Знаєш, знайти винного було ще тим квестом. Діти, як завжди бігли на Дніпро купатись, та й забули зачини сторожити папугу в клітці. А бабуся, повернувшись із ринку, як завжди, розчинила вікно навстіж. Ну і, зрозуміло, коли ввечері згадали про Квітку (нашого красунчика-жако), виявилось утік у невідомому напрямку. Три дні і три ночі ми, забувши про город, ганяли по всьому садівничому кооперативу під Києвом, питали в кожного зустрічного, чи не бачив хтось зеленого співака. Все марно жодної звістки, хто і де бачив Квітку. Діти обіймали одне одного і тихо рюмсали, бабуся тяжко зітхала своє ой-йо-йой, а ми з чоловіком сперечались, на кого зганяти злість на малих чи на старих.
Хоча, нашу власну собаку ердельтерєра Яська в ті дні ображати було нереально. Вона сама ходила засмучена, ледве реагувала навіть на дзвінок у двері. Лише долине дзвінок, Яська вмить підхоплюється й кидається зустрічати, але потім ніби розуміє її гавкіт звучить вже самотньо, згортається клубочком на своєму половичку і тихенько сопе. Чотири роки поспіль з порогу гостей у нашій хаті зустрічали цілі дитячі хороми бо ж Квітка лаявся не гірше самої Яськи! Її собаче гав він копіював віртуозно, інколи, здавалося, навіть краще за оригінал.
Та перший сольний виступ Квітки був, як не дивно, саме собачим гавкотом. Ще жовторотим пташеням, Квітка вже ошукував нашу кішку Лариску підкрадеться до неї, як вона згорнулася на ковдрі, та й заляпає у вухо гав-гав! Лариська зривається мов ужалена: мявчання на всю кухню. Тут же підбігає Яська з переможним гавотом і в хаті знову починається цирк на дроті.
Кішка Квітку терпіти терпіла, але вид у неї був, мяко кажучи, незадоволений. А Яська його обожнювала. Досить часто Квітка сидів у неї на голові як у прямому, так і переносному сенсі. Інколи навіть іспитував її терпіння довжелезними монологами бабусиним голосом:
Хто буде кашу доїдати? і так з пів години. А потім ще додасть з докором:
Свиней у нас нема!
Собака на ті промови реагувала, як наші діти на настанови бабці тобто, ніяк. Хіба що коли Квітка дозволяв собі забагато, Яська акуратно скидала його з голови своїм лапастим язиком.
Зникнення Квітки стало для нас справжньою сімейною катастрофою і тільки Лариска, здається, в душі тихо раділа. Минуло кілька тижнів, ми вже змирилися з думкою, що нашого балакуна не повернуть. Але тут почали ходити плітки: мовляв, у зграї ворон, що літали над дачами, зявився новий “галасливий лідер”. Мовляв, це якась зелена з червоним плямами птаха не те ворона, не те папуга який так не по-воронячому лається і навіть може обкласти матом людською мовою! Що вже казати: цей факт майже вбив у нас останню надію ми такого вдома не дозволяли, але підозрювали, що серед ворон Квітка добряче підхопив нецензурщини, як Лариска бліх. Тож ми ще раз спробували знайти свого птаха.
Минуло ще днів десять. Я якраз полола грядку, аж раптом хтось із дерев тихо питає:
Ну що, як справи?
Дивлюся, на вишні, серед кількох чорних ворон, сидить мій Квітка! Я до нього:
Квітко, йди сюди, синочку. Мама вже насіяла купу соняшникових, нас усі скучили і тато, і Марічка з Гордієм, і Яська теж
Я обережно тягну руку до гілки, вже майже ось-ось А він на це:
Ага кобзарі ви тут! якось так по-господарськи, голосом голови нашого садівничого товариства, каже і разом із вороною компанією відлітає світ за очі.
Отакий він, вільний дух! Ще до самих морозів зявлявся біля двору, та від уговорів лиш відвертався і філософськи бурмотів у відповідь.
А вже пізно восени, коли перший сніг сипнув, люди почали все частіше бачити Квітку не зграєю, а самого. Все частіше він засідав на нашому паркані, на яблунях похнюплений та сумний, руки не підпускав. Тоді ми пустили важку артилерію Яську. Що вона нашептала йому на свою собачу, ми так і не дізналися, але він повернувся додому з гордо піднятою головою, сидячи верхи на рудій Ясці, так, ніби й не пішов ніколи як справжній козарлюга!
Отака в нас пригода була, уявляєш?
