Сьогодні я не можу перестати думати про цю історію, яка досі болить у серці. Колись я була впевнена, що між людиною і твариною може бути щось особливе, справжня дружба. Але деякі речі показують інше.
Мій сусід, пан Григорій, колись підібрав маленьку собачку. Він назвав її Яринка імя, здається, навіть більш українське годі й придумати. Дівчинка з хвостиком, невтомна, смішна і добра. Я бачила, як вона підростала: пан Григорій сам вчив її принести палицю, сидіти, лягати. Вони завжди разом ходили через луг до лісу за селом. Яринка пильно слухала кожне його слово, її очі світилися від радості, коли він повертався з роботи в «Епіцентр». Він називав її своєю гордістю.
Поступово все змінилося. Сусід дізнався, що цуценят можна продавати, і змусив Яринку ставати мамою ледь не щороку. Спочатку він ділився цуценятами з дітворою на майданчику, але потім став брати по тисячу гривень за кожного. Я навіть допомагала шукати добрі руки для малят, але потім помітила, як Яринка почала худнути, втомлено лежати під вишнею і важко дихати.
Ветеринар з райцентру сказав пану Григорію прямо: “Зупиніться, собака довго не витримає”. Але той лише злився. Йому Яринка вже була не в радість. Став віддалятися від неї, як від непотрібної речі.
Я думала, ще трохи, і серце його розтане… Але колись вранці побачила, як пан Григорій повів Яринку в ліс той, де грибники визбирують білі, а осінні лагідні сонця заливають галявини. Яринка, як завжди, радісно поспішала за ним, не знаючи, що на неї чекає.
Сусід привязав її до старої сосни далеко від стежки і пішов, ні разу не обернувшись. Я уявляю, як Яринка, думаючи, що це гра, чекала його повернення. Але з кожною хвилиною тривога росла. Вона спершу тягнулася за ним, почала скавуліти, а згодом голосно вити. Холод вечірнього лісу огортав її хутро, а в ніздрі впивався страх.
І тільки коли сутеніло, до Яринки підійшов вовк. Ми завжди боялись їх в наших лісах ще дід мій розповідав: “Вовк хазяїн навичок і лісу”. Але той вовк був інакший. Він присів трохи осторонь, уважно подивився на Яринку і не скалився, не гарчав. Здавалося, наче він щось розумів.
Моя уява малює цю ніч знову і знову. Ліс живе, шелестять листи, подекуди чути перебіг мишей чи лисиці, голодні нічні крики. Хотілося б, щоб хтось почув той плач… І таки почув. Вовк не підходив, але дивився, чи наближається хтось із менших хижаків: лисиця, ласка чи єнот. І як тільки хтось підповзав надто близько, вовк досить тихо гарчав, і ті йшли геть. До ранку він не відійшов, оберігаючи Яринку.
Тільки на світанку у лісі зявилися люди мисливці з Тростянця. Вони шукали сліди схованого кабана і випадково почули слабеньке скавучання. Коли вони підійшли, побачили неймовірну картину: Яринка привязана, а попереду неї сидить сірий вовк, мов охоронець.
Мужчини стояли, не зрушуючи з місця. Вовк подивився їм прямо у вічі, спокійно, мовчки, а потім неквапливо розчинився у хащах.
Яринку врятували. Вона жила тільки тому, що хтось у ту ніч вирішив не бути звіром.
Часом найдикіші можуть виявитися людянішими за тих, хто себе так називає.
