Знайшов привід зробити пропозицію. Оповідка Щиро дякую всім за підтримку за вподобайки, добрі слова
Старі листи Коли листоноша перестав підніматися на поверх і став залишати газети й конверти внизу, біля
Почерк минулого Ранок починався, як завше. Андрій Сергійович прокинувся за хвилину до сигналу будильника
Зоре, а що за Одеса? Ти ціни бачила? Ми ж домовились: у цьому році підтягуємо ремені. Потрібно дах на
Ніколи не забуду той день, коли я знайшла плачучу новонароджену дитину у візочку перед дверима моєї сусідки Лени.
Не буду їхати в те прокляте село, щоб хоронити твою маму, різко крикнув чоловік. Однак, коли почув про
Коли я одружилася з Натаном, йому було шість років. Дві роки тому його мати залишила їх. Чоловік був
«Хіба я не маю слова в цьому? Тоді ж не отримаєш від мене жодної копійки!» моя теща замерла, коли я ударив
Пенсіонерка розповіла, що бачила сина востаннє понад шість років тому – “Скажіть, з якого часу ваш син більше не спілкується з вами?” – спитала я у своєї сусідки… І в цю мить моє серце розірвалось.
– Минуло шість років з того часу, як я його бачила востаннє. Після того, як він з дружиною переїхав, він спершу іноді телефонував, але потім перестав виходити на зв’язок. Якось я купила торт на його день народження, поїхала до нього у гості і… На цих словах вона опустила очі й заплакала.
– І що було далі?
– Двері відчинила невістка й сказала, що я не бажана у їхньому домі. Син нічого не сказав їй у відповідь, просто подивився на мене, ніби я у чомусь винна, і відвернувся. Це був останній раз, коли я його бачила.
– Він більше ніколи не дзвонив вам? – Я не могла повірити власним вухам.
– Я сама зателефонувала, коли вирішила продати трикімнатну квартиру й купити меншу. Звичайно, я дала йому трохи грошей. Він прийшов, підписав документи, взяв гроші й знову зник з мого життя.
– Вам дуже самотньо, чи вже звикли до цього? – спитала я стареньку.
– Мені добре! Коли я була зовсім молодою, мій чоловік залишив мене через іншу, й я сама виховала сина. Він ріс у любові та турботі. Потім сказав, що хоче орендувати окрему квартиру. Я зраділа – подумала, що він подорослішав. Але справа була в його дівчині. Саме вона наполягла, щоб вони жили окремо, щоб їм ніхто не заважав. А потім вона завагітніла.
– Ви так спокійно це розповідаєте? Невже вам не боляче, що син вас покинув на старість? – здивувалась я.
– Я вже звикла. Мені подобається мій новий будинок. У мене є гроші – достатньо для всього. Вранці я встаю, ставлю чайник і виходжу на балкон з чаєм; у такі моменти я люблю спостерігати, як прокидається місто. У молодості я лише мріяла виспатись, бо працювала на дві зміни. Я мріяла дожити до старості, оточеної рідними, та, мабуть, мені судилося бути самотньою.
– То, може, завести домашню тварину? Вдвох веселіше.
– Знаєш, люба, навіть коти іноді залишають господарів, а собаку мені не можна заводити – я ж не знаю, чи прокинуся наступного ранку. Я не можу взяти на себе відповідальність за того, кого не зможу більше захистити. Я вже раз зробила дурість – досить…
Жінка трималася, але врешті не витримала й розплакалась.
Діти, ніколи не залишайте своїх батьків! Ви – частина них, і коли вони йдуть, йде частинка і вас! Відколи ваш син перестав з вами спілкуватися? запитала я свою сусідку… І в ту мить моє серце розірвалося.
«Ми вам дім продали. Маємо право ще тиждень тут побути», — сказали колишні власники.
У 1975-му ми переїхали з села до міста, купили хату на околиці та були дуже здивовані…
У селі тоді всі допомагали одне одному — так і мої батьки. Тож погодилися, коли попередні господарі попросили пожити у вже нашій хаті ще кілька тижнів, поки владнають свої справи.
Ці люди мали дуже великого й агресивного собаку, якого ми не хотіли брати – він нас не слухав. Я пам’ятаю того пса й досі.
Минув тиждень, другий, третій… А колишні власники й досі живуть у нашому домі, сплять до обіду, майже нікуди не ходять і, схоже, навіть не збираються виїжджати. Найгірше — поводяться так, ніби це їхнє житло, особливо мати колишнього господаря.
Батьки не раз нагадували їм про домовленість, але ті постійно відкладали переїзд.
Вони випускали собаку і не контролювали його. Він не лише бруднив наш двір, але й наводив жах – було страшно вийти надвір, бо пес кидався на всіх. Батьки просили не відпускати його, але варто було татові йти на роботу, а брату з сестрою – до школи, як він уже бігав по подвір’ю.
Саме пес допоміг татові позбутися цих зухвалих квартирантів.
Якось сестра повернулася зі школи, відчинила хвіртку і не помітила пса. Чорне теля збило її з ніг, і, пощастило, що все обійшлося лише переляком і порваним одягом. Пса замкнули, а провину переклали на сестру – мовляв, прийшла зарано.
А ввечері вже почалося! Тато, не знімаючи пальта, буквально виштовхав стару хазяйку на вулицю, за нею помчала донька з чоловіком. Усі речі брязнули через паркан у багнюку й калюжі.
Вони намагалися нацькувати нашого батька їхнім псом, та, побачивши це, він піджав хвоста і сховався у сарайчику. Виходити навіть не збирався. За годину все майно тих людей опинилося надворі, брама зачинилася, а пес сидів разом із господарями за парканом. «Ми вам будинок продали, але лишаємося ще тиждень так домовлено», сказали попередні власники.
