Без категорії

Синдром життя, відкладеного назавжди… Сповідь 60-річної жінки Олена: Цього року мені виповнилось 60. І жоден з рідних навіть не зателефонував, щоб привітати мене з ювілеєм. У мене є донька і син, онук і онука, ще й колишній чоловік десь поряд. Доньці – 40, сину – 35. Обидва живуть у Києві, закінчили престижні київські університети. Розумні, успішні. Донька – одружена з високопосадовцем, син – з дочкою великого київського підприємця. В обох вдала кар’єра, нерухомість, окрім держслужби, кожен має власну справу. Все стабільно. Чоловік пішов, коли син закінчив виш. Сказав, що втомився жити у такому ритмі. Хоча працював спокійно на одному місці, вихідні проводив з друзями або на дивані, у відпустку їхав на цілий місяць до родини на Західну Україну. Я ж відпусток не брала – працювала відразу на трьох роботах: інженеркою на заводі, прибиральницею в заводоуправлінні, по вихідних – фасувальницею в сусідньому супермаркеті з 8 до 20, ще й прибирала службові та підсобні приміщення. Все зароблене йшло дітям – Київ місто недешеве, а навчання в престижних університетах вимагало хорошої одежі, харчування та розваг. Я звикла носити старий одяг, щось перешивала, взуття ремонтувала. Ходила чисто й акуратно, мені було цього достатньо. З відпочинку – були тільки сни, де іноді бачила себе щасливою, молодою, усміхненою. Чоловік одразу після розлучення купив собі дорогу машину – видно, накопичив чимало. А за нашої спільної життя всі витрати були на мені, окрім квартплати. Її оплачував він – це був його внесок у родину. Дітей навчила я… Квартира, в якій ми жили, дісталась мені від бабусі – гарна, добротна, старовинна з високими стелями. Двокімнатна, перепланована у трьохкімнатну. Там була комірка 8,5 квадратів з вікном, я її відремонтувала, і там гарно розміщувалась ліжко, стіл, шафа, полиці. Її займала донька. Ми з сином жили в одній кімнаті, благо я приходила тільки ночувати. А чоловік – у залі. Коли донька поїхала в Київ, я зайняла її комірку. Син залишився в кімнаті. Розлучалися ми без скандалів, без поділу майна, без звинувачень. Він хотів ЖИТИ, а я була настільки виснажена, що зітхнула з полегшенням… Мені більше не треба було готувати три страви і компот, прати його речі, гладити, розкладати… вільний час нарешті можна було використати для відпочинку. На той час я назбирала купу болячок – хребет, суглоби, діабет, щитоподібка, нервове виснаження. Вперше взяла відпустку на основній роботі та взялась за лікування. Підробітки не кидала. Лікувалася. Запросила гарного майстра, і він із напарником за два тижні зробили мені чудовий ремонт санвузла. Для мене це було ЩАСТЯ! ОСОБИСТЕ щастя! Щастя для себе! Весь цей час своїм успішним дітям на свята та дні народження я надсилала гроші замість подарунків. Потім з’явились онук і онука – підробітки кидати не могла, собі грошей не залишалось. Мене з святами рідко вітали, частіше – у відповідь на моє привітання. Подарунки не дарували. Найболючіше – на їхні весілля мене не запрошували. Донька чесно сказала: «Мам, ти там не впишешся, там будуть люди з Офісу Президента». Про весілля сина взагалі дізналась вже після – від доньки… Дякую, хоч грошей на весілля не просили… Діти не приїжджають, хоча я завжди їх кличу. Донька каже, що у нашому «колгоспі» робити нічого (місто-мільйонник), син – що нема часу, мамо! Літак до Києва летить сім разів на добу! Летіти – дві години… Як я можу назвати той період свого життя? Мабуть, життя пригнічених емоцій… Я жила, як Скарлетт О’Гара – «подумаю про це завтра». Придушувала сльози і біль, всі почуття – від здивування до відчаю. Жила, як робот, запрограмований на роботу. А потім завод купили київські бізнесмени, розпочалась реорганізація. Нас, передпенсіонерів, скоротили – і я одразу втратила дві роботи, але заодно змогла достроково вийти на пенсію. Пенсія – 20 тисяч… Спробуй проживи на таку пенсію. Мені пощастило – у нашій п’ятиповерхівці з’явилось місце прибиральниці… пішла мити під’їзди, ще плюс 20 тисяч. Фасування й прибирання на вихідних у супермаркеті не кидала – платили добре, три тисячі зміна, але тяжко – цілий день на ногах. Почала потроху ремонтувати кухню. Все робила сама, кухню замовила у сусіда – зробив добре, швидко, і з грошима нормально. Знову почала накопичувати гроші. Хотілось освіжити кімнати, дещо з меблів змінити. Тобто плани були… тільки серед них не було мене самої! На себе витрачала лише на їжу, і то скромно, і на ліки – на них ішло багато. Квартплата також не радувала – щороку все вище. Колишній чоловік казав: продай цю трьохкімнатну, район хороший – дадуть ціну, купиш собі однокімнатну. А мені її шкода. Пам’ять про бабусю. Батьків не пам’ятаю. Виростила мене бабуся. Квартира для мене дуже цінна – тут усе моє життя. З чоловіком зберегли нормальні приятельські стосунки. Спілкуємось зрідка, як давні знайомі. В нього все добре. Про особисте не говорить ніколи. Раз на місяць приїжджає, привозить картоплю, овочі, крупи, питну воду – все важке. Від грошей відмовляється. Каже, щоб не користувалась доставкою – привезуть все гниле чи зіпсоване. Погоджуюсь. В мені ніби все застигло – живу, працюю багато. Ні про що не мрію, нічого для себе не хочу. Доньку та онуків бачу лише в її Інстаграмі. Життя сина мелькає у сторіз його дружини. Радію, що у них все добре, усі живі-здорові. Відпочивають у гарних місцях, ходять у дорогі ресторани. Напевно, я дала їм мало любові, тому й до мене її нема. Донька іноді питає: як ти? Я завжди відповідаю – добре. Ніколи не скаржусь. Син часом надсилає голосові у вайбер: привіт, мамо, сподіваюся, в тебе все добре. Колись син сказав, що не хоче чути про наші з батьком проблеми – це його дратує. Я перестала щось розповідати, обмежуюсь: так, синку, все гаразд. Дуже хочу обійняти онуків, але підозрюю, що вони й не знають, що мають живу бабусю – пенсіонерку-прибиральницю. Можливо, за легендою, бабуся давно на тому світі… Я вже навіть не пам’ятаю, коли щось купувала собі – інколи спіднє та шкарпетки, найдешевші. Не пам’ятаю, коли була у салоні на манікюрі чи педикюрі… Раз на місяць ходжу на стрижку в перукарню через дорогу. Волосся фарбую сама. Тішить, що як у молоді, так і зараз – ношу той самий розмір, 46/48. Гардєроб не обновляю. І дуже боюсь, що одного дня не зможу піднятися з ліжка – постійно мучать болі у спині. Боюсь лишитися лежачою. Можливо, не треба було жити саме так – без відпочинку, без дрібних радостей, вічно працюючи і відкладаючи все на «потім»? А де це «потім»? Його вже нема… В душі – порожнеча… в серці – байдужість… Навколо – теж пустота… Нікого ні в чому не звинувачую. Але й себе не можу винити. Працювала все життя і зараз працюю. Відкладаю собі на всяк випадок безпечну подушку – нехай не велику, але все ж… Хоча лукавити не буду: якщо зляжу, то не житиму… не хочу, щоб у когось були зі мною проблеми. І знаєте, що найсумніше? Мені ніколи, жодного разу в житті не дарували квіти… НІКОЛИ… От буде смішно, якщо хтось принесе мені живі квіти… тільки на могилу… дійсно, посмієшся…

Синдром життя на завтра Одкровення шістдесятирічної жінки Катерина: У цьому році мені стукнуло 60.

Без категорії

— Це не твоя донька, ти що зовсім сліпий? Я зустрічалася зі своїм майбутнім чоловіком менше року. Коли познайомилася з його мамою, навіть уявити не могла, наскільки підозрілим та негативним буде її ставлення до мене і до нашої донечки, яка народилася після весілля. Проблема була в тому, що наша дівчинка народилася класичною блондинкою з синіми очима, а мій чоловік і його молодший брат мають трохи ромську зовнішність. Коли я ще була у пологовому, мені зателефонувала свекруха — привітала і захотіла побачити онуку. Так і відбулося наше перше знайомство. На обличчі свекрухи з’явилася стриманість, а у коридорі пологового вона просто запитала: — Може, вам дитину підмінили? Всі, хто чув нашу розмову, завмерли, а свекруха дивилася на мене, чекаючи відповіді. Я зніяковіло відповіла, що дитину не могли підмінити, бо я весь час була поруч. Свій другий коментар свекруха не озвучила, але коли ми з чоловіком повернулися додому, вона вже без сорому заявила: — Це не твоя донька, ти що повністю сліпий? Чоловік застиг від здивування, а свекруха продовжувала наполягати: — Вона не схожа ані на тебе, ані на маму. Подумай, чому так сталося? Може, це взагалі не твоя дитина! Тоді чоловік встав на мій захист і просто вивів свекруху з квартири. Я була дуже ображена — ми так чекали на цю подію, вагітність була непростою, але народилась здорова донечка, і я з полегшенням подивилась на свою рожевощоку, гучно плачучу дівчинку. Лікар ще пожартував: — Оце співачка виросте! Які чудові легені! Я посміхнулася, доньку поклали поруч, і нас перевели у палату. До виписки я уявляла, як будемо святкувати вдома, як всі разом збиратимемося на свята, але сталося інакше… Після того, як свекруха пішла, чоловік намагався мене заспокоїти, але настрій був зіпсований. Свекруха ніби з глузду з’їхала, навіть після того, як син відкрито її не підтримав, не відступала, а розпочала справжню війну. Чоловіку телефонувала постійно, рідкісні свекрушині візити до нашої квартири супроводжувались колючими коментарями і образами в мій бік і доньки. Свекруха ніколи не брала внучку на руки, намагалася залишитися з сином наодинці і вимагала провести тест на батьківство. Вона не соромилася говорити, що завгодно, і я чула всі ці слова з іншої кімнати. Чоловік намагався переконати її, що все гаразд, що це його донька, казав, що довіряє мені, але у відповідь чув лиш сміх: — Ну то давай перевіримо! Під час чергової ворожої дискусії я не втрималась і вийшла на кухню: — Скільки можна слухати ці дурниці? Справді, давайте зробимо тест. Замовимо гарну рамочку, мама повісить над ліжком і буде милуватися, що тато — це ти! Очі свекрухи іскрилися, вона не знала, що сказати. Я трохи її підтримала, але у моєму голосі було стільки сарказму, що сенс був зрозумілий. Ми таки зробили тест. Чоловік навіть не хотів його читати — він і так знав результат. Свекруха, ознайомившись з папірцем, мовчки повернула мені його. Я не втрималась: — То яку раму замовиш — світлу чи темну? Свекруха розлютилася: — Вона з мене знущається! Напевно знайомі підробили тест. От у мого молодшого сина — дитина схожа на нього, смаглява і з такими ж очима. Тут все очевидно! Одним словом, омріяний свекрухою тест нічого не змінив. Війна тривала далі. Минуло п’ять років у сварках і нервах. Я знову завагітніла майже водночас із дружиною брата чоловіка. З їхньою родиною у нас були чудові стосунки, тільки коли свекруха знову починала свої підозри, всі мовчки закочували очі. Другу дитину в нашій сім’ї теж народила дівчинка. Ми всі зустрічали їх із пологового і, коли я відкинула куточок ковдрички, не змогла втримати сміх: це була маленька копія нашої доньки! Всі зрозуміли жарт, відреагували по-різному, але підтримали його. Тільки у свекрухи обличчя стало багряним. Вона не сказала нічого. Це стало переломним моментом. Згодом вона перестала висловлювати безглузді підозри, а одного разу я навіть побачила її, як вона грається з онукою — і зрозуміла, що кригу було зламано. Зараз моя донька — найстарша, улюблена внучка, «наша дівчинка», «моя ягідка» тощо. Свекруха обсипає її подарунками, балує і намагається все компенсувати за ті роки своєї ворожості. Я не тримаю зла, хоча спогади ще живі. Сподіваюся, з часом все мине.

Це не твоя донька, ти зовсім нічого не бачиш? Зі своїм майбутнім чоловіком я зустрічалася менше року.

Без категорії

Бабусі на всі руки: коли турбота стає обов’язком, а вдячність — рідкісним гостем

Зручні бабусі Я, Оксана Семенівна, прокинулася від голосного сміху. Не від тихого хихотіння і не від

Без категорії

«Я не приймаю іншої невістки, а ти роби, як знаєш!» – сказала мати синові. Степан закінчував університет і вирішив, що настав час одружитися зі своєю першою коханою зі школи — Оленою! Олена була вродливою, але попри це залишалася щирою та розумною дівчиною. На той час вона писала магістерську роботу. Молоді домовилися, що одружаться, як тільки вона захистить диплом. Степан пішов розповісти матері про намір одружитися, але та мала для нього зовсім інші плани. Мати сказала, що або він одружується з Іриною — донькою сусідів, або ні з ким. А потім запитала: що важливіше — кар’єра чи кохання? Вона мріяла бачити сина успішним чоловіком. Ірина була з заможної родини й давно закохана в Степана, а він дивився тільки на Олену, яка походила з небагатої родини. Мати Олени була з поганою репутацією… Що скажуть люди? «Не хочу іншої невістки, а ти роби, що хочеш!» — сказала мати синові. Степан довго вмовляв маму, але вона була непохитна, а згодом сказала, що прокляне його, якщо той одружиться з Оленою. Степан злякався. Вони з Оленою ще зустрічалися пів року, але їхні стосунки поступово згасли. Врешті-решт він одружився з Іриною. Дівчина щиро кохала його, але вони не святкували весілля — Степан не хотів, щоб десь з’явилися весільні фотографії, які могла б побачити Олена. Ірина з багатої сім’ї, тож Степан переїхав у великий будинок її батьків. Батьки допомагали йому будувати кар’єру. Але він так і не відчув щастя. Степан не хотів дітей. Коли Ірина зрозуміла, що він не зміниться, сама подала на розлучення. На той момент Степанові було вже сорок, а Ірині — тридцять вісім. Згодом вона вдруге вийшла заміж, народила дитину й стала дійсно щасливою. Степан мріяв про одруження з Оленою, намагався її знайти, але все марно. Здавалося, вона просто зникла. Потім він дізнався, що її більше немає. Знайомий розповів: після розриву вона вийшла заміж за першого ліпшого чоловіка, який виявився негідником — побив її до смерті. Після цього Степан оселився у старій квартирі своїх батьків і спивався. Його супроводжувало лише фото Олени, і він так і не зміг пробачити матері.

«Не хочу іншої невістки, а ти роби, що хочеш!» сказала мені мама. Я, Олександр, закінчував навчання в

Без категорії

Ще один рік удвох: історія Аркадія Івановича та Наталії Львівни про забуття, хвороби, дивовижне повернення, добрих сусідів, підтримку Юри, та новорічне щастя разом

Ще цілий рік разом Останнім часом Аркадій Миколайович сам на двір не виходив. Точніше, не ризикував із

Без категорії

Виростила мене бабуся. Я їй, звісно, вдячний, але її любов не була безкорисною

Мене виховувала моя бабуся. Я, звісно, вдячний їй, але її любов була не зовсім безкорисливою.

Без категорії

011

— Поки ми продамо квартиру, поживи, мам, у геріатричному пансіонаті, — сказала донька Людмила вийшла заміж дуже пізно. Правду кажучи, їй довго не щастило, і сорокарічна жінка вже не сподівалася зустріти, за своїми мірками, гідного чоловіка. Сорокап’ятирічний Едуард видався справжнім «принцем». Був кілька разів одружений, мав трьох дітей, яким за рішенням суду віддав свою квартиру. Тож Людмилі, після місяців поневірянь по орендованих квартирах, довелося приводити чоловіка до своєї шістдесятирічної матері — Марії Андріївни. Едік відразу скрививсь і зморщив носа, показуючи, як йому «неприємно» від запаху у квартирі. — Тхне старістю якоюсь, — буркнув він засудливо. — Провітрити б не завадило. Марія Андріївна чудово почула репліку зятя, але зробила вигляд, що не звернула уваги. — А де ми будемо жити? — тяжко зітхнув Едік, котрому явно не сподобалося нове житло. Людмила одразу стала метушитися, намагаючись догодити чоловікові, і завела маму вбік. — Мамо, ми з Едіком займемо твою кімнату, — пошепки сказала донька, — а ти поки поживи у маленькій. Того ж дня Марію Андріївну безцеремонно переселили до іншого приміщення, яке важко було назвати пристосованим для життя. Речі жінці довелося переносити самотужки — зять навіть пальцем не поворухнув. Відтоді для матері почалося важке життя. Едіку не подобалось нічого: ні їжа, ні прибирання, ні колір шпалер. А найбільше дратував запах – йому здавалось, що в хаті тхне старістю і через це в нього алергія. Коли Людмила з’являлась у дверях, Едік театрально кашляв. — Так далі жити не можна! Треба щось вирішувати! — заявив Людмилі обурений чоловік. — У нас немає грошей на оренду, — розгублено розвела руками жінка. — Відправ кудись матір, — буркнув чоловік, морщачись. — Дихати неможливо. — Куди ж я її подіну? — Не знаю, вигадай щось! Та й цю квартиру вже нічого не врятує. Треба продавати і брати нову квартиру, — пробурмотів Едік. — Точно! Поговори з матір’ю! — Що я їй скажу? — стривожено запитала Людмила. — Вигадуй! Все одно після її смерті квартира буде твоєю. Лише пришвидшимо цей процес, — холоднокровно відповів чоловік. — Якось ніяково… — Я не розумію, хто для тебе важливіший? Вона чи я? Я тебе в 40 підібрав, хто б тебе взагалі захотів, стара діва, — тиснув Едік, знаючи, на що тиснути. — Піду, знову одна залишишся й навряд чи хтось ще захоче з тобою жити. Людмила з-під лоба глянула на чоловіка і попрямувала до мами в крихітну кімнату, що тепер стала її помешканням. — Мамо, тобі тут, мабуть, не дуже добре? — почала здалеку донька. — Ви мені віддасте мою кімнату? — тривожно спитала жінка. — Ні, у нас інша пропозиція. Ти ж все одно квартиру на мене перепишеш? — з надією запитала Людмила. — Звісно. — То давай не зволікати! Я хочу продати цю квартиру й купити іншу, у сучасному будинку. — Може, цю підремонтувати? — Ні, треба взяти більше. — А я куди, доню? — губи Марії Андріївни затремтіли. — А ти поки поживеш у геріатричному пансіонаті, — Людмила з радістю повідомила мамі приголомшливу новину, — але це тимчасово. Згодом ми обов’язково заберемо тебе. — Справді? — з надією подивилась на доньку жінка. — Звичайно. Все оформимо, зробимо ремонт і заберемо тебе, — Люда взяла маму за руку. Марії Андріївні не залишили вибору – вона погодилась і переписала квартиру. Документи були готові — Едік задоволено потирав руки: — Пакуй бабусині речі. Веземо її у пансіонат. — Вже? — Людмила, замучена совістю, здивувалася. — Чого чекати? Вона й з пенсією нам не потрібна. Турбот від неї більше, ніж користі. Своє вона вже віджила — нехай дасть пожити і нам, — з діловим виразом закінчив чоловік. — Ми ж ще не продали цю квартиру? — Роби, що кажу, або залишишся сама, — з погрозою відповів чоловік. Через два дні речі Марії Андріївни разом із нею завантажили у авто й повезли до геріатричного пансіонату. Дорогою жінка потай стирала сльози. Серце відчувало недобре. Едік не поїхав – сказав, що буде провітрювати квартиру. Маму швидко оформили в пансіонат, а Люда поспіхом попрощалася й пішла. — Доню, ти точно повернешся за мною? — востаннє з надією спитала мама. — Звісно, мамо, — Люда відвела погляд убік. Вона знала: Едік не дозволить повернути матір навіть у нову квартиру. Заволодівши спадщиною, пара швидко продала житло і купила квартиру — цього разу Едік записав її на себе, заявивши, що Люді довіряти не можна. Через кілька місяців жінка спробувала поговорити з чоловіком про маму, але той агресивно обірвав: — Тільки ще раз заговориш про неї — вижену! — пригрозив Едуард, якому не подобались розмови про Марію Андріївну. Люда прикусила язика, знаючи, що чоловік не жартує. Більше про маму не згадувала. Часом вона збиралась відвідати її в пансіонаті, але, уявивши сльози матері, відступала. П’ять років Марія Андріївна щодень чекала, що Люда повернеться. Та так і не дочекалася доньки. Не витримавши розлуки, тихо відійшла у вічність. Люда дізналася про це тільки через рік, коли Едік вигнав її з нової квартири, і жінка згадала про матір. Почуття провини так тиснуло, що вона пішла в монастир замолювати свій гріх.

Поки ми продаємо квартиру, поживи у будинку для літніх людей, сказала дочка. Олеся вийшла заміж вже в

Без категорії

На краю українського світу. Сніг забивався у чоботи, палив шкіру, але купувати валянки Ріта не збиралась — краще вже чоботи на підборах, хоча тут у селі вона виглядала б у них кумедно. Тим паче, батько заблокував її банківську картку. — Ти справді збираєшся жити у селі? — запитав він із зневагою на губах. Батько терпіти не міг сільське життя, відпочинок на природі, все, що позбавлене міських благ. Та й Гоша такий самий, отже, саме тому Ріта й їхала у село. Насправді вона не хотіла там залишатись — не дивлячись на те, що любила походи, намети і ту романтику, яка з ними пов’язана. Але життя у селі — це не для неї. Хоча батькові сказала інакше. — Хочу і буду. — Не кажи дурниць. Що ти там робитимеш, роги коровам скручуватимеш? Я думав, ви з Гошею влітку одружитеся — думав, будемо до весілля готуватись… До весілля. Батько буквально «подавав» їй Гошу, наче остиглу манну кашу з грудками: аж нудило. Візуально Гоша — не огидний: прямий ніс, яскраві очі, акуратні кучеряві волосся, міцна статура. Він був правою рукою тата, і той тільки й мріяв, щоб донька вийшла за нього. Ріта Гошу терпіти не могла: дратував його нудний голос, пальці, схожі на сосиски, які постійно щось чіпали, і хвастощі про ціни на костюм, годинник, машину… Гроші, гроші, гроші! Більше нічого не цікавило. А Ріта мріяла про любов — про такі почуття, як у книжках, від яких перехоплює подих… Але такого ще не зазнала, знала лише: воно колись станеться. Хотіла пристрасті й драми, а не передбачуваного Гоші. Життя у селі і робота у місцевій школі здалося чудовою авантюрою: Гоша туди не поїде, злякається відсутності інтернету, гарячої води, каналізації. Ріта спеціально обрала таке село. Директор школи довго вагався, чи брати її. Попередня вчителька раптово померла, а Ріта була вперта й несла все свої дипломи і сертифікати аж у районний відділ освіти. — І що така молода і кваліфікована вчителька робитиме у селі? — поцікавилася сувора жінка з рудим волоссям. — Вчитиму дітей, — відповіла Ріта так само суворо. І ось вона вчила. Жила у будиночку без гарячої води і каналізації, сама топила піч. Як і очікувала, Гоша приїхав на одну ніч і втік, потім телефонував, вмовляв повернутися, але вважав це тимчасовою забаганкою. Спочатку Ріті тут подобалось. Але прийшла зима, будинок промерзав, дрова носити тяжко, а хотілося назад у місто… Але здаватися не звикла — до того ж вже відповідала не лише за себе, а й за дітей. Клас маленький: 12 учнів. Спершу Ріта була шокована — у Центрі дитячої творчості, де вона раніше працювала, діти були талановиті. А тут — читають майже по складах, домашки не виконують, на уроці гамір. Але згодом Ріта закохалася у них. Семен майстрував чудових дерев’яних звірят, Аня писала білі вірші, Вова допомагав по школі, у Іри був ягнятко, якому було дозволено проводжати її до школи. Читати вони, в принципі, уміли — просто їм не давали цікаві книжки. Ріта привозила з райцентру інші, ігноруючи затверджену програму, адже інтернету майже не було. Тільки до однієї дитини не знаходила підхід. І саме її тата, Володимира, вона побачила, коли руки в неї були зайняті дровами, а обличчя щипав сніг. — Доброго дня, Маргарито Єгорівно, — сказав він, зупинившись біля воріт. Ріта його трохи остерігалася — у Володимира мав суворий вигляд, майже як у якогось бандита. Не посміхався, і серце у неї калатало так швидко, що вона боялась, що він помітить: їй страшно. Чи не страшно? — Доброго дня, — голос прозвучав вище, ніж хотілось. — Чому у Тані одні двійки? — Бо вона нічого не робить. — То заставте її. Хто тут учитель: я чи ви? Ріта змушувати нікого не збиралась — у дитини, ймовірно, аутизм, тут потрібен спеціаліст. — У неї завжди так було? — запитала вона. Володимир пом’явся. — Не завжди. Раніше разом із Олею все робили. — А Оля — це хто? — Її мама. Наступним питанням Ріта розуміла краще не задавати. Але запитала: — А де вона зараз? — На кладовищі. Так от воно що… Стояти з дровами було незручно, і коли одне поліно впало їй на ногу, вона охнула, мало не розплакалася з досади і болю. — Давайте допоможу, — запропонував Володимир. — Не треба, я сама. — Та бачу, як ви сама. Він доніс дрова, полагодив двері. — Звертайтеся, якщо що, — і пішов. Ріта не могла знайти підхід до Тані — думала, що не справляється, а може просто дуже жаль дитину. Навіть звернулась до завуча. — Ой, то марна справа. Став двійки, літом переведемо в спецшколу. — Але батько каже, що раніше… — Раніше мама носилась, він так не зможе. Не слухай його. — Вам він не подобається, так? — здогадалася Ріта. — Не пряник, щоб подобатися. Ріту це не влаштовувало. Вона вирішила порадитися з улюбленою методисткою і пішла до Тані додому. Володимир зустрів недоброзичливо, але Ріта наполягла: класний керівник наглядати мусить. Комната у Тані була чудова: рожеві шпалери, плюшеві іграшки, купа книжок. Ріта навіть позаздрила. Спершу нічого не вийшло, але коли спитала, як звати рожевого зайця, Таня відповіла: — Плюша. Наступного разу Ріта принесла Плюші кофточку, зв’язану власноруч. Таня зраділа, нарисувала зайця в кофті і виправила слово, коли вчителька нарочито допустила помилку. Ніяка вона не «відстала» — просто особлива. — Я приходитиму до Тані тричі на тиждень, — заявила Ріта Володимиру. — Грошей зайвих не дам. — Мені не треба грошей, — образилась Ріта. Завуч була не в захваті: — Самоуправство! Непедагогічно! Бачила я таких дітей… — Я теж бачила, — перебила її Ріта, — і хрест ставити рано. Таня була особлива: тихенька, не дивилась у очі, любила малювати, а не писати. Але рахувала непогано, граматику схоплювала швидко. До кінця чверті двійок вже й не було. — Ви на Новий рік кудись поїдете? — запитав Володимир, ніби Танін голос. — Та ні, — розгубилася Ріта, рум’янець на щоках. — Таня хоче вас запросити. Дивно. Сама Таня про це не говорила. Але відмовляти не хотілося — з дитиною не жартують. — Подумаю, — відповіла Ріта. Ніч була безсонною. Що ж так бентежить? Приділила увагу — дитина відкрилась. Чого ж не цього хотіла? А вранці подзвонив Гоша. — Коли приїдеш? На Новий рік? — А я вдома святкуватиму! — Рит, може вже досить? Тато хвилюється, місця собі не знаходить. — Та нехай до лікаря йде. — Ти по-справжньому не приїдеш? — По-справжньому. Цього Ріта й не чекала — Гоша приїхав у село з шампанським, олів’є і подарунками. — Якщо гора не йде до Магомета… Ріта здивувалася: Гоша завжди святкував лише у ресторанах з конкурсами, тут навіть телевізора немає. — Головне — ти поруч. У контейнерах були її улюблені страви, у подарунку — книги для педагога, проектор, щоденник. — Я думала, подаруєш біжутерію чи гаджети, — сказала Ріта. — Ти найцінніше для мене. Якщо хочеш жити у селі — житимемо у селі. Але прикраси я теж привіз. Дістав коробочку. Все й так було ясно. — Я не можу відповісти зараз, — попросила Ріта. Гоша не образився. — Я боявся, що одразу відмовиш. Буду чекати. Володимир мав її мобільний, але подзвонив на домашній. — Ви подумали? — Вибачте, до мене друг приїхав. — Зрозумів. Стало неприємно. Нічого не обіцяла, чого ображатися? Гоша намагався налаштувати інтернет, щоб включити новорічне кіно. Ріта почула свист — так кликали собаку. Виглянула у вікно: Володимир і Таня біля воріт. — Це хто? — запитав Гоша. — Учениця, — тихо сказала Таня. — Я зараз. Ріта приготувала Тані подарунок — ще одну рожеву зайчиху. А Володимиру — рукавички. Вона схопила подарунки і вибігла на вулицю без шапки. Сніг забивався у черевики, але цього разу вона навіть не поморщилась. — Тетянко, вітаю зі святом! Ось твій подарунок! Таня пригорнула зайця до себе, а Володимир простягнув їй два пакуночки: у великому — Танин саморобний комікс, у меншому — брошка у вигляді пташки. — Це мамина, — сказала Таня. В горлі Ріти з’явився клубок. — Ми підемо, — буркнув Володимир. — З наступаючим вас! Ворота зачинились. Ріта хотіла обійняти Таню, але не насмілилась. У хаті вона моргала і зітхала. — Ну і що там? — запитав Гоша. Ріта подивилась на комікс і брошку, згадала забуті рукавички для Володимира… Згадала і Таню, і його батька, чий погляд розквітав тільки коли дивився на доньку. У грудях щось розривалось і цвіло. Жаль було Гошу, але обманювати його і себе — безглуздо. Ріта дістала коробочку, простягнула йому і сказала: — Повернись додому, пробач. Я не зможу за тебе заміж. Пробач. Обличчя Гоші витягнулось. Вперше йому відмовили. Він мовчки зібрався та пішов. Ріта склала їжу в контейнерах, прихопила рукавички і побігла доганяти чужих, але таких потрібних зараз їй людей…

На відлюдді світу. Сніг забивався у чоботи, печуще обпікаючи шкіру. Закуповувати валянки Ярина не хотіла

Без категорії

Двадцять років потому я впізнаю у хлопцеві себе молодого: напередодні весілля Артур запідозрив Марту у зраді, хоча вона клялась у вірності — він її не слухав, а через два десятиліття зустрів сина Марти, який виявився його точною копією…

Двадцять років потому, дивлячись на хлопця, я впізнаю в ньому самого себе. Напередодні весілля Олексій

Без категорії

065

Леонід вперто не вірив, що Іра — його донька. Віра, дружина, продавчинею працювала у крамниці. Поговорювали, часто у підсобці з чужими чоловіками закривалася, тому чоловік і не визнавав, що тендітна Іра — його дочка. Вів себе прохолодно до дитини. Тільки дідусь виручав онуку і залишив їй у спадок хату. Іринку любив лише дідусь У дитинстві Іринка часто хворіла, була кволою та невисокою. “Ні в моєму, ні в твоєму роду такої дрібноти не було”, — казав Леонід. — “А це дитя — як відро з-під горщика”. Згодом нелюбов батька до доньки передалася і матері. По-справжньому любила Іру лише одна душа — дід Матвій. Його хата стояла на самому краю села, край лісу. Матвій усе життя працював лісником. І навіть на пенсії щодня ходив у ліс: збирав ягоди, лікувальні трави, а взимку підгодовував звірів. Матвія в селі вважали трохи диваком і навіть побоювалися. Казав щось — і воно збувалося. Але за цілющими травами й настоями ходили саме до нього. Жінку свою Матвій поховав давно. Втіхою були ліс і внучка. Коли дівчинка пішла до школи, більше жила у дідуся. Матвій розповідав їй про властивості трав і коріння. Іринці навчання легко давалося. Коли її питали, ким хоче бути, відповідала: “Людей буду лікувати”. Мати казала, що грошей на навчання немає. А дідусь утішав: “Я не голодранець, поможу, у разі чого — й корову продамо”. Дідусь залишив онуці хату і спрогнозував щасливу долю Дочка Віра рідко навідувалася до батька, але одного дня раптово прийшла — просити грошей, бо син у місті програвся у карти. Андрія сильно побили і наказали знайти гроші будь-якою ціною. “Тільки як біда — тоді мій поріг переступила?” — суворо запитав дід Матвій. — “По кілька років навіть носа сюди не показувала!” Відмовив допомагати: “Не збираюся борги Андрія покривати! Мені треба внучку вчити”. Віра була у нестямі: “Не хочу вас бачити! Нема у мене більше ні батька, ні доньки!” — крикнула і вибігла з хати. Коли Іра вступала до медучилища, мати з батьком не дали й копійки. Тільки Матвій підтримував онуку, виручала й стипендія — Ірина добре вчилася. Перед кінцем навчання дідусь занедужав. Відчуваючи близький відхід, повідомив, що залишає Ірині хату. Наказав Іринці шукати роботу в місті, але про хату не забувати: “Дім живий, доки в ньому людський дух. Взимку піч топи. Не бійся сама ночувати — тут і доля тебе знайде”, — пророчив Матвій. — “Будеш щаслива, дитино”. Можливо, щось знав… Матвіїв прогноз здійснився Діда не стало восени. Іра працювала медсестрою у районній лікарні. На вихідні їздила до батьківської хати. В холоди розпалювала піч. Дід завчасно нарубав багато дров. Непогода насувалася, а в Іри якраз були вихідні. Не хотіла сидіти у квартирі — знімала кімнату в бабусі подруги з училища. Ввечері приїхала в село, а вночі почалася завірюха. Вранці вітер трохи стих, але сніг все йшов і йшов, засипав дорогу… Раптово хтось постукав у двері. Відчинила — на порозі стояв незнайомий молодий чоловік. “Добрий день, треба відкопати машину. Застряг біля вашої хати. Є лопата?” — запитав. “Біля ганку стоїть, беріть, якщо треба — допоможу”, — відповіла Іра. Але чоловік, Стас, глянув на тендітну дівчину і пожартував: “Ще й вас, аби снігом не засипало”. Він швидко впорався з лопатою, завів авто — але не проїхав і кількох метрів, знову застряг. Ірина запросила у хату на чай. Можливо, скоро заметіль стишиться й дорога відкриється — траса тут не глуха, машини їздять. Стас, трохи подумавши, пішов із Ірою в хату. “Невже не страшно самій біля лісу?” — поцікавився. Іра пояснила, що приїжджає лише на вихідні, працює у місті. Потім Стас запропонував підвезти і себе, і її в райцентр — там обидва жили. Вона погодилася. Після роботи Іра йшла додому пішки, і раптом побачила Стаса: “Мабуть, ваш трав’яний чай чарівний, — пожартував він. — Дуже хотілося ще раз побачити… Може, й чай знову пригостите?” Весілля у них не було — Іра не хотіла. Стас спочатку наполягав, згодом – поступився. Зате була щира любов. Ірина переконалася, що не лише в книгах чоловіки носять жінок на руках. Коли народився первісток, у пологовому здивувалися: “Як у такої крихітної — такий богатир?” На питання, як назвуть сина, Ірина відповіла: “Матвій — на честь дуже хорошого чоловіка”.

Леонід вперто не хотів вірити, що Оксана його дочка. Віра, його дружина, працювала продавчинею у магазині.