ЩАСЛИВА ПОМИЛКА… Я виріс у неповній сімї без батька. Мене виховували мама і бабуся. Вже у дитсадку
Дружина і тато Люба тільки вдавала, що їй важливо знайомство з батьками Олега. Навіщо вони їй?
Я проживаю сама у затишній однокімнатній квартирі в самому центрі Києва. Мого чоловіка не стало вже пять
Мій брат не хоче забрати маму до себе і не погоджується на будинок для літніх людей каже, місця немає!
– Ти не дружина, ти прислужниця. У тебе навіть дітей немає!
– Мамо, Олена поживе з нами. У нас ремонт, там не можна жити. Є вільна кімната, навіщо їй мучитися в пилюці? – сказав чоловік Олени.
Очевидно, йому така ідея не заважала, чого не скажеш про дружину й тещу. Свекруха терпіти не могла свою невістку.
– Мені треба працювати, я не можу тут бути, – прошепотіла Олена.
Дружина працювала дистанційно й потребувала тиші й спокою. Ярослав цілий день був на роботі, тож жити під одним дахом зі свекрухою було непросто. А Олена звикла, що вдома сама і їй ніхто не заважає.
Олена поглядом шукала слова, дивлячись на свекруху. Та не хотіла бачити Олену в своєму домі, але виходу не було. Сіли разом до вечері.
– Олено, подай, будь ласка, свій фірмовий салат, – попросив Ярослав.
– Ярославе, не їж цю хімію. Я приготувала тобі інший, здоровіший, – почала свекруха.
Олена раптом змінилася в обличчі. Чоловік у неї алергік на помідори — як це його мати могла забути? Раніше, коли Ярослав був малий, мати не звертала уваги: нічого, давай пігулку і мине.
– У нього алергія. Чому ти поклала у салат помідори? — зауважила Олена.
– Що ти вигадуєш? Один помідор, нічого страшного не буде, – відповіла свекруха.
– Він буде хворіти.
– Олено, досить. У нього немає алергії. Мати краще знає свою дитину, ніж ти.
– Я його дружина. Я турбуюся про чоловіка.
– Ти не дружина, а прислужниця. У тебе навіть дітей нема! Ось як матимеш — тоді поговоримо.
Олена різко підвелась із-за столу і сховалася у спальні. Її свекруха завжди знала, де боляче натиснути. Ярослав кинувся її заспокоювати.
– Ярославе, вибач. Краще я піду до своїх або в офіс. Я не витримаю тут з твоєю матір’ю.
– Дай я з нею поговорю! Вона припинить!
– Ні, ми це проходили сто разів. Ми не зживемося під одним дахом.
Довелось на якийсь час знімати квартиру, щоб уникнути чергового сімейного скандалу. Свекруха, звісно, була невдоволена, але діватися не було куди. А Олена раділа, що має люблячого й розуміючого чоловіка. Ти не дружина, а просто служниця. Дітей у тебе немає! Мамо, Оксана зараз буде жити з нами. У нас у квартирі
Дружина зібрала речі й зникла в невідомому напрямку Ну годі вже святу з себе корчити. Та все наладиться!
Сиділка для дружини Це як? Олені здалося, що вона неправильно почула. Куди це я маю поїхати?
Кілька днів тому мій син привів до нашого дому свою дівчину. Вона трохи молодша за мене думаю, років
«Моя теща багата, ми ніколи не будемо потребувати роботи!» – радів мій друг.
Мій знайомий Антон завжди мріяв жити у достатку за чужий рахунок. Він доклав максимум зусиль, щоб сподобатися дівчині з заможної родини. Я бачив, що насправді він її не кохає, і цей шлюб нічого хорошого не принесе. Але сам Антон був переконаний, що багата дружина стане ключем до його безтурботного та щасливого життя. У це можна було б повірити, якби його обраниця й сама зналася на заробітках. Виявилося, що вся родина живе завдяки мамі нареченої, яка володіє кількома великими магазинами у місті.
Я намагався переконати Антона:
— Ти ж не думаєш, що тебе утримуватимуть усе життя? Добре бути незалежним і мати роботу.
— Та годі! У нас скоро буде дитина. Вони мені повністю довіряють! — радів мій друг.
Я його не розумів. Це не чесно — чинити так зі своєю дівчиною. Чоловік має працювати і забезпечувати свою сім’ю.
Минув деякий час, і я вирішив спитати, як у нього справи. З’ясувалося, що ні він, ні його дружина не працюють — тільки сидять удома, грають у комп’ютерні ігри, дивляться телевізор або сплять. Їх годує мама. Я навіть трішки йому позаздрив — Антон досяг того, чого хотів.
— Моя теща багата, ми ніколи не будемо працювати! — вихвалявся Антон розкішним життям.
Можливо, так тривало б і далі, але в материному бізнесі почалися проблеми, прибутки впали у кілька разів. Мама запропонувала дочці й зятеві роботу.
Минув місяць після нашої останньої зустрічі, коли раптом задзвонив телефон: стривожений Антон попросив позичити йому п’ять тисяч гривень на два тижні.
— Шукаю роботу. Пройду співбесіду, отримаю аванс — одразу поверну гроші. Ми зовсім без копійки, — сумно сказав він.
Так закінчилося його безтурботне життя. Відтоді і він, і дружина працюють. Позичку повернув. Отож, не варто покладатися на чужу заможність — краще бути самостійним і незалежним, тоді й почуватимешся щасливо та впевнено. “Мама моєї дружини багата, ми ніколи не будемо працювати,” радісно говорив мій товариш.
Сьогодні я вирішила записати свої думки у щоденнику після однієї ситуації, яка мене не дає спокою.
