Знайти винного виявилося справжнім кросвордом. Діти, мчавши до Південного Бугу, геть забули замкнути папугу в клітці. А бабуся, повернувшись із ринку, так відчиняла вікно, ніби чекала весни. В результаті, коли ввечері ми згадали про нашого Ярему, зясувалося, що той самий красень-амазон дременув світ за очі у невідомому напрямку.
Три дні і три ночі ми, кинувши землю й грядки, носилися по дачному кооперативу біля Вінниці, мов очманілі, у пошуку нашої пропажі. Але марно. Ярему ніхто не бачив. Діти розмазували по щоках сльози, бабуся важко зітхала свої: «Йой, що ж це таке…», а ми з чоловіком сипали прокльонами то на старших, то на малих.
Щоправда, нашу власну собаку, ердельтерєрку Матільду, спустити на когось ці дні було абсолютно нереально. Матільда тужила. Життя в ній ледь жевріло, та й то лише коли дзвонили у двері. Вона зривався у коридор зі своїм щасливим гавкотом, але вже за мить спинялася, сумно витріщалася довкруг і пленталася на свій килимок. Чотири роки поспіль у нашому домі гостей зустрічало справжнє собаче багатоголосся. Ярема гавкав віртуозно подекуди могло здатися, що краще самої Матільди.
Собачий гавкіт був першим папужим хобі у Яремкиному житті. Як був він ще зовсім зеленим (в обох сенсах) пташеням, наш баламут обрав собі жертву кішку Улиту. Підкравшись до клубка на дивані, Ярема скільки мав потуги гавкав прямо у вухо бідній Улиті. Та підстрибувала в позі кішки-кульбаби, із пронизливим няяяв, і тоді вже на гамір гнала уся Матільда. В хаті починалося натуральний цирк на дроті.
Улита Ярему терпіти могла хоча часом видавалося, що це була просто героїчна доблесть. Матільда ж любила птаха щиро й до безтями. Сороміцький сидів у неї на голові і як у прямому, так і в переносному сенсі. Особливо Ярема полюбляв читати Матільді нотації бабусиним тоном:
А хто ж ту вівсянку доїдати буде, га?
І, витримавши артистичну паузу, додавав:
У нас, між іншим, свиней нема!
Собака реагувала на ці промови так само, як діти на бабусині повчання себто ніяк. Якщо вже Ярема особливо докучав, Матільда лагідно скидала його лапою, або підсилювала виховний процес язиком під хвіст.
Словом, зникнення Яреми сім’я сприйняла як особисту катастрофу хіба що Улита не плакала за ним. Минуло кілька тижнів, ми майже змирилися, що наш найголовніший базікало вже співає щось іншим слухачам, як раптом дачний кооператив заполонили чутки: у воронячій ватазі зявилось поповнення. Одна нова яскраво-зелена, з червоним дзьобом була особливо нахабною. Не тільки гучно каркала, а й примудрялася гавкати та навіть жбурляти справжні українські словечка, та ще й людським голосом. Останній факт мало не загасив нашої надії: у нашій хаті слово гостре знали, але вголос без особливої потреби не промовляли. Втім, вирішили: наш геній на волі міг нахапатись слівечок, як та Улита бліх! Шукати Ярему ми ринулись з новою силою.
Щастя прийшло через десять днів: я копирсалася в полуницях, і тут знайоме:
Ну, шо?
На вишні, серед чорних воронячих подруг, що ласували черешнями, сидів мій Ярема.
Яремка, ходи до мами! Ходи, мій хлопчику, мама дасть тобі насіння смачного
Ярема в задумі схилив голову.
Яремку, всі за тобою скучили і тато, й Соломія з Миколою, і Матільда. Ходи до мами, крихітко…
Я потягнула руку до галузки, але
О, брати Капітанові! голосом нашої дачної голови язвив Ярема і разом з ватагами пірнув далі у сад.
Вільна життя Яреми тривала аж до самих морозів. Він навідувався до нашого двору кілька разів, але домовитися з ним ніяк. Наші вмовляння повернутись додому він коментував глибоко-філософським карканням і відлітав під хмари.
Пізньої осені люди все частіше бачили Ярему самотою. Ближче до зими він частіше зявлявся біля будинку: тоскний, наїжачений, сидів на тину чи вишні але до рук не давався. Тоді в справу вступила важка артилерія Матільда. Що вона йому там намуркотіла, не знаю, але у хату він вїхав із гордо піднятим дзьобом і верхи на брудній, щасливій ердельтерєрці, мов справжній гетьман на коні.
Оце так історія!
