Від ненависті до любові
Олексій завжди не любив собак. Ще з тих давніх часів, коли пухкенького руденького першокласника в окулярах, із напханим книжками і зошитами портфелем, на пустирі біля будинків оточила зграя бродячих псів.
Вожак стрункий, чорний із рудими підпалинами на морді пристально вдивлявся Олежикові в очі. Хлопчик і плакав, і благав собак відпустити його, і навіть віддавав їм нерозібрані в школі бутерброди з ковбасою, але собаки були непохитні. Варто було Олежикові зробити крок, як вожак зі злегка піднятою верхньою губою показував жовтуваті ікла і важко гарчав.
Так тривало більше двох годин. Раптом ватажок насторожився, повернув праве вухо назад, дослухався і ніби беззвучно подався до Прирічного парку за пустирем. Зграя одна за одною майнула за ним, зникаючи поміж дерев.
Олежик витер сльози, міцніше схопив портфель та щодуху кинувся додому. Але повернутися вже не вдалося. Деревяний дім, де він мешкав із родиною і кількома сусідами, уже догорав сталося нещастя з газовим котлом.
У вогні загинув дідусь, той самий татовий дід якого Олежик називав просто «дідонько». Дід був колись морським капітаном: засмагле, вимите вітрами і хвилями обличчя, білосніжні вуса та борода. Вуса підстригав на Різдво, бороду ж раз на рік після свят голив, а потім відрощував знову, заплітав у косичку й зав’язував яскравою стрічкою, а то й закладав її за вухо.
Після загибелі дідонька й зустрічі з тими псами хлопець довго заїкався.
Вдруге собака втрутилася в його долю вже тоді, коли Олексій підтягнутий і худий семикласник, окуляри змінив на лінзи ішов після уроків проводжати першу красуню класу, Ліну Зіміну. За Ліною упадав Семен, місцевий бешкетник і другорічник з девятого класу, якого побоювалася вся школа. Олежа насмілився йти поруч із Ліною, чим неабияк збентежив Семена.
Тоді раптом перед ними вискочив величезний собака і різко почав відштовхувати хлопця від дівчини. Поволі відступаючи перед натиском звіра, Олексій дочекався, доки Ліна зникла за рогом її підїзду, і небезпека одразу розчинилася.
Наступного ж дня на уроці математики він отримав записку лише три короткі речення:
Не ходи за мною. Вчора Семен хотів тебе побити. Пробач.
Дружба із Ліною не склалася, і Олексій ще дужче зненавидів собак.
Роки минули, Олексій виріс, закінчив університет у Києві, відкрив власну справу й став успішним підприємцем. Справи йшли добре, звязки зявились потрібні, грошей вистачало. І сімейне щастя не забарилося: красуня Ліна, тепер вже Зіміна, стала його дружиною, народився син Микитка, на честь улюбленого дідонька. Микитці було тільки вісім місяців, він ще не висловлювався словами, але сидячи у візочку, постійно всміхався зустрічним псам і радісно кував:
Ав, ав!
Одного сонячного недільного дня Олексій прогулювався з сином у Харкові, в парку Шевченка. Повільно котив візочок, розповідав Микитці про перелітних птахів, яким вони висипали насіння у годівницю, та про білку, що по стовбуру ялини сміливо спускалася й брала горішки прямісінько з руки.
Час був повертатися додому. Вийшовши з парку, Олексій рушив до пішохідного переходу, дочекався зеленого сигналу й вже було штовхнув візок на дорожню смугу…
Раптом, наче з-під землі, вискочила такса руденька, моторна, з очима-полуницями. Вона так сердито і щосили гавкала, кидаючись під ноги, не пускала Олексія з візком через дорогу, ніби зараз порве власну гортань.
У ту ж мить за кілька сантиметрів від візочка на шаленій швидкості промчала синя легківка, вилетіла на газон і врізалася у стовп. З авто вискочили підлітки й розбіглися навсібіч.
Серце Олексія билося так, що, певно, відлуння розносилося на весь бульвар. Таксу й слід простиг, до машини підбігли люди. Один з перехожих обережно взяв Олексія за лікоть:
Ви неушкоджені? Дитина ціла? стривожено запитав чоловік з мудрими очима.
Олексій мовчки хитнув головою мовляв, усе гаразд. Як дістався додому не памятав. Дружині цієї історії так і не розповів: навіщо тривожити, коли все минулося. Але в душі була вдячність: чужа такса врятувала його сина.
Цілий вечір пригадував свої три доленосні зустрічі з собаками і тепер раптом зрозумів вони ніколи не були йому ворогами, вони його захищали. Ліна здивовано поглядала на задумливого чоловіка, але не допитувалася.
Ввечері всією родиною вийшли провітритись перед сном. Біля дальньої лавки зібралися сусіди. Проходячи повз, Олексій почув розмову:
Ну і що ж тепер? Куди подіти цього нещасного? Кому він потрібен?
Поглянув через плече сусідки на лавці стояла картонна коробка. А в ній крихітне цуценя. Воно було сліпе від народження, мабуть, генетична вада. Люди перешіптувалися. Ліна відкотила візочок трохи далі й чекала чоловіка.
Як же бути тепер?
Куди такого скаліченого?
Ні, я б не змогла такого взяти… звучали пошепки.
Олексій підійшов ближче до коробки. Щеня було шоколадного кольору, тихенько скиглило й обертало мордочку, шукаючи мамин запах. Але поряд не було теплої шерсті матері.
На мить він завмер. Але потім зняв із шиї шарф хоч і весна, надворі ще свіже, особливо зранку й надвечір. Обережно взяв крихітку на руки у щеняти ще й задні лапки були викривлені.
Позаду почулося жіноче зітхання, а може, хтось навіть заплакав.
Олексій лагідно загорнув сліпого малюка у шарф, пригорнув, наче немовля, і тихо сказав:
Ну що, малюче, схоже, тепер моя черга. Ходімо, познайомлю тебе з нашою мамою. Вона золота людина. Обовязково знайде для тебе в холодильнику молока.
І Олексій рушив до молодої гарної жінки біля візочка, яка зустріла його лагідним, повним любові поглядом.
