Васько
Світланко, ти геть з глузду зїхала! Комендантка тебе вижене за це!
Марічко, а куди я його подіну? Викинути, чи що? Шкода ж! Живий же!
Вінто живий, а ось за твою долю я певна не буду, якщо ти його залишиш.
Марічко, ну не сердься! Це ж не тигр ніякий, а просто кошеня. Дай йому пожити трошки, а?
Та чого ти мене переконуєш? засміялась Марія і погладила по руденькій голівці несподіваного квартиранта. Думаєш, мені не шкода? Де ти його знайшла такого? Глянь лише шкіра та кістки! І хворенький, бач, голівки майже не тримає. Скарб, а не котик!
Я його винесла! Світлана, знявши з гачка довгого шарфа, якого сама Марія звязала, загорнула в нього малюка. Сьогодні зі зміни поверталась, йшла через парк. А воно лежить на стежці. Чи виліз із кущів, чи залишили прямо там. Вже снігом присипало. Був би не рудий й не помітила б. Доторкнулась холодний зовсім. Я аж подумала все, не дихає. А тоді відчула: живий! Я його до себе і мерщій до гуртожитку. Світлана посміхається, наливаючи молоко в емальовану кружку, щоб підігріти. Віра Михайлівна на мене так подивилась, коли я мимо промайнула Ледь рота не відкрила.
Ну тоді чекай на розмову! Ох, Світланко, всипле вона тобі! Памятаєш, як Ліду вичитувала, за те що кішку принесла? Мало не вигнала. Порядку, каже, немає. Жодних котів у гуртожитку!
Марічко, тільки ти не видавай мене, Світлана стривожено озирнулась у дверях. Як вона прийде без мене заховай його. Я лише молочка дам і одразу вернусь.
Йди вже! Марія схопила шарфа з котиком зі столу, звільнила свою вязальницю з кошика. Нічого не бачила, нічого не знаю, нічого казати не буду! заспівала вона, прикривши кришку кошика, і підморгнула Світлані. Іди, не бійся!
Світлана пішла, а Марія нахилилась над кошиком і похитала головою:
Оце ж щастя! Рудебезсоромне Живи давай, дитинко! Світлана добра дівчина, якщо з тобою щось трапиться, ще довго плакатиме. Мені ж це нащо?
Кошеня мовчить. Дихає ледвеледве, лежить із заплющеними очима, на слова ніяк не реагує.
Кімната потихеньку занурюється у вечірню темінь. Марія не поспішає вмикати світло. Вона любить цю пору: ввесь вечір попереду. Можна книжку почитати, зі Світланою побалакати. Дізнатись, як у неї справи з Михайлом. Марія зітхає: добре Світланці і хлопець є, і заміж кликав. А в самої Марії нікого. І кому вона така згодиться висока, міцна, всі хлопці біля неї дрібними здаються. А Світлана наче лялька: очі сині, коса до пояса. Красуня! А вона? Бабуся колись називала її «богатиркою», дивлючись, як Марія одним рухом припиняє суперечки своїх братів. Тепер вони вже дорослі, старший навіть одружився. На гарній дівчині, саме Марія недавно на весіллі була вдома в селі. А вона все сама. Нікого поруч, нікого й на обрії нема. Може, й справді, варто послухати бабусю і повернутись додому? Але що вона там робитиме? Хлопців на селі катма, роботи теж. Хіба для того вчилась? Тут, на фабриці, її цінують. Путівку отримала, коли у відпустку збиралася. Згадала й відкинула сумні думки. Заміж ще встигне! Не може так бути, щоб ніхто не знайшовся!
Світлана повернулась, принесла піпетку для годування кошеняти. З блюдця він не міг пити сил не мав. Світлана ледь не плакала, тицяючи молоко в маленьку мордочку, тоді Марія відкладає книжку і забирає рудого нещасного в обійми:
Давайно сюди!
Наповнила піпетку молоком, притримала котикові голову, відкрила рот і наказала:
Нука, їж! Не для того тебе витягли, щоб ти тут голодував!
Кошеня захлиналось, підкашлювало, але почало їсти.
Кота назвали Васьком. Віра Михайлівна майже рік не знала, що у кімнаті дівчат живе хтось окрім них, поки не побачила, як у відчинену фортку на першому поверсі з двору влетіла руда блискавка з пухнатим хвостом.
Що це ще таке?!
Гуртожиток вибухнув її окриком.
Вірочко Михайлівно, ну будь ласка, благає Світлана. Ви ж і не знали, що у нас котик! Такий розумний! Мишей ловить!
Яких ще мишей, немає у нас тут мишей! У нас зразковий гуртожиток!
Авжеж! Марія склала руки на пишних грудях, примружено дивиться на комендантку й ногою відтісняє за спину Васька. І миші у нас теж зразкові! Гарно вгодовані! Васько їх порядком складає біля мого ліжка щоранку. Наступного разу покажу. А то що ж це тільки ми маємо пишатись його здобиччю? А можемо ще й директора фабрики запросити хай подивиться.
Маріє! До добра з тобою не доведеш! Віра Михайлівна вже менш сердито глянула на Світлану. Ти принесла? А як заміж вийдеш куди його подінеш? Забереш із собою?
Не знаю, Світлана бере кота на руки. Любить він мене, та за хазяйку Марію чомусь має. Скучатиме…
Та он ти яка! сміється Віра Михайлівна, дивлячись на спантеличену Світлану. Ти як про чоловіка розповідаєш, чесне слово. Світланко, це ж кіт! Де годують там і добре.
Ви знаєте, я ж і так, і сяк, а він все до Марії. Віддає кота подрузі й обіймає комендантку за плечі. То як? Дозволите залишити?
Ой, хитрунко! Віра Михайлівна грозить пальцем. Щоб ні видно, ні чутно його не було! Ясно? А то виженуть і мене, і вас і правильно зроблять.
Справжнє весілля Світлані справили як годиться, і Марія залишилась з Васьком сама. Дні потяглися повільніше й сумніше. Віра Михайлівна не поспішала підселяти до Марії когось нового. Старий гуртожиток доживав свої дні, дівчата сподівались отримати кімнати у новому. Будівництво то тривало, то стояло, але все ж просувалось. Марія допомагала на вихідних будівельникам, ходила пустими коридорами, уявляючи, як тут усе виглядатиме. Саме там вона й зустріла, як гадала, свою долю.
Олексій, як і Марія, був приїжджим із села. Останній у сімї, залишився доглядати батьків, а коли лишився сам подався в місто. Тут у нього нічого не було, але життя здавалося веселішим. Дівчат довкола було вдосталь, та Олексій мав свій план: шукав дружину з приданим. Квартира, щоб була, допомога до кого звернутись. Марія під ці критерії не потрапляла, але пройти повз дівчину, яка глянула згори вниз і пропливла коридором, Олексій не зміг.
Його залицяння на початку дратували Марію.
Ой, Боже, куди мені з таким? Я ж його по голівці погладжуватиму, він менший мене! сміється Марія, розповідаючи Світлані, яка прийшла в гості.
Маріє, невже у зрості річ? Який він сам по собі?
Не знаю, серйозно хитає головою Марія. Сама не знаю, Світланко.
Вона дивиться, як Світлана, ледве встаючи, збирається додому, ніжно гладить Васька, який розлігся на ліжку й уже має чималий живіт.
Важко? Марія дістає банку меду, що брати передали.
Та ні, лише дивно якось Наче на вокзалі стоїш, чогось чекаєш, що ось-ось буде добре. І лише думаєш швидше б сміється Світлана, цілує подругу, махає коту. Бувай, Ваську! Охороняй її!
То чи Світланчин живіт, чи Маріїна самотність, але невдовзі Олексій зачастив у їхню кімнату. Васько його відразу не злюбив, шипів, вигинав спину, тікав на підвіконня, слідкуючи за гостем. Марія виводила кота на вулицю, знаючи, що до ночі повертатиметься тихо й ображено, уникаючи будь-якої ласки й навіть їжі не просив. Що його гризло Марія не знала.
Ревнує? знизувала вона плечима на питання Віри Михайлівни, до якої Васько прибігав у ті вечори.
Може, й ревнує А може, щось відчуває. Будь обережна, Маріє. Мало що той хлопець надумає. Помиє та й покине, а тобі що тоді?
Не треба, Віро Михайлівно. Він так не зробить. Не вірю я.
Ех, дівчино зітхає Віра Михайлівна, але тему не розвиває. Дивись, тобі жити.
І Віра, і Васько, були праві.
На ранковий дискомфорт Марія спершу уваги не звертала кефір несвіжий, гриби, що невістка передала, постояли забагато. Але минуло два тижні, а їй і досі хотілося їсти й спати без упину. Зустріла якось Світланку з візочком і поплакалася їй. Тільки тоді зрозуміла, в чому справа.
Марія! Як же це так?! Який термін? Він знає?
Марія ступоріє: думки плутаються, все дзвенить у голові, а десь на підсвідомості лунає голос Віри:
Ох, дівчино Дивись
Чомусь саме це шепотіння приводить її до тями. Марія кивнула Світлані й швидше рушила додому. Треба було сказати Олексію. Вільне життя скінчилось, час думати наперед.
Та, як виявилось, думати доведеться самій.
Вибач, Маріє. Але я ні. Звідки я знаю, що це моя дитина? Я проти, Олексій одхилився, коли Васько на нього кинувся, і боляче копнув його ногою. Геть!
Васько, вигнувшись як змій, таки вчепився у ногу Олексію, і крик, що вирвався в того, змусив Марію вперше за довгий час посміхнутись:
Відпусти його, Ваську! Отруїтись не вистачало. Нехай іде собі.
Довго вона сиділа потім, витягнувшись на стільці, дивилась на двері, що зачинились за Олексієм. Васько крутився біля ніг, просився на руки чого раніше й близько не дозволяли, вмостився на колінах і тихенько муркотів, поки Марія його не зрушила.
Вистачить сумувати. Чаю хочу. Гарячого
Сина Марія записала на себе. Чітко подивилась в очі дівчині, що оформлювала свідоцтво про народження:
Батька нема. І не було. Мати є цього достатньо?
Світлана підготувала дитині придане, а Віра Михайлівна дістала через знайомих хорошу коляску й кілька разів ходила до директора фабрики, щоб вибити Марії кращу кімнату. Але будівництво стояло, директор розводив руками:
Я б із радістю, але поки ніяк. Поживете так, а там побачимо.
У кімнаті було холодно, хоч Марія старалася затулити всі щілини. Тож не виганяла від сина Васька, який одразу вирішив, що цей маленький плачучий клубочок його відповідальність. Він тулився до хлопчика той миттєво затихав, відчувши тепло рудої няньки. Марія сміялась із цієї любові, пригощала кота чимось смачненьким, хоча й було сутужно. Грошей бракувало, якби не брати пропала б. Про Олексія і чути не хотіла, він зник із міста. Вона стерла його з пам’яті, залишивши собі лише сина.
Рідня всі до одного приїхали до неї, щойно виписали з пологового будинку.
Щоки які! Богатир росте! В увесь тебе, Марійко!
Марія ледь не розплакалась. Ніхто її не докоряв. Навпаки, дружина старшого брата обняла її на кухні й прошепотіла:
Молодець, що народила! Тепер не одна. А добрий чоловік знайдеться, навіть не сумнівайся. Не всі такі, як той гад. А за сина не переймайся допоможемо. Виростимо хлопця!
Слово своє рідня тримала. Раз на два тижні хтось із братів приїжджав у місто із гостинцями. Марія розбирала пакунки й крадькома витирала сльози. Яка дрібниця насправді потрібна людині просто знати, що ти не сам. Що завжди є ті, хто підтримає й не залишить твого малюка самого.
Ясла для Вані стали справжнім випробуванням: син часто хворів, Марія розривалася між роботою й домом. Якби не допомога Віри Михайлівни та Світлани, давно б повернулась у село. Але й там жити з великою родиною старшого брата не хотілось, тож тягла як могла.
Сидячи опівночі біля ліжечка сина, який спав у жару, Марія мимоволі згадувала свою нездійснену «любов» мабуть, не кожному щастить зустріти людину, що буде опорою. Тепер вона добре знала, чого чекає від того, хто, можливо, колись з’явиться в її житті. Їй не треба ані солодких слів, ані пустих обіцянок. Потрібен лише той, хто мовчки приготує чаю, покличе спати, скаже:
Іди, я побуду з сином.
А на вихідних поведе до зоопарку, купить Ваню повітряну кульку, похвалить борщ і котлети, приб’є поличку, яка валяється без діла. Хто буде поруч. Завжди.
І все. Оце і є для неї сімя. Правильна, справжня.
Сон приходив як гість, відганяючи тривоги. Марія клала голову на стіл біля ліжечка Вані і засинала, зігнувшись.
Так минали ночі, поки одна не змінила все в її житті.
Ваня хворів уже третій день. Температура не спадала, Марія змучилась повністю. Лікарка з дитячої поліклініки, що жила поруч, приходила щодня, оглядала малого:
Поки нічим не можу втішити. Ви все робите правильно. Чекаємо, організм сильний впорається.
Марія не відпускала сина від себе, той засинав на руках, але знову плакав від болю у вусі. Віра ввечері принесла каструлю гарячого бульйону, обійняла хлопчика, притулилась до його гарячого лоба:
Гарячий!
Не збивається температура
Може, й добре? Кажуть, це значить, організм бореться. Так лікарі пояснюють.
Я знаю. Але дивитись, як він плаче, не можу. Бідний
Минеться. А якщо тебе нерви зїдять нікому користі не буде. Повечеряйте й спати. Ранок завжди мудріший вечора.
Марія кивнула, готувала компрес сину, Віра тихо вийшла.
Васько, вмостившись біля Вані в ліжечку, теліпав хвостом, не даючи малому зловити його. Хлопчик швидко заснув біля кота, поки мама робила компрес. Марія не стала будити, намацала тепло каструлі пішла на кухню, щоб підігріти бульйон.
Вже закладала його на плитку, коли почула щось гепнулось у кімнаті, і заплакав Ваня. Кинулася назад, серце стислося. Відкривши двері, закамяніла від страху, а потім схопила стільчик й кинулась на допомогу котові.
Величезний пацюк бився не на життя, а смерті. Васько, мов блискавка, крутився навкруг нього, але вже мав роздерте ухо й бік. Марія замахнулась стільцем, та Васько підстрибнув, схопив пацюка за шию й не відпускав, хоч Марія благала
Ваську, славний мій, відпусти! Все, все вже!
Кіт, тихенько схлипнувши, таки відпустив свою здобич, почвалав до ліжка Вані. Марія схопила сина на руки й задихнулась поруч лежала ще одна, менша, але не менш страшна. Кинувши Ваню на руки, розчинила двері, закричала:
Допоможіть!
За годину, закутавши Ваню, вона пішла з ночівлею до Віри Михайлівни, яка видала ключі від своєї квартири й пообіцяла дивитись за котом.
Ганьба! Пацюки в гуртожитку! Віра злилась до сліз. Стала прибирати у Маріїній кімнаті, забрала Васька в чергову, обробляла йому рани.
От геройський ти кіт, Василю! Недарма я тебе залишила! Такого ще й пошукати.
Васько лежав, дихав важко, і навіть не намагався себе вимити. Не їв нічого, і тоді Віра занепокоїлась. Вранці, змінивши колегу, поїхала до Марії:
Подивись Ваню, Марійко? Марія заметушилась. А куди кота? Де у нас ветеринарі?
Правильно! Через квартал ветклініка. Біжи!
Марія буквально летіла, десь збоку боліло все. Васько лежав біля ліжка, дихав ледве-ледве.
Васько, любий, потерпи! Зараз!
У ветеринарці, не дочекавшись, покликала:
Мені лікаря! Терміново!
Дівчинка у білому глянула на неї, зникла за дверима. Марія сіла на лавку, нетерпляче чекаючи, готова вже сама йти шукати, коли в дверях зявився справжній богатир:
Що у вас? вразив голос, Марія мовчки простягла кота.
Хто це його так? легко взяв кота, обдивився рани.
Пацюки.
На дворового не схожий. Доглянутий.
Це мій кіт.
А де він нашов пацюків? На вулиці чи що?
Ні, в кімнаті.
Оце так. Оце так справи.
Чи довго ви будете розпитувати? Йому ж зле! Марія вибухнула криком крізь сльози. Васько лежав у ветеринара на руках, жалісний та безпорадний. Він мого сина врятував! Будь ласка, допоможіть йому!
Не кричіть. Я Сергій. А вас як?
Марія.
Дуже приємно. На майбутнє я не люблю, коли кричать. Краще спокійно. Допоможемо вашому герою, не хвилюйтесь.
Минуло три роки, великий рудий кіт тихенько заходить у дитячу кімнату, обходить всі кути, застрибує у ліжечко біля дивану, на якому спить Ваня. Маленька Оленка, відчувши під боком пухнастого друга, у сні запускає пальці у шерсть, Васько муркоче, співаючи щось своє, а дівчинка засинає ще міцніше, вже не чуючи, як заходять батьки. Марія вкриває ковдрою сина, натягує ковдру донці, притуляється до руки свого чоловіка:
Ото нянька, правда, Сергію?
Кращої й бути не може, сміється Сергій, гладячи колись пошкоджене, проопероване власноруч вухо Васька. Недарма ти так тоді на мене накричала, і недарма я з ним стільки морочився. Такі коти на вагу золота.
Він і так золотий. Глянь, аж світиться.
Васько притискається до протягнутої Марією долоні і вмощується біля Оленки, обіймаючи її лапкою. Марія вимикає нічник, кличе чоловіка і тихо втулює за собою двері. Її діти ніколи не боялися темряви, бо поряд завжди був Васько. А з ним боятися було нічого.
