Усе було так, наче Микола дрейфував десь між дахами забутих хат, і трава шепотіла йому: Йди у село, йди до тітки. Сонце підступно ковзало по старому тиноку, коли він, немов крізь марево, торкнувся металевої хвіртки знайомої оселі. Подвіря впізнавалося лише по хрустких яблуках під ногами й шереху клаптикової скатертини, що танцювала на столі. А тітка Галина, у вишиваній блузі й з раковиною у волоссі випливла назустріч.
Ну чого ти, Миколо, знов без дзвінка, мов із хмари впав? спитала й кинула на плече свої міцні обійми, ніби рятувальний круг. А Олеся з малими не приїхала, чи як там у вас в місті?
Та ні, у Львові зосталися, справи заїли, відповів Микола, але слова його відлунювали дерев’яною ложкою десь далеко.
По тому тітка накривала на стіл то борщ із голубцями, то запашний узвар, ніби чаклуючи на стародавній долівці. Але їсти було так дивно, наче кожна ложка згущувала повітря між ними. Аж поки Галина раптово не здійняла старезну скриню, оту саму, що завжди стояла у кутку під іконою, й не витягла з неї зімятий аркуш.
Ось, дивись, що я в тій скрині знайшла, сказала, і очі її згасно заблищали.
Микола розгорнув папір, над яким, здавалось, ще летять спогади. Рядки, написані старим чорнилом, танули, але зміст був гострий, мов крижинка: лікарський висновок дитинства, вирок, що бути йому бездітним. Він сів, ніби коріння проросло крізь підлогу.
Та не зважай, тітка Галина махнула рукою, наче відганяла мух. Воно все старе, може ти з того часу й змінився. Он, двое дітей виростив, що ж то, вітер надув?
Ніч того вечора Микола не міг заснути. Сни сплітались із реальністю: мама, що зникла рано, батько, який прийшов з новою дружиною, а он і та сама тітка, що наче добра хмарка захищала дитинство.
Після армії Микола в рідне село повертатися не захотів роботи не було, а з батьком тиша, мов між двома ярами. Подався у Львів, спершу таксував бусом по нічних вулицях, потім став далекобійником, а за кілька років на зібраних гривнях купив кімнату.
Поява Олесі була дармаганною колись вона шепотіла йому біля парку: Ти мені потрібен, а через місяць дізнався про майбутню дитину. Жили дружно, народилась дівчинка, а через три роки хлопчик. Барвистий калейдоскоп буднів, щастя за сімнадцять гривень і маленькими святами на кухні.
До сорока Микола кинув рейси, відкрив власну фірму вантажних перевезень спершу старий КамАЗ у кредит, вже згодом парк машин, свій логотип, постійний дохід.
Але після зустрічі у селі марення не полишало Миколу. Він поїхав у Київ, де в тремкій поліклініці пройшов обстеження і діагноз підтвердився: дітей у нього не могло бути. Земля під ногами обернулась у сніг.
Коли повернувся до Львова мов тінь, Олеся зустріла його мов звичайно борщ, крокети, усмішка.
Їсти будеш?
Ні, тихо сказав і поклав перед нею довідку.
Це що таке? перепитала Олеся, і в її голосі щось ляснуло, як відчинене вікно.
Це папірець, що каже дітей у мене бути не повинно.
Олеся мовчки впала на табурет, лицем в долоні. Спочатку заперечувала, потім розвідала свою історію між рядками.
З її слів випливало, що ще у школі був у неї однокласник-прихильник, після випускного зустрічались, серце калатало, але якось він пішов до подруги. Тоді і зявився Микола А потім перша вагітність, хвилювання, і шлюб здавався порятунком.
А син? тихо перепитав Микола.
І тоді Олеся розповіла, як одного разу, поки чоловік десь колесив Україною, вона таки зустрілася зі своїм шкільним коханням. Провела з ним вечір. І, хоча то була помилка, більше їх дороги не перетинались. Лише Микола став її справжньою любовю.
Микола сидів, тримаючи голову руками, а Олеся благала не лишати її.
Миколо, не йди Я жити без тебе не зможу
Я лишаюсь у тіні, бурмотів він крізь сон, і ніби двері самі зачинились за ним.
Він намагався втекти в роботу: папери, телефони, двір із кремезним МАЗом. На вихідні знов подався в село до тітки Галини. Особливо важко було уночі: стеля ніби спадала і стирала його думки.
Всі роки насмарку За що мені таке? Як далі жити, якщо світ тріснув навпіл?
На світанку думки ставали примарними. А якби все ж раніше дізнався, що не можна мати дітей? Хіба була б у мене сімя, радість першого слова, запах немовляти і веселі свята в двокімнатній багатоповерхівці?
У неділю до нього в село приїхали діти донька Ганнуся і син Матвій.
Тату, чого ти від нас, як від вітру? нагримала Ганнуся. Скажи, що сталося?
Люблю вас, чого ти, зітхнув Микола. Просто з мамою як за обрієм.
Повернись додому, попросив Матвій. Мама ледь не щодня плаче, ми за нею хвилюємось.
І, тату раптом засяяла Ганнуся, ви з мамою станете дідусем і бабусею.
Микола обійняв доньку і вперше за довгі тижні усміхнувся.
Оце новина.
Ми без тебе не повернемося, твердо мовив Матвій. Скільки можна губити одне одного?
Ну що ж, вмовили, відповів Микола, і наче двері сни знову відчинилися у світло.
