КВАРТИРАНТКА
Знаєш, розповім тобі одну історію, яка трапилася декілька зим тому на лівому березі Києва. Саме та пора, коли вже темніє, а холод лише трохи щипає за щоки, але не наскрізь пробирає, і все місто виглядає ніби вкрите іскристим пухким сріблом. Анна Петрівна, жінка висока, статна, віку вже не дівочого їй трохи за шістдесят, неквапливо йшла по засніженому тротуару спального району, цілком задоволена життям. На ній були шикарні шкіряні чоботи й шикарна норкова шуба, яку торік їй на Новий рік подарував син із родиною.
Анна Петрівна вдовиця вже десятий рік, свого Віктора схоронила, довго боліло, але якось навчилася жити далі. Сина виховали достойного, у Львові одружився, дві онучки вже є, проте бачаться рідко робота, все таке. Добре, що є відеозв’язок та й інтернет, можна спілкуватись, якщо не вживу, то хоч так.
Живе Анна Петрівна у двох квартирах. Пенсія невелика, та вистачає. До того ж, син періодично перекидає кілька тисяч гривень, хоча вона і бурчить на це не люблю, каже, просити!
Ідучи, красувалася у тій самій коронній шубі. Йшла, бо мала ділову справу треба було забрати квартплату з однокімнатної квартири, яку вже пять років здавала молодій парі з дитиною. Тепер у них хлопчик двох рочків, Миколка. Анна Петрівна до того вже приготувала шоколадку у свою сумочку: приємно ж дитину порадувати!
З квартирантами різне бувало. Якось одна орендарочка навіть за комуналку півроку не платила, інші лишили після себе такий гармидер, що довелося ще місяць прибирати. Тому правило хочеш жити спокійно, приходь щомісячно особисто, все перевіряй.
Ці ж нові (ну, вже не зовсім нові), Ірина з чоловіком і Миколкою їй до душі прийшлися. Ірина бліда, худорлява, блакитноока, здається, ще підліток, а по паспорту вже 24. Охайна, ввічлива і завжди платить вчасно. Чоловіка її особливо Анна Петрівна не знала то на роботі, то якось відсторонений, але і не шкідливий. Пощастило з квартирою, та й годі.
Піднялася вона по старому ліфту на 5-ий поверх, думаючи, якщо все буде гаразд після зустрічі до рибної крамниці зайде; обожнює форель солону та креветки. А чому б і ні? Скільки того життя на пенсії! Коли, як не тепер, балувати себе смаколиками.
Дзвінок у двері а відчиняє їй Ірина і ледве на ногах тримається: очі заплакані, обличчя опухле, руки тремтять. Анна Петрівна аж серце відчула. В хаті безлад, речі на підлозі, шафа відкрита, Миколка сидить між іграшками.
Що сталося, Іринко? Ти якась не така сьогодні
Ірина скрушно дивиться на неї, тремтить, бере розрахункові квитанції і простягає їй, а сама ледь на ногах стоїть.
Анно Петрівно, я хочу вас попросити, можна ми з Миколкою залишимося винні за цей місяць? Я не маю чим платити Ми завтра з’їдемо Чоловік покинув нас Він не зміг змиритися з моїм діагнозом Я у мене рак. Тільки це виявила, на стаціонар лягаю завтра, а дитину ніде залишити
Виявилося, що доки чекала місця у дитсадку для Миколки, не могла обстежитися, бо на руках дитя. А тепер отримала страшний висновок і залишилася зовсім сама, без підтримки.
Анна Петрівна сіла поряд, взяла Ірину за плечі й сказала дуже по-простому:
Слухай, тримайся. У тебе син, йому потрібна мама, зрозуміла? Лягай завтра в лікарню, а я залишуся з Миколкою, скільки треба. За квартиру забудь поки що. Все вирішимо разом. Тільки не опускай рук!
Іра сиділа мовчки і тільки сльози котилися з очей. Пропонувала в село їхати до старенької бабусі, але ж так не можна мала жінка шанс на лікування. Тоді Анна Петрівна пригрозила:
Досить! Усі ми люди, і не всі такі, як твій чоловік. Не віддам тебе і Миколку в біду, розумієш?.. Готуйся, і завтра я зранку у тебе. Ще розкажеш, куди дитину в садочок водити.
Ввечері старенькій так і не пощастило з фореллю купила крупи, курку, якісь фрукти. Прийшла до Ірини о шостій ранку, приготувала кашу, залишилась із Миколкою. Хлопчик веселий, хоч і скучав за мамою.
Через кілька днів Ірина повернулася результати були не гірші, ніж можна було чекати: перша стадія, потрібна лише одна операція! Справжній шанс, якщо піти на лікування.
Анна Петрівна заспокоїла: Бачиш, тож не даремно боролася. А той твій хай собі йде. На таких життя не стоїть. Вирішили, що поки Іра не стане на ноги, нехай живе в квартирі й не переймається грішми. Чого доброго знайде підтримку, адже добрі люди всюди є.
…Минуло півтора року. Найкращий у Києві ресторан, справжнє весілля! Анна Петрівна у найкращому костюмі, поряд красуня Ірина у білому платті, з локонами, мов казка справжня наречена. Її обранець лікар-онколог, який врятував їй життя і який зміг розтопити Ірині серце після всіх пережитих страждань. Миколка бігає серед гостей, а для Анни Петрівни вона вже як рідна донька.
Сидить вона, потроху їсть лосось із булочкою, думає: Отож, не фореллю єдиною… а серце аж щемить від радості, бо придбала вона найголовніше: людей поруч, свою маленьку, але справжню родину.
Ірина підіймається зі свого місця перед гостями і каже у мікрофон:
Я хочу подякувати дуже близькій людині, яка була поруч у найгірший момент, без якої тут не було б мене, Миколки та цього щастя. Анно Петрівно, ви для мене справжня мама, дякую, що Бог вас послав мені на шляху
От так, подружко, інколи чужі стають рідніші за багатьох, а маленькі добрі справи можуть дуже змінити чиєсь життя.
