– І банани для бабусі Нині! Не забудь, Маріє! Лише маленькі, як вона любить! Минулого разу ти принесла невідомо що! Маріє! Як так можна? Хіба важко виконати просте прохання?
Марія Ігорівна Ковалишин, головний бухгалтер великого підприємства, мама двох дітей і цілком щаслива дружина, зітхнула і кивнула комусь у просторі, навіть не задумуючись, що мама її цього не бачить. Адже вона знала точно її мама безпомилково відчує, як реагує донька на її настанови.
– І не кивай, а зроби! Я ж тебе знаю! Вітер лиш у голові! Маріє! Вже дорослішати давно пора!
Вдруге Марія вже не кивала. Вона лише стримано відповіла: “Та добре, мамо” і попрощалась.
Дорослішати Ага, звичайно! За сорок із копійками якраз час повчити життю.
До кінця робочого дня ще півгодини, а Марія намагалася зосередитись на звіті. Та зосередитись не вдавалося у пам’яті прокручувалися різні думки, здебільшого невеселі. Їй завжди казали, що вона хороша дівчинка.
– Марічка у нас розумниця! Добра дівчинка!
Це було мило, коли Марічка ще ходила в садочок. Вся в бантиках та мережаній спідничці справжній янголятко.
Який там янголятко! З садочка мама забирала справжнього бешкетника.
– Маріє! Що це у тебе на голові?
– Гніздо! Віра Миколаївна так сказала. І радила стати на майданчику тихенько, щоб пташки прилетіли й відклали яйця. Має ж бути якась користь з мого волосся.
– А де бантики?
– Не памятаю. Один Славко забрав йому потрібен був якір для човна. Мам, ти знаєш, що в нього справжній корабель? Татко зробив! Віра Миколаївна сьогодні нам показувала: у великий тазик води човника спускала. Так гарно
– А друга стрічка?
– Не знаю. Лариса взяла кудись. Мам, а чого вітер дує?
– Маріє!
– Що?
– Досить уже з цими питаннями! Голова розколюється!
Марічка замовкала і з-під лоба спостерігала за мамою. Може в мами справді болить голова? А якщо ніколи вже не одужає? Може, від неї лишиться тільки порожня шкаралупа, як ті, котрих мама викидає після яєчні?..
В неї завжди була багата уява, і ще й половини дороги не проходила, як починала схлипувати й зрештою голосно ревіти, чим зовсім доводила маму до відчаю.
– Маріє! Що це за концерт?
Пояснити нічого не могла. Їй просто було невимовно шкода маму, її голову, її пригнічений настрій хотілося тільки вити, так само, як це робила собака сусіда Жужа.
Жужа була, прямо скажемо, не надто розумна собачка. Вила з будь-якої причини, а справжня трагедія починалася, коли її хазяїн сантехнік дядько Юрко запивав. Тоді Жужа вила днями, геть зводячи з розуму всіх сусідів і спонукаючи дітей третього підїзду будинку на вулиці Хмельницького благати батьків забрати її до себе. Батьки лише сердились, кликали дільничного, та Жужа лишалась. А замовкла вона лише одного разу, коли власника провели всім двором тоді біль відчули всі.
Юрка знали як добру людину, яка завжди допоможе. Тільки “слабка у нього вдача”, як казала мамина мама.
Після тієї події Жужа вийшла на поріг підїзду і сіла, не рухаючись, спостерігала за людьми, що йшли до ритуального хреста. І більше не видала ні звуку. Маленька Марія, яку мама того дня не повела в садочок записали до стоматолога гладила собачку, але Жужа вже не ворухнула навіть хвостиком. Мати без зайвих слів взяла Жужу на руки і дозволила їй залишитись.
Так Жужа стала Машиною собакою і прожила ще сімнадцять років. За цей час Маша закінчила школу, вступила до університету й вийшла заміж. Жужа більше ніколи не вила слухняно їла, терпіла, коли мили лапки, гуляла з Марією або з її татом чи мамою. Навіть відходячи у інший світ, лише важко зітхнула, вмостившись носом на заплаканій маминій долоні. Маша більше не заводила собаку не вистачило сил забути її очі.
А взагалі вона була щасливою дитиною. Мала все: маму, тата, обох бабусь, зайця з відірваним вухом і млинці зі сметанкою щотижня. Ще була дача бабусі Ольги, мами тата, куди їздила рідко й не знала чому сімейні таємниці, як відомо, дітям не розповідають. Було весело всім, крім мами, але це Марія зрозуміє пізніше.
Були ще поїздки з бабусею Ніною на море цю бабусю вона, мабуть, любила найбільше, бо та не приховувала нічого, відповідала на будь-які запитання. За це не раз дісталось від мами.
– Мамо, навіщо такі розмови? Машка ще мала!
– Ти теж маленькою все розуміла. Марія вся в тебе.
Марія сміялася, дивлячись, як зліється мама, але слухати бабусині історії любила, навіть якщо не все розуміла цікавість перемагала.
Дорослі, звичайно, намагались приховати від Марії їхні сварки. Навіщо дитині сімейна драма? Проте інколи з закритої двері чулося сперечання чи тихий мамин плач. Бабуся Ольга на дачі мовчала і дивилась повз маму, а Маша тягла маму на кухню до пирога з вишнями.
– Мамо, підемо, бабуся навчить тебе його пекти, а то вдома в тебе так не виходить, як у неї!
Мама лише тихо казала: “Ні”.
Дитині, звісно, не пояснювали, що між рідними людьми не завжди панує тепло. Пізніше Марія збагнула родичами можна стати, а рідними ні.
Батьки розлучилися, коли Марії було десять. Якраз у розпал Дня народження в коридорі гримнула двері, і на здивований погляд доньки прозвучало лише:
– Все
Жужа краще за Марію зрозуміла, що сталося, і притислась до мами, заспокоюючи. Дівчата кликали святкувати, і вона побігла, кричачи, що зараз буде торт. А повернувшись, застала маму й Жужу поруч у тиші кожна замкнена у власних думках.
Коли гості розійшлися, мама дала Марії ложку і всміхнулась:
– Смачний торт? Звісно! Забудь ті дієти, Маріє! І взагалі на все махнути рукою. Свято колись і до нас прийде!
Що то за свято, Марія тоді не зрозуміла. Та й згодом не стало ясніше. Адже аліментів вистачало ледве-ледве на пару нових речей, а свят менше й менше. Лиш Новий рік і день народження Марії були незмінними. День мами вже не святкували.
Бабуся Ніна не соромилась у Маріїної присутності говорити:
– Треба тобі, доню, нову любов знайти.
Та мама не бажала слухати:
– Вистачить, бабцю.
Іноді Марія задумувалась, а якби мама не була такою суворою, дала б собі шанс на нову любов, чи сміялась би вона частіше, не нарікала на головний біль?
Мама з часом зовсім забула, що таке сміх. Ставала все суворіша, а Марії було дедалі важче не озлитися у відповідь. Підлітком іноді й зривалась, але кожного разу Жужа вмить зявлялась поруч і демонструвала гострі зуби вистачало, щоб замість скандалу Маша тікала до бабусі.
Одного разу після великої сварки Жужа болісно вхопила Марію за гомілку та зойкнула, і собака спокійно відійшла, залишивши слід. Ті синці швидко минули, а урок лишився назавжди.
Пояснення поведінці мами Марії знайшла з розмов бабусі Ніни.
– Що ти хочеш від неї? Будь-хто стане злюкою, якщо кохання немає.
– Але ж ми з вами її любимо?
– Маню, то інше. Жінці треба себе відчувати жінкою діти й батьки цього не дадуть. Тільки чоловік. Ось я, коли дідуся твого не стало, ще молодою була. Досі не бачила поряд іншого. Так і любила одного до кінця. А твоя мама Вона справжня, без ілюзій жінка. Дурна була б, якби лиш борщі варила. Не змогла пробачити лише одного зради.
– Тобто
– Так, дитино, не вразили слова чужих людей заболіло від зради найближчого. Не для того розказую, щоб ти зненавиділа батька. Життя одне, і кожному дано право на своє. Тішся, що він у тебе лишився і ти не половинка, а цілісна. В тобі і батько, і мати. Обидві сторони важливі, немає що обрізати.
– Мама ніколи не казала про тата погано.
– І не скаже мудра вона. Бо татом він для тебе бути не перестане. Навіщо ускладнювати?
– Вона його ще любить?
– Думаю, так. Тому й нічого не змінює.
– Бабцю, а зі мною буде так само один і назавжди?..
– Не знаю, дитино. Єдине, що прошу щоб тебе любили по-справжньому
Свого чоловіка, Олега, Марія зустріла саме так, як передбачила бабуся: бігла в університет і врізалася у високого невродливого хлопця. Його обличчя навіть не роздивилася, ледь не впала, але відчула його сильні руки й жартівливий голос:
– Дівчино, ви така стрімка! Давайте телефон, поки знову не втекли!
Телефон вона не дала, зате й не здивувалася, побачивши його після екзамену. Поженилися за три роки.
Жили спершу з мамою. Було нелегко. Мама не бачила в Олегові опори:
– Що то за професія програміст? Сидить, щось весь час їсть Скоро поряд із тобою буде слон.
Олегу довелось довго доводити свою вартість, але зрештою теща визнала добрий чоловік у доньки.
На той час Марія з Олегом вже винаймали двокімнатну квартиру, чоловік займався власною справою, а Марія працювала ріелторкою. Дітей часто гляділи бабусі, і Марія тішилась, що обидві в змозі їм допомагати.
Настороженість з’явилась, коли вона чекала на другу дитину.
– Маріє, ти куди пропала на годину? В мене ж справ повно! бурчала мама, помішуючи зелений борщ, улюблений Олегом. Все, я пішла. Вдруге так не роби!
Марія нічого не розуміла, але мама й справді часом почала плутати дні, забувати подробиці, не йшла на обстеження.
Марія вирішила не чекати і через тата запросила лікаря додому.
– В мене для вас не надто гарні новини. Потрібне великий огляд, але вже зараз видно часи непрості попереду
Марія слухала і не могла повірити, що це все стосується її мами. Вона ж така ще молода! Звідки?
– Причин може бути багато. Немає змісту копирсатись у минулому, краще зосередитись на підтримці і мінімізації наслідків.
Все змінилось тепер їй самій треба було подбати про найближчу людину. Олег купив будинок, влізли в борги, і мама перебралась до них.
– Головне, що ми разом, казав Олег, ти тепер можеш бути спокійна.
Та спокою більше не було. Мама раз по раз забувала, де живе, збиралася додому і не впізнавала знайомі речі. Марія вбачала порятунок у тому, що поруч була бабуся.
– Ба, вона ж нічого не пам’ятає?
– До чого ж, Машо. Дуже багато з минулого пам’ятає, більше за мене. І коли твоя мама впізнає мене, я розумію її не болить. В такі миті вона щаслива.
Бабуся померла через рік після того, як Марія зрозуміла, що життя вже не буде колишнім.
– Бережи її, Машенько, як зіницю ока… Я вже не зможу…
Марія кивала, стримуючи сльози й робила все, щоб бабуся не побачила, як їй страшно залишитись сам-на-сам із цією трагедією.
– Ти вже не думай про неї як про маму. Старість як повернення в дитинство. Діти відчувають серцем. Жалкуй за неї як за дитину, не кричи і, якщо хочеш викричись десь сама. Але потім згадай мої слова й пожалій її…
– Обіцяю…
Ці слова Марія пригадувала не раз. Ось і зараз.
Поглянула на годинник, зібрала торбу: гаманець, ключі, парасоля усе на місці. Встигнути забрати сина з футболу, заїхати до молодшого в школу, а потім у магазин за бананами, маленькими, як бабуся любила.
Бо мама, побачивши гронце бананів, здається, повірить, що бабуся ще жива, й треба пройти кілька кроків коридором, не реагуючи на погляд доглядальниці. Відчинити двері у вітальню, побачити те саме крісло, що не вписується в інтерєр, але стоятиме, доки памятають. Пробуркотати:
– Марія! Може, вже час почистити оббивку на кріслі? Скільки раз тобі казати! Ти купила банани? Бабуся ось-ось повернеться, просила.
– Звісно, мамочко! Сідай, я зроблю тобі чаю.
Місце у кріслі буде зайняте. І ще лишиться трохи часу, щоб пригорнутися щокою до рідних долонь. Побачити суворий, але лагідний погляд і посміхнутись у відповідь на знайоме:
– Маріє, що це у тебе на голові? Де твоя гребінець? Не ріши, я тебе причешу! Боженьку, вже ж пізно Спати пора! Що ти хочеш на сніданок: манну кашу чи млинці?
А потім Марія збагне: життя завжди тече, все змінюється, але головне зберігати любов і терпіння, бережно ставитися навіть до тих, хто поступово забуває минуле. Бо тільки любов здатна зігріти душу й зробити життя осмисленим, навіть якщо все інше розсипається на шматочки.
