Без категорії

Племінник чоловіку дорожчий за сина

Забирай його назавжди! Навіщо ці церемонії? різко виголосила Надія. Ти забула спитати, що я маю робити!

Без категорії

Племінник чоловіку дорожчий за сина

Забирай його назавжди! Навіщо ці церемонії? різко виголосила Надія. Ти забула спитати, що я маю робити!

Без категорії

044

– Ми трохи поживемо у вас, бо не маємо грошей на оренду власної квартири! – сказала мені моя подруга. Я – енергійна жінка, мені 65 років, але я досі люблю подорожувати та знайомитися з цікавими людьми. Зі світлим смутком згадую молодість: тоді можна було їздити на море, ходити з друзями в походи, сплавлятися річками й отримувати масу вражень за копійки. Але ті часи вже минули. Мені завжди подобалось знайомитися з людьми – на пляжі чи в театрі, багато з них залишалися друзями на роки. Якось я познайомилася з жінкою на ім’я Оксана – ми відпочивали в одному пансіонаті. Стали подругами, потім кілька років просто обмінювалися листівками на свята. І раптом отримую телеграму: “О третій ночі приїжджає потяг. Зустрінь мене на вокзалі!” Я не зрозуміла, від кого це, і нікуди з чоловіком не поїхала. Але о четвертій ранку пролунав дзвінок у двері – на порозі стояла Оксана, дві дівчини-підлітки, бабуся й чоловік із цілою горою речей. Ми з чоловіком були шоковані, але впустили їх. Оксана каже: — Чого не зустріла? Телеграму ж відправила! Ти не розумієш, як дорого таксі з вокзалу! — Вибач, я не знала, що це ти… — Ну, мала твій адресу, от ми й тут. Думала, писати листи й досить… Далі Оксана сказала, що старша дівчина вступила до університету, а вся сім’я приїхала підтримати. І заявила: — Ми поживемо у вас! На оренду грошей нема, а ви ж живете в центрі! Я була шокована – ми навіть не родичі. Чому я маю їх годувати й обслуговувати? Вони самі нічого не готували, я була за всіх. За три дні я просто попросила їх з’їхати, куди завгодно. Оксана влаштувала істерику, трощила посуд і кричала. Вони таки пішли, але поцупили мій халат, кілька рушників, і навіть великий казан із борщем десь зник. Не знаю, як їм це вдалося – казан просто випарувався! На цьому моя дружба з Оксаною закінчилась. І Слава Богу! Я більше її не бачила й не чула про неї. Тепер я набагато обережніше заводжу знайомства!

Ми зупинимося у тебе на деякий час, бо не маємо грошей на оренду власної квартири! сказала мені моя подруга.

Без категорії

Одного разу, коли я була вдруге вагітна, в двері постукала дівчина з немовлям на руках.

Коли моя дружина вдруге була вагітна, до нашого під’їзду в Києві постукала дівчина з малюком.

Без категорії

015

Син мого колишнього чоловіка від другого шлюбу захворів, і мій екс попросив у мене грошей на лікування – я сказала, що не дам!

Ти знаєш, нещодавно в мене була така ситуація, що аж не віриться. Уявляєш, сиджу вдома, нічого такого

Без категорії

Залишатись Людиною Середина грудня у провінційному українському містечку була сирою та вітряною. Сніг ледь прикривав мерзлу землю, а автостанція з її вічними протягами скидалася на останній прихисток застиглого часу. Тут пахло кавою з буфету, антисептиком та в’яненням. Скляні двері гучно гриміли на вітрі, впускаючи хвилі холоду й людей із зашарілими від морозу обличчями. Маргарита поспішала через зону очікування, звіряючись із часом на вокзальному годиннику. Вона була тут транзитом — коротке відрядження до сусіднього міста закінчилося раніше, і тепер їй потрібно було дістатись додому з двома пересадками. Ця автостанція стала першою й найбільш похмурою з них. Квитки були на вечірній автобус, і Рита вбивала три години, відчуваючи, як туга й нудьга цього місця проникають навіть крізь підкладку дорогого пальта. Вперше за десять років вона поверталася в такі далекі краї, що тут все здавалось їй зменшеним, тьмяним, сповільненим і дуже далеким від її теперішнього столичного життя. Її каблуки різко цокали по плитці. Вона була тут чужою — розкішне пісочне пальто, ідеальна зачіска, яка трималася після дороги, шкіряна сумка на плечі. Погляд, привчений до вибіркового сприйняття, ковзнув по залі: буфетниця, що позіхала, старенька пара з хлібом, чоловік у стоптаній куртці з порожнім поглядом. Вона відчувала на собі погляди — не злі, а просто констатуючі: чужинка. І сама з цим погоджувалась. Треба було просто перечекати — пережити цей простір і час, як поганий сон. Уже вранці вона мала бути у затишній квартирі в великому місті, де немає цієї пронизливої провінційної туги. У ту ж мить, коли вона шукала місце для очікування, їй перегородив шлях чоловік. Літній дідусь, років шістдесят, може, трохи більше. Обличчя — вітряне й буденне. На ньому була стара, але ретельно зашита куртка і шапка-вушанка, яку він тримав у руці. Він не став на дорозі навмисне, а наче з’явився із сірого повітря. Заговорив тихим, рівним, трохи безбарвним голосом: — Перепрошую… Дівчино… Не підкажете, де тут можна води попити? Запит завис у повітрі так само недоречно, як і сама ситуація. Маргарита майже автоматично махнула рукою у бік буфету, де виднілися пляшки з водою. — Он там, у кіоску, — сказала вона й обійшла його. Дратівливий укол: “Попити води”. Ще й “дівчино”. Якісь архаїзми. Хіба складно самому побачити? Видно ж! Він кивнув і ледь чутно подякував, але не рухався з місця. Стояв з опущеною головою, ніби збирав сили перейти ці кілька кроків. Це розгублення і безпорадність перед найпростішою дією змусили Маргариту затримати погляд. Вона побачила не одяг і не вік — а крапельки поту на його скронях, блідість губ, тремтячу руку, скляний, зосереджений погляд у підлогу. В її душі щось здригнулося. Спішка, роздратування — все розтануло, ніби витікло крізь тріщину в її захисній оболонці. Не думаючи, вона спитала: — Вам зле? Чоловік підвів очі, повні радше сорому й розгубленості, аніж прохання. — Тиск щось… голова паморочиться… Далі все сталося на автоматі. Вона взяла його під лікоть — м’яко, але твердо. — Не стійте. Присядемо ось тут, — голос її став лагідним, але рішучим. Вона допомогла йому сісти, присіла навпроти на корточки, не зважаючи на свій вигляд. — Приспокійтесь, дихайте розмірено, не поспішайте. Побігла до буфету й принесла води. Потім дістала носову хустинку й витерла йому лоба. Усе її єство в цей момент було тут — біля цієї людини. — Люди, допоможіть! — її голос пройняв автостанцію. — Чоловіку зле! Викличте “швидку”! Автостанція пожвавішала: старенька жінка простягла валідол, хтось будь-як, але швидко набрав 103, навіть продавчиня вибігла з-за прилавка. Незнайомі люди, здавалося, скупчилися колом — не фоном, а громадою, що спільно переживала біду. Маргарита лишалась поряд, міцно тримаючи старечу долоню — вона вже не була ані успішною киянкою, ані сторонньою, а просто людиною, що опинилась поруч. Світ змінився, коли зайшли медики. Усе замовкло, дорога до скамейки очищалася, у медичного фельдшера в очах була і втому, й професійна увага. — Що трапилось? — спитала жінка з нашивкою “швидкої”, швидко оглядаючи дідуся. Маргарита докладно й чітко розповіла усе, що знала. — Реагували правильно. Зараз відвеземо в лікарню, — погодилась фельдшер. Чоловік, вже стоячи на ногах, подивився на Маргариту: — Дякую вам, доню… Ви мені життя, може, врятували… Вона лише кивнула — слів не знаходилось. І спостерігала, як його уводили у морозний вечір до білої “швидкої”. Зал знову повернувся до звичного існування, але щось у ньому змінилось. І в Маргарити — теж. Вона дивилася тепер на людей інакше: бачила продавчиню з чаєм, чоловіка, що допомагав мамі з коляскою. З дрібниць складалась мозаїка турботи — не сірості, а неголосної людяності. Вона купила собі пляшку води і зробила ковток. Та вода була найважливішою у світі. Бо стала простою, людською ниткою зв’язку. Маргарита вперше відчула себе справжньою. Тут, на цій задрипаній автостанції, з розтріпаним волоссям і в пом’ятому пальті. Бо залишатись людиною — це не відмовлятись від усіх масок. Це пам’ятати, що під ними. І, коли треба, дозволяти цим справжнім “я” звучати сильніше за роль. Залишатись Людиною — ось що важливо навіть на продувній українській автостанції.

Лишатись людиною Грудень у Львові стояв пронизливий, вогкий, з вітром, що ніс помережений дощем сніг

Без категорії

Він будував альтанку тиждень і жив на продуктах з холодильника. Я відняв це з його зарплати, і він почав обурюватися.

14 листопада, понеділок Потрібна була садова альтанка на моєму подвірї, і я вирішив не кликати великі

Без категорії

018

Мої діти забезпечені, маю заощадження, планую оформити пенсію — історія Федора з сусідства: як батьківська праця стала випробуванням для родини, а розмова про відпочинок та допомогу завершилася сумним фіналом

Мої діти влаштовані добре, маю трохи гривень при собі, скоро буду оформляти пенсію. Кілька місяців тому

Без категорії

065

Поступово ми провели до будинку нашої тітки воду, згодом підключили газ, облаштували всі зручності, щоб їй жилось комфортно, а згодом випадково знайшли оголошення про її дім на українському сайті нерухомості – неймовірна історія 78-річної тітки Катерини, її двох сестер, переїзду до Швеції та неочікуваного продажу родинного дому, в який ми вкладали власні кошти і сили

Поступово ми провели до її хати воду, а потім і газ. Далі облаштували всі зручності в будинку.

Без категорії

Моя мати завжди підтримувала мого вітчима. Одного дня я не витримав і вирішив покласти цьому край.

Моя мама завжди стоїть на боці мого вітчима. Одного дня я вже не можу терпіти це і вирішую покласти край усьому.