Дорогий щоденнику,
12 травня
Софія Коваль стояла перед обшарпаними дверима з написом «Кав’ярня «Затишок»». Літери були спотворені, одна «з» майже відвалювалася. Поруч зі сходом — сухі кущі бузку, смітник і пара голубів, що гріються під осіннім сонцем.
— Ну, привіт, нове життя, — пробурмотіла вона, вкладаючи ключ у замок.
Повітря всередині пахло вологістю, пліснявою і старими спеціями. Софія чхнула, розкрила вікна, глибоко вдихнула і одразу взялась до справи.
— Ти з глузду з’їхала! — голос подруги Світлани розрився в телефоні. — Купила кав’ярню? У нашому районі? Ти справді так втрачаєш голову після звільнення?
— Краще пекти булочки, ніж рахувати чужі гроші, — зітхнула Софія, протираючи столи. — До того ж я завжди мріяла про це. Пам’ятаєш, як у бабусі?
— Пам’ятаю. Але мрії — це одне, а цей… сарай — інше.
— Це не сарай. Це моя пекарня.
Вона назвала її «Мандариновий хліб», бо бабуся Зіна завжди додавала в тісто терту мандаринову цедру. Взимку дім наповнювався ароматом мандаринів і свіжої випічки. Софії захотілося повернути собі це тепло.
Перший тиждень клієнтів не було. Кав’ярня стояла на окраїні Київської підміської зони, куди приходили лише ті, хто знав короткі стежки. Я підймався о п’ятій, замішував тісто, випікав, мив посуд, пробував нові рецепти. Запахи кориці та ванілі змішувалися з ароматом кави. На підвіконні стояла ваза з мандаринами, а на склі — напис: «Загляньте — не пошкодуєте».
— Бабусю, допоможи, — шепотіла я, підносячи свіжу партію «улиток».
І ніби у відповідь, того ж вечора зайшла бабуся Зіна з сусіднього будинку.
— Ти тут булочки печеш? Я проходила повз, відчула запах. Дай спробувати.
Я простягнула їй випічку, бабуся прищурилася, скуштувала і кивнула.
— Справжні. Завтра привезу дівчаток пограти в нарди. Ти нам каву став.
Наступного дня прийшли «дівчата» — три старенькі з купою історій. Через тиждень — троє студентів, потім кур’єр, потім мати з коляскою. Слава поширювалася по району тихо, але впевнено.
Софія оновила вивіску. Замість «Затишок» стало: «Пекарня з ароматом мандаринів». Допоміг Сергій, один зі студентів.
— Ти що, дизайнер?
— Поки ні. Навчаюсь. Але ваші булочки божественні, хочу, щоб і вивіска була такою.
Вперше за довгий час я відчула, що потрібна комусь. Увечері Сергій привів дівчину: «Це Катерина, вона фотограф. Хочемо запустити соцмережі». Я ледве не розплакалась.
— Доброго дня, — промовив знайомий, голосом, що дрожав. — Соф…
Я обернулася. У дверях стояв Олексій. Колишній. Той самий, що рік тому «пішов подумати» і залишився у колеги.
— Що ти тут робиш? — сухо спитав він.
— Дізнався, що ти відкрила кав’ярню. Пішов поглянути.
— Поглянув. Поки.
— Почекай. Ми ж коли‑небудь…
— Ти колись казала, що я занадто нудний. А тепер скучиш, так?
Він кивнув, усміхнувшись:
— Не про це. Просто… Я чув, що ти вклала гроші. Ти ж знаєш, поки ми офіційно не розлучились, усе, що ти придбала, вважається спільним майном.
— Серьйозно?
— Не хочу конфліктів. Можемо домовитись? Я допоможу з ремонтом, отримаю кілька відсотків…
Я мовчала. Потім зняла фартух, піднялась до дверей і широко їх відчинила.
— Олексію, вийди. І щоб я тебе більше не бачила.
Він крокнув до мене, але в дверях з’явилася бабуся Зіна з подругами.
— Ой, хто це тут шумить? Іди геть, сину. У нас тут жіноче царство.
Олексій буркнув і пішов.
— Хто це був? — уточнила одна з подруг.
— Колишній. За частку прийшов.
— А не жирно йому? — хихнула бабуся, схопивши ще одну булочку.
— Софіє, — подзвонила мати. — Що ти там влаштовуєш? Олексій мені дзвонив, каже, ти на нього накричала.
— Мам, він прийшов вимагати частку в кав’ярні. Ти як вважаєш, це нормально?
— Ну, він же твій майже чоловік. Можливо, ще й зійдетеся. Ти ж не молодієш…
— Мам, я відкрила свою справу самостійно, з нуля, і щаслива. Ти не можеш за мене радіти?
— Я за тебе переживаю. Кав’ярня в гетто, розлучення, а заощаджень — котяче. Це не життя.
— Це моє життя, мамо. І я його обрала.
— Ну‑ну. Якщо прогориш — не дз
