Сину, я не хочу бути причиною ваших сварок! Відвези мене у пансіонат для літніх людей, будь ласка!
Півроку тому я забрав свою маму до себе в Київ із нашого рідного села під Вінницею. Вона вже зовсім немічна, 83 роки. Тата не стало минулої весни, і мамі було дуже складно жити одній. Наші діти давно виросли і мешкають окремо, тож ми з дружиною, Ганною, залишились удвох у двокімнатній квартирі на Позняках. Я не бачив у цьому проблеми, і був упевнений, що допомогти мамі це мій обовязок.
Перший тиждень усе було тихо, але потім Ганна стала трохи роздратованою. Іноді вона навіть відшукувала нагоди не вечеряти разом із нами.
Прошу, нехай твоя мама їсть після нас, окремо, якось попросила вона.
Чому?
Мені так легше Вибач, але я не можу їсти, дивлячись, як вона без зубів жує. Мене це відвертає.
Ганно, всі люди дорослішають і старіють. Ти ж розумієш
Це інше, відмахувалася вона.
Мамі справді було нелегко зі здоровя вже не ті, часті проблеми зі шлунком, а ночами вона часом дуже гучно хропіла. Ганні це було нестерпно. З часом вона попросила, щоб мама не заходила на кухню або хоча б сиділа в кімнаті, коли ми ввечері збираємось. А згодом і просто сказала:
Я не уявляла, що це триватиме так довго. Я не можу так жити
А що ж робити?
Відвези її назад у село.
Ганно, як вона там буде сама? Вона ж навіть на базар не дійде.
Усі виживають і так. Чому я маю у власні квартирі відчувати себе зайвою? Чому маю терпіти ці запахи й звуки?
Я був у розгубленості. А нещодавно повертаюсь з роботи і бачу: мама одягнена, пальтечко на плечі, сумка напоготові, сидить у коридорі.
Мамо, куди це ти зібралась?
Відвези мене у пансіонат для літніх людей, сину. Так буде краще. Не хочу, щоб твоя сімя через мене страждала.
Мамо, та ні, як таке можна?!
Я все життя старалася для тебе, але не хочу, щоби ти жив із тягарем на серці. Краще вже спокій, ніж розбрати.
І що мені тепер робити? Я до смерті не прощу собі, якщо залишу маму саму. Серце розривається… Може, взагалі переїхати з нею назад у наше село під Вінницею?.. Як правильно вчинити, хто підкаже?
