Чоловік постійно порівнював мене зі своєю мамою, і я запропонувала йому зібрати речі та переїхати до неї.
Теща Оксана Іванівна сиділа на кухні і дивилася, як на плиті ледь-ледь кипить молоко. Вона вже втретє
Мій брат не хоче віддати маму в будинок для людей похилого віку і не хоче забрати її до себе каже, у
Кілька днів тому мій син привів до нашої оселі свою дівчину. Вона трохи молодша за мене, думаю, на чотири
Внуки яблука раз на місяць бачать, а вона своїм котам дорогущий корм купує, обурюється невістка, звинувачуючи
Мій товариш, 42 роки, нещодавно оженився. Каже, що вона першокласна прибиральниця й кулінарка, а все
Моя мама подарувала мені каблучку моєї бабусі. Це не старовинна прикраса, а виріб з дивним дизайном
Свекруха намагається зруйнувати мій шлюб. Найболючіше мій чоловік мені не вірить. Коли я вийшла заміж
Віталій зручно влаштувався за письмовим столом із ноутбуком і філіжанкою свіжозвареної кави, плануючи доробити робочі справи, як раптом його відволік дзвінок із невідомого номера: “Алло, це Віталій Дмитрович? Вас турбують із київського пологового будинку на вулиці Лук’янівській. Вам знайома Анна Михайлівна Ізотова?” — почувся в трубці голос літнього чоловіка. “Анна померла під час пологів учора. Її мати сказала, що ви — батько її дитини, дівчинки, яку вона вчора народила. Якщо ви справді Ларіонов Віталій Дмитрович, приїдьте завтра в пологовий будинок, поговоримо — я Микола Петрович, головний лікар”. У голові Віталія коїлось щось незбагненне: яка Анна? Яка дитина? Але роздуми про події вересневого відрядження до Одеси привели його до несподіваного висновку… Наступного дня Віталій стоїть у пологовому будинку перед мамою Ані — Вірою Дмитрівною, яка благально просить не відмовлятися від онуки, адже сама вона на групі інвалідності й серцем хвора: “Візьміть дівчинку хоча б на папері, а я роститиму її сама — змилуйтеся!” Віталій, який був певен, що дітей і сім’ї у його незалежному сорокарічному житті не буде ніколи, несподівано зустрічається зі своєю крихітною донькою — дзеркальним відображенням самого себе… І тепер він мусить вирішити: повернутися до звичного життя холостяка чи забрати донечку додому разом із молодою бабусею, подарувавши їй шанс на справжню родину? Слухай, вчора зі мною сталася така історія досі не можу відійти. Сидів я вдома у своїй квартирі в Києві
Я вигукнула у вікно: — Мамо, чого ти так рано? Замерзнеш! — Вона обернулася, помахала лопатою у знак привітання: — Для вас, ледарів, стараюся! — А вже наступного дня мами не стало…
Я досі не можу спокійно пройти повз наше подвір’я…
Щоразу, коли бачу ту стежку, серце стискається, наче хтось міцно його тримає. Саме я зробила те фото другого січня…
Просто йшла повз, побачила сліди на снігу — і зупинилася.
Сфотографувала, сама не знаючи навіщо. А тепер це фото — єдине, що залишилось від тих днів…
Новий рік ми зустрічали, як завжди, всією родиною.
Мама зранку тридцять першого вже була на ногах: запах смажених котлет і її голос на кухні розбудили мене:
— Доню, вставай! Допоможеш мені салати доробити? А то тато знову всі продукти з’їсть, поки ми не бачимо!
Я спустилась, ще в піжамі, з розтріпаним волоссям. Вона стояла біля плити у своєму улюбленому фартусі з персиками, який я їй подарувала ще у школі. Вона усміхалась, щоки рум’яні від духовки.— Мамо, дай хоч кави випити, — заблагала я.
— Кава потім! Спочатку олів’є! – засміялась вона й кинула мені миску зі запеченими овочами. — Ріж дрібно, як я люблю. Не як минулого разу — кубиками з кулак.
Ми різали, балакали про все на світі.
Вона розповідала, як у дитинстві Новий рік зустрічали — без заморських салатів, лише з оселедцем під шубою й мандаринами, які її тато приносив з роботи по блату.
Потім прийшов тато з ялинкою. Велика, аж до стелі.
— Ну що, жінки, приймайте красуню! — крикнув він з порога з гордістю.
— Ой, тату, та ти ліс весь вирубив? — зітхнула я.
Мама вийшла, подивилась і розвела руками:
— Гарна, звичайно, але куди ми її подінемо? Минулого разу хоч менша була.
Та все одно допомагала прикрашати. Ми з молодшою сестрою Лерою розвішували гірлянди, а мама дістала старі іграшки — ті, що ще з мого дитинства. Пам’ятаю, як вона взяла скляного ангелика і тихенько сказала:
— Оцього я тобі на перший Новий рік купила. Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю, мам, — збрехала я.
Насправді не пам’ятала, але кивнула. Вона так світилася від радості, коли я зробила вигляд, що згадала того маленького ангелика…
Брат приїхав ближче до вечора — галасливий, з торбами, подарунками й пляшками.
— Мамо, я тепер шампанське нормальне взяв! Не те, що торік – кислятину!
— Ой, синочку, аби лиш всі не напилися, — пожартувала мама й обійняла його.
О дванадцятій ми всі вийшли у двір. Тато з братом запускали феєрверки, Лера аж пищала від захвату, а мама стояла біля мене, міцно обійнявши за плечі.
— Дивись, доню, яка краса, — пошепки казала вона. — Яке щасливе у нас життя…
Я обняла її у відповідь:
— У нас найкраще, мам.
Ми пили шампанське просто з пляшки, сміялись, коли феєрверк полетів у бік сусідського сараю.
Мама, трохи весела, танцювала під «У лісі, лісі темному» у валянках, і тато підняв її на руки. Ми всі сміялися до сліз.
Першого січня ми цілий день відпочивали. Мама знову готувала – цього разу вареники й холодець.
— Мамо, досить вже! Ми й так, як кульки, — бурчала я.
— То нічого, доїсте! Новий рік же цілий тиждень святкують, — відмахувалась вона.
Другого січня вона знову встала рано, як завжди.
Я почула, як грюкнули двері, заглянула у вікно — вона на дворі з лопатою, чистить стежку. В старому пуховику, хустка на голові зав’язана.
Все робить акуратно: від хвіртки до ґанку — вузенька, рівна стежина. Напихає сніг до стіни будинку, як завжди любила.
Я крикнула у вікно:
— Мамо, чого ти так рано? Замерзнеш!
Вона обернулась, помахала лопатою:
— То щоб ви, ледарі, не топтались по заметах до весни! Йди краще чайник став!
Я усміхнулась і пішла на кухню. Вона повернулась за півгодини — щоки червоні, очі сяють.
— Все, тепер порядок, — сказала й сіла пити каву. — Красиво вийшло, правда?
— Дуже, мам. Дякую.
Це був останній раз, коли я чула її такий бадьорий голос.
Третього січня вранці вона прокинулась і тихо сказала:
— Дівчатка, щось у грудях коле. Не сильно, але неприємно.
Я одразу занепокоїлась:
— Мамо, скору викликати?
— Та ну, доню, просто перевтомилась. Стільки готувала, стільки бігала. Полежу — пройде.
Вона лягла на диван, ми з Лерою поруч сиділи. Тато поїхав у аптеку по ліки. Вона ще жартувала:
— Та не дивіться ви на мене так сумно. Я ще вас усіх переживу.
А потім зненацька схопилась за серце, зблідла.
— Ой… погано мені… Дуже погано…
Ми викликали швидку. Я тримала її за руку, шепотіла:
— Мамочко, тримайся, лікарі вже їдуть, все буде добре…
Вона глянула на мене й ледве чутно промовила:
— Доню… дуже вас усіх люблю… Не хочеться прощатися.
Лікарі приїхали швидко, але… вже нічого зробити не змогли. Важкий інфаркт. Все сталося за лічені хвилини.
Я сиділа на підлозі у коридорі й ридала. Не могла повірити. Ще вчора вона танцювала під феєрверками, сміялась, а сьогодні…
Я ледве стояла на ногах, вийшла у двір. Сніг майже не падав. І побачила її сліди. Ті самі — маленькі, акуратні, рівні. Від хвіртки до ґанку й назад. Точно такі, як вона завжди залишала.
Я довго-довго стояла і вдивлялася в них. Питала у Бога: “Як це можливо: ще вчора людина ходила по цій землі, залишаючи свої сліди, а сьогодні її вже немає? Сліди є — а людини немає!”
Мені здавалося, чи й справді — вона 2-го січня востаннє вийшла, щоб залишити нам ту чисту стежину. Щоб ми могли йти нею без неї.
Я не стала зметати сліди. І всіх попросила — не чіпати. Хай залишаться, поки сніг сам їх не сховає назавжди.
Це останнє, що мама для нас зробила. Її любов та турбота — навіть тоді, коли її вже не було поруч.
Через тиждень випало дуже багато снігу.
Я й досі зберігаю те фото з маминими останніми слідами.
І кожного року третього січня переглядаю його, а потім дивлюсь на пусту стежку біля дому. І так боляче розуміти: десь там, під снігом — вона залишила свої останні сліди.
Ті, якими я досі йду за нею… Я виглядаю у вікно й гукаю: Мамо, чого так рано надворі? Замерзнеш! Вона обертається, махає мені лопатою
