Зранку вона збирається, каже знімає кімнату сьогодні. Я обіймаю на прощання, стою у дверях.
Ти сильна, мамо.
І ти, Лесю.
Дзвониш?
Дзвонитиму. Як буде потрібно.
Двері зачиняються. Тихо. Tepep у мене вдома нарешті просто тиша. А я знову рахую тріщини на стелі такі знайомі, як ціла моя історія.
