Без категорії

Готовий пробачити та прийняти назад – не дочекається

Колись давно, коли в нашій Україні ще не було смартфонів, а розмови велися за скляними столами в підвалі

Без категорії

Чоловік запросив свою колишню дружину з дітьми на Новий рік, а я зібрала речі та пішла святкувати до подруги

Ти жартуєш, Олеже? Скажи мені, що це якийсь недоречний жарт. Або я не так почула крізь шум води?

Без категорії

Думала, що моє подружжя ідеально, поки подруга не запитала мене про одне важливе!

Я думав, що мій шлюб йде добре, доки подруга Олена не задала мені питання. Я одружився дуже молодо, закохавшись

Без категорії

Подруга чоловіка надто настирливо пропонувала свою допомогу по господарству, і я показала їй на двері

Оленко, не ображайся, я швидко відповіла, у твоїй витяжці шар жирного нальоту, що скоро можна буде смажити

Без категорії

Свекруха вимагала, щоб я називала її мамою, і я пояснила їй різницю

Свекруха вимагала, щоб я називала її мамою, а я спокійно пояснила різницю. Одарко, що це ви все «Ніна

Без категорії

Закрила очі на зраду і дуже пошкодувала

Ти знову був у неї, Зоряна, в очах її спалахнула біль, проти чоловіка дивилась. Денис запнувся, викинув

Без категорії

На порозі цього літа: Історія Дани — скромної бібліотекарки з Києва, самотньої та розчарованої в коханні, яка несподівано виграє професійний конкурс і отримує двотижневу подорож на Чорне море. На узбережжі вона рятує хлопця-підлітка з хвиль, а згодом знайомиться з його батьком Антоном, харизматичним дніпровцем, і поступово їхнє літо перетворюється на новий старт для трьох — між хвилями, сонцем, кавунами й першими поцілунками.

На межі цього літа Працюючи у бібліотеці, Оксана завжди вважала своє життя трохи занудним. Відвідувачів

Без категорії

0120

Ти просто не можеш знайти підхід до нього — Я цього не робитиму! І не командуй тут! Ти мені ніхто! Данило гримнув тарілкою об мийку так, що вода розлетілася по всій стільниці. Анна на мить завмерла, не в змозі зробити вдих. Їй у вічі дивився п’ятнадцятирічний хлопець із такою люттю, ніби це вона зруйнувала його життя. — Я просто попросила допомогти з посудом, — Анна намагалася говорити спокійно. — Це звичайне прохання. — Моя мама ніколи мене не змушувала мити посуд! Я не дівчина! І взагалі хто ти така, щоб роздавати тут вказівки? Данило розвернувся й пішов із кухні. За мить з його кімнати загриміла музика. Анна притулилася до холодильника й заплющила очі. Рік тому все здавалося зовсім іншим… Максим з’явився у її житті випадково. Він працював інженером у сусідньому відділі великої будівельної компанії. Вони часто пересікалися на нарадах. Спочатку разом пили каву на обідній перерві, потім вечеряли після роботи, увечері довго говорили телефоном. — У мене є син, — зізнався Максим на третьому побаченні, крутнувши серветку в руках. — Данилу п’ятнадцять. Ми з його мамою розлучилися два роки тому, йому… йому важко. — Я розумію, — Анна накрила його долоню своєю. — Діти завжди важко переживають розлучення. Це нормально. — Ти справді готова прийняти нас обох? Тоді Анна щиро вірила, що готова. Їй було тридцять два, за плечима — невдалий перший шлюб без дітей, а мріяла вона про справжню родину. Максим видавався саме тим чоловіком, із яким можна збудувати щось міцне. За пів року він зробив пропозицію — незграбно, сором’язливо, підклавши каблучку у коробку з її улюбленими еклерами. Анна розсміялася й сказала «так», не вагаючись ані хвилини. Весілля відгуляли скромно: батьки з обох боків, кілька близьких друзів, недорогий ресторан. Данило просидів усю вечірку втупившись у телефон — ні разу не глянувши на молодят. — Він звикне, — пошепки сказав Максим, помітивши розгубленість Анни. — Дай йому час. Анна переїхала до Максима у простору трикімнатну квартиру вже наступного дня після весілля. Помешкання було гарним — світлим, із великою кухнею та балконом у зелений двір. Але з перших хвилин Анна відчула себе гостею в чужому домі… Данило дивився на неї як на шафу — скрізь, мимо, наче й не бачив. Якщо Анна заходила до кімнати, він демонстративно надягав навушники. Коли до нього зверталася, відповідав уривчасто, не дивлячись у її бік. Перші два тижні Анна списувала це на адаптацію. Хлопцеві потрібно звикнути, йому складно прийняти, що у тата нова дружина. Усе обов’язково налагодиться. Не налагодилося. — Даниле, будь ласка, не їж у кімнаті. Може, потім тарганів не виженемо. — Мені тато дозволяв. — Даниле, ти уроки зробив? — Не твоє діло. — Даниле, прибери за собою, будь ласка. — Сама прибирай. Тобі ж нема чого робити. Анна намагалася говорити з Максимом. Обережно, добираючи слова, аби не здатися злою мачухою, як у казці. — Мені здається, нам треба встановити якісь основні правила, — сказала вона якось увечері, коли Данило був у своїй кімнаті. — Не їсти у кімнаті, прибирати за собою, робити уроки до певної години… — Аню, йому і так тяжко. — Максим потер перенісся. — Розлучення, нова людина в домі… Давай не тиснути на нього. — Я не тисну. Просто хочу, щоб у домі був порядок. — Він ще дитина. — Йому п’ятнадцять, Максим. У такому віці вже можна навчитися мити за собою чашку. Але Максим тільки зітхнув і ввімкнув телевізор — щоб дати зрозуміти: розмова закінчена. Ситуація псувалася з кожним днем. Коли Анна попросила Данила винести сміття, він подивився на неї з відвертою зневагою. — Ти мені не мама. І ніколи нею не станеш. Не маєш права командувати. — Я не командую. Я прошу допомогти у домі, де ми всі живемо. — Це не твій дім. Це дім мого батька. І мій. Анна знову пішла до чоловіка. Той кивав, обіцяв поговорити із сином. Але розмови нічого не змінювали — або їх взагалі не було, Анна вже не розуміла… Данило став повертатися додому після опівночі. Без попереджень, без дзвінків. Анна не спала, дослухаючись до кожного шереху в під’їзді. Максим поряд мирно хропів. — Ти хоча б скажи йому, нехай пише, де він і коли буде, — просила Анна вранці. — Зараз стрімкі часи, всяке може статися. — Він уже дорослий, Аню. Неможливо його контролювати. — Йому п’ятнадцять! — Я в його віці теж гуляв до пізна. — Але ти міг би хоча б поговорити з ним? Пояснити, що ми хвилюємося? Максим знизав плечима й пішов на роботу… Кожна спроба встановити бодай якісь рамки закінчувалась скандалом. Данило кричав, гримав дверима, звинувачував Анну в тому, що вона руйнує їхню родину. Максим, як завжди, ставав на його бік. — Йому важко після розлучення, — твердив він як мантру. — Ти маєш розуміти. — А мені не важко? — не витримувала Анна. — Я живу в домі, де мене відверто зневажають, а мій чоловік прикидається, що все гаразд! — Ти перебільшуєш. — Перебільшую?! Твій син сказав мені, що я тут ніхто і звати мене ніяк. Цитую. — Він підліток. Всі такі. Анна подзвонила мамі, яка завжди знаходила потрібні слова. — Доню, — мамин голос був схвильованим. — Ти нещасна. Я це чую у кожному слові. — Мамо, я не знаю, що робити. Максим не визнає проблему. — Бо для нього її немає. Йому все зручно. А страждаєш ти. Світлана Петрівна замовкла, а потім тихо додала: — Ти варта кращого, Аню. Подумай про це. Данило, відчувши цілковиту безкарність, зовсім розперезався. Музика гучно грала до третьої ночі. Брудний посуд з’являвся на журнальному столику, на підвіконні у спальні, навіть у ванній. Шкарпетки валялися в коридорі, підручники — на кухонному столі. Анна прибирала, бо не могла жити у бруді. Прибирала й плакала від безсилля. Зрештою Данило перестав з нею вітатися. Вона йому була цікава лише тоді, коли треба було нахамити чи познущатися. — Ти не можеш знайти підхід до дитини, — сказав якось Максим. — Може, проблема в тобі? — Підхід? — Анна гірко посміхнулася. — Я намагаюся вже пів року. А він при тобі називає мене “ця”. — Ти драматизуєш. Остання спроба налагодити стосунок коштувала Анні цілого дня. Вона знайшла в інтернеті рецепт улюбленої страви Данила — курятину в медово-гірчичному соусі з картоплею по-селянські. Купила найкращі продукти, провела на кухні чотири години. — Даниле, йди вечеряти! — покликала вона, накривши на стіл. Підліток вийшов із кімнати, глянув на страву й скривився. — Я це їсти не буду. — Чому? — Бо це готувала ти. Він розвернувся й пішов. За хвилину грюкнула вхідні двері — Данило подався до друзів. Максим повернувся з роботи, побачив охололу вечерю й засмучену дружину. — Що сталося? Анна все розповіла. Максим зітхнув. — Та не ображайся на дитину. Він не зі зла. — Не зі зла?! — Анна не змогла стриматися. — Він навмисно мене принижує! Щодня! — Ти надто гостро реагуєш. За тиждень Данило привів компанію друзів — п’ятеро однокласників. На кухні — залишки їжі з холодильника, безлад усюди. — Негайно розходьтеся! — Анна зайшла у вітальню, де розвалилися хлопці. — Вже одинадцята вечора! Данило навіть голови не повернув. — Це мій дім. Я роблю, що хочу. — Це наш спільний дім. І в ньому мають бути правила. — Які ще правила? — один із друзів засміявся. — Данько, хто це взагалі така? — Та так, ніхто. Не звертайте уваги. Анна повернулася до спальні й набрала Максима. Той приїхав за годину, коли компанія вже розійшлася. Глянув на бардак, на втомлену дружину. — Аню, ну навіщо ти істериш? Хлопці просто зайшли ненадовго. — Ненадовго?! — Ти перебільшуєш. І взагалі, — Максим нахмурився, — мені здається, ти намагаєшся налаштувати мене проти сина. Анна подивилася на чоловіка — і не впізнала його. — Максиме, нам треба серйозно поговорити, — сказала вона наступного дня. — Про нас. Про майбутнє. Чоловік напружився, але сів навпроти. — Я так більше не можу, — Анна говорила спокійно, зважуючи слова. — Пів року я терплю неповагу. Від Данила — грубість. Від тебе — байдужість до моїх почуттів. — Аню, я… — Дай мені договорити. Я намагалася. Чесно намагалася стати частиною вашої родини. Але її немає. Є ти, твій син, і я — чужа жінка, яку терплять тільки тому, що вона готує й прибирає. — Ти несправедлива. — Несправедлива? Коли твій син востаннє сказав мені добре слово? Коли ти востаннє став на мій бік? Максим мовчав. — Я тебе люблю, — нарешті тихо сказав він. — Але Данило — мій син. Він для мене найважливіший. — Важливіший за мене? — Важливіший за все. Анна кивнула. Усередині в неї було холодно й порожньо. — Дякую за чесність. Останньою краплею стали через два дні порізані на шматки улюблена блузка — подарунок мами на день народження — лежала на подушці. Винуватця Анна не сумнівалась. — Даниле! — Анна вийшла до нього з обривками в руках. — Це що?! Підліток навіть не підвів голови від телефону. — Поняття не маю. — Це моя річ! — Ну і що? — Максиме! — Анна зателефонувала чоловіку. — Приїдь. Терміново. Максим приїхав, глянув на блузку, на дружину, на сина. — Даню, це ти зробив? — Ні. — Бачиш? — Максим розвів руками. — Каже, що не робив. — А хто тоді?! Кішка?! Але ж у нас немає кішки! — Може, ти сама випадково… — Максиме! Анна зрозуміла: розмовляти марно. Він ніколи не зміниться. Не стане на її бік. Для Максима існує тільки син, а вона — лише зручна функція у цьому домі. — Данилу тяжко без матері, — в сотий раз повторив Максим. — Ти мусиш зрозуміти. — Я розумію, — дуже спокійно сказала Анна. — Я все розумію. Увечері вона дістала валізи. — Що ти робиш? — Максим стояв у дверях. — Збираю речі. Я йду. — Аню, зачекай! Давай поговоримо! — Ми говоримо пів року. Нічого не змінюється, — Анна акуратно складала сукні у валізу. — Я теж маю право на щастя, Максиме. — Я змінюсь! Поговорю з Данилом! — Пізно. Вона глянула на чоловіка — красивого дорослого чоловіка, який так і не навчився бути чоловіком. Тільки татом. Причому таким, який губить сина своєю сліпою любов’ю. — Подам на розлучення наступного тижня, — сказала Анна, застібаючи блискавку на валізі. — Аню! — Прощавай, Максиме. Вийшла з квартири, не озираючись. У коридорі промайнуло обличчя Данила — вперше за весь цей час у його очах було щось, окрім зневаги. Розгубленість? Страх? Анні було байдуже. Орендована квартира виявилася маленькою, та затишною — однокімнатна на спальному районі, з вікнами у тихий двір. Анна розклала речі, заварила чай і сіла на підвіконня. Вперше за пів року їй було спокійно. …Розлучення оформили за два місяці. Максим ще не раз дзвонив, просив дати шанс. Анна відповідала чемно, але твердо: ні. Вона не зламалася. Не озлобилася. Просто зрозуміла, що щастя — це не терпіння і нескінченні жертви. Щастя — це коли тебе поважають і цінують. І одного дня вона його обов’язково знайде. Тільки не з цим чоловіком.

Я не буду цього робити! І не командуй тут! Ти мені ніхто! Данило вкинув тарілку в мийку так, що бризки

Без категорії

Чи потрібно зараз забрати твій чемодан з речами?” – запитала дружина.

Чи допоможеш ти мені зараз винести валізу? пропонує дружина Світлана. Забирай! Що це таке? здивовано

Без категорії

Витягла дублікат ключів у свекрухи, коли виявила її сплячою на моєму ліжку

Отобрала у тещі дублікат ключів, коли знайшла її сплячою на моїй ліжку. Мамо, ти просто втомилася, Орися!