Батько марив про сина, та народилася «нікому не потрібна» донька, яку він викреслив з серця. Але згодом саме ця «небажана» дівчинка, що пройшла крізь приниження й самотність, стане опорою для нього й навчить увесь жорстокий світ поважати себе.
Звістка про появу доньки застала Трохима Єгоровича в конторі лісництва саме під час видачі зарплати. Чоловіки уже розходились із шелестом порожніх бідонів з-під дизпального, а він усе стояв біля виходу, стискаючи в долоні зімяті купюри у гривнях.
Ну й напасть же стиха прошипів Трохим крізь зуби й плюнув у тирсу. Просив же Гафію: «Народи мені хлопця». А вона що? Донька мені тепер
Всередині все закипіло від образи і злості на Гафію. Так розігрілась душа, що йти додому, до порожньої хати, де тепер і жіночого голосу не почуєш, зовсім не захотілося. Поки Гафія з немовлям маялася в райлікарні, Трохим склав небагаті речі в брезентовий мішок, передягнув білизну, взяв окраєць чорного хліба і подався до матері через Бистричку, у село Соснівка, за пятнадцять кілометрів від свого дому.
Гафія, повернувшись із лікарні через два тижні, відчинила незвично прибрану кімнату, видно, чоловік перед втечею ще по хазяйськи все підмів. Поклала на ліжко згорнуту у ковдру доньку й згорблено сіла поряд, закривши обличчя у долонях. Плечі її здригались від німого плачу. Донька маленький грудочок із кумедною складочкою на потилиці тихенько сопіла у сні, іноді ловлячи губами невидиме молоко. Гафія подивилася на неї й із болем подумала: «Хто ж знав, кровинко моя, що ти у світі будеш розлукою?»
Трохим був кремезним селянином, із важкою щелепою й характером, про який у селі казали: «наїжачений». Не терпів жодного слова наперекір, ображався на все. І взяв собі в голову мусить бути син. Бо й сам ріс наймолодшим після двох сестер, і вважав, що рід мусить триматися на ньому, Трохимові Єгоровичу. А тут дівчинка! Даремний тягар.
Свекруха, мати Трохима, намагалася вмовити сина, добра шукала, але той стояв як вкопаний: «Поки дівчину не віддам дому не буде!» Пятнадцять кілометрів зробилися для Гафії не долаємою прірвою.
Гафія, оговтавшись, одразу взялася до роботи. У пятдесят сьомому про післяродову відпустку не чували: і господарство тримай, і в полі працюй. Хоч надіялася, що серце чоловіка помякшиться, тому й назвала доньку Яриною хай хоч імя буде українське й міцне. Дівчинка росла напрочуд сильна і тиха. Тихо вчилася триматися за край колиски, потім не відривалася від сточеного деревяного коня на пружині, якого майстрував сусід. Рано почала і бігати, і говорити мов шепіт вітерцю пронеслася по хаті.
В яслах Яринка (так її всі звали) з першого дня стала ватажком спритна, міцна, нікому не уступала граблі. В три рочки могла й старшого хлопця приструнчити, як той захоче відібрати відро. Смілива та непіддатлива, по двору бігала в латці, хльоскаючи по ногах лозиною, якщо чужа корова забрела в город.
А Трохим тим часом потішився знайшов розраду у вдові Ганні Мітрофанівні, яка вже мала двох дітей. Спершу просто від нудьги ходив, а Ганна, жвава й кремезна, почала пригощати, словом ласкавим взяла. Згодом обіцяла Трохимові сина: «Я, Трохиме, хлопчика тобі народжу, найкращого». Та минали роки, а Ганна не вагітніла. Чутки дійшли й до того села: мовляв, дочка твоя, Яринка, справжній хлопчисько: міцна, справедлива, смілива. Не витерпів Трохим, зібрався і пішов додому, тим більше, що в чулані у Ганни знайшов вузлик з сухими коріннями й травами підозра закралася в душу: чи не до відьми бігає вона?
Повернувся він уперше через чотири роки додому. Яринка стояла серед кімнати, худенька, скуйовджена, у простій спідничці, дивилася знизу вгору, проникливо й з недовірою. До пряника не підходила.
Іди-но, подивися лишень, буркнув Трохим, відвівши очі.
Гафія засвітилася від щастя:
Трохиме, я молилася, щоб ти повернувся. Жили-ж бо не вороги
Гафія незважаючи на суворість чоловіка, любила його. Чи то кохання, чи звичка, чи брак іншої долі, але терпіла все і сурові слова, і образи, навіть коли кулак на стіл гримав або погрожував.
Яринці було пять. Вона розуміла: тільки-но батько прискрипить у голосі, поглядом приглушить вона миттю стискається в кулачок: Я тобі!.. Ось дам!… Кулачок дитячий, але Трохим дратувався: у донці бачив той протест, який знищував у собі.
Після народження сина Павла на час усе змінилося. Догляд за братом ліг на плечі Яринки носила на спині, годувала з ложки, штанці перевдягала. Трохим тішився потай, сина справжнього дочекався, але все одно гоняв усіх по хаті якщо щось не так.
Яринка до семи вже добре вміла відстоювати своє гримала ногами:
Я от міліціонеру скажу на тебе!
Трохим посміювався крізь зуби, але стишив рукою, як згадав про дільничного Івана Гринчука, якого Яринка колись таки в хату привела після своїх загроз.
Відтоді він з нею обережніше: і не любив, і не сварив ніби ж поріднився з необхідністю її присутності.
Гафія народила третю Наталю. Про батькову увагу й не мріяла. І догляд за Наталкою знову на Яринку упав: зі школи до хатньої роботи, потім уроки під свічкою і тиха колискова для молодшої.
У восьмому класі Яринка оголосила: їде в місто вчитися. Трохим тільки похолов і заревів:
А їсти що будеш? На шию нам сядеш? Мало тебе годували?
Та Яринка вже виросла, стала кремезною, з характером слова її були тверді:
Я сама поїду, не проситиму нічого ні в кого!
Коли простяглася між ними Трохим схопив ремінь, а Яринка вхопила рогач, лиш поглянула так, що зрозумів: ударить. Побитим зостануся, та й людям сором. Вийшов з хати, грюкнувши дверима. Їдь, сумно шепнула Гафія. Якось буде Ти б розлучилася, мамо! Але Гафія тільки руки заламувала: Як тобі язик повертається?..
У місто Ярина втекла з вузликом білизни та декількома гривнями, які таємно передала матір. Коли прощалися, Яринка застерегла:
Пиши, якщо кривдитиме. Я не дам у образу.
У місті вибрала собі технікум на інженера, бо з дитинства тяжіла до техніки. Поселили у гуртожитку, де сусідкою стала весела Олеся з сусіднього району, цілковита протилежність Ярини. Олеся мріяла улаштуватися вдало в житті, а Ярина устати на власні ноги.
Працювала ввечері прибиральницею на швейній фабриці, грошей ледве вистачало. Олеся зітхала: Яка ти сильна, Яринко. Наче залізна. Просто звикла, відповідала та.
На третьому курсі у них зявився викладач гідравліки Андрій Ілліч Сергієнко молодий, соромязливий, трохи не впевнений у натовпі старших студентів. Місцева компанія одразу взялася насміхатися. Ярина одного разу встала і таким твердим голосом наказала замовкнути задирам, що в групі запанувала тиша.
Відтоді Андрій дивився на цю дівчину зі справжньою вдячністю, а Олеся піджартовувала: Схоже, викладач у тебе закохався! Дурна ти, відмахувалась Ярина, хоча і сама зачаровано прислухалася до його спокійного голосу.
Додому Яринка навідувалася рідко, тільки на великі свята або на копання картоплі. Менші Павло і Наталя вже підростали, тягнулися до батька. Батько ж тримався осторонь. Сама Ярина залишалася холодною, відчуженою, допомагала тільки, коли просили.
Попри все, Ярина вибилася в люди. Сусідка Олеся вийшла заміж за хлопця-начальницького сина й вже незадовго розчарувалася гуляка, мамін синочок.
Після закінчення технікуму Ярина влаштувалася техніком на фабрику. Там і познайомилася з Володимиром Гріпою мовчазним, надійним, трохи флегматичним. Кілька місяців Ярина думала, перш ніж погодитися на заміжжя.
Одружились скромно. У Ярини народилася дочка Мирослава. Але щастя виявилося нетривким чоловік став байдужим, загуляв, з дому зникав, гроші досилав у гривнях усе рідше. Ярина твердо сказала: Міняйся, або розведемось!
Так і сталося подала на розлучення. Сама влаштувалася на фабрику, Мирославу оформила до ясел, сама платила за все й навіть допомагала брату Павлові, що приїхав учитись на водія.
Олеся розчарована плакала на кухні її чоловік виявився не тим, за кого себе видавав. Хоч би мені такого, як твій Андрій… мрійливо затягла вона, згадуючи викладача.
Час від часу Ярина зустрічала Андрія випадково: то на ринку, то у трамваї. Одного разу, заховавшись від дощу під навісом кавярні, вони заговорили… І раптом розгорнулась перед Яриною та проста тиха радість, на яку вона вже не сподівалась. Андрій уже давно був сам, працював, будував у Гаях будиночок. Запросив і Ярину, і Мирославу в гості.
Вона приїхала ділянка порожня, лише кістяк хатини і сад, засаджений тремтливими яблунями. За столом із липовою медівкою Андрій зізнався: Люблю тебе, Ярине. Прийми мене.
Сталася й пригода: приїхали на ділянку якісь чоловіки, захотіли поцупити метал. Ярина з сокирою в руках вирвала Андрія з біди прогнала злодіїв так грізно, що зупинилися навіть собаки й гуділилюди на сусідніх ділянках.
З того часу жити стало разом. Ярина вперше відчула себе просто жінкою, за якою стіна. Андрій зробив пропозицію, і на весілля зібралися найближчі: Олеся із сином, Павло з дружиною, Наталя з чоловіком, Гафія зі старим Трохимом, якого вона таки вмовила поїхати: «Нашу доньку заміж проводжати!»
У міському РАЦСі серед квітів Андрій подякував Трохимові: Дякую вам за доньку. Трохим буркнув: Бережи її… Характер у нас не простий, зате серце чуйне. Перший раз в житті батько сказав про Ярину добре слово.
Далі все склалося, як у тихому доброму сні, де тягнеться життя, мов барвистий рушник. Будинок добудовано яблуня квітне, Мирослава готується до вступу в медичний, Павло возить пасажирів на автобусі, Наталя доглядає двійню, Гафія по господарству помагає. Трохим приходить частіше сидить на веранді, мовчки пє чай, бере онуку на прогулянку.
Іноді, коли вечірнє сонце забарвлює сади, Ярина сидить біля вікна, слухає, як сміється Мирослава з Андрієм у саду, й думає: «Все сталося так, як мало бути. Те лихе минулось, лишилося тільки добре».
Якось Мирослава спитала: Мамо, ти щаслива?
Ярина подивилася у вікно на чоловіка, на доньку, на яблуневий сад і просто відповіла:
Щаслива.
І нічний дощ шепоче над дахом, і світяться вечірні вогники немовби сон триває, а попереду ще довга і світла дорога.
