Іди і не повертайся Іди, чуєш? крізь сльози шепоче Михайло. Йди, будь ласка, і більше не повертайся!
Син не хоче забрати маму до себе жити, бо в домі повинна бути лише одна господиня, і нею є я
– Це неправильно! Вона ж його мати! Може поселити її у власному домі! – такі слова часто чую від родичів чоловіка. Знаю, що навіть мої знайомі так думають, але ніхто не скаже мені цього прямо у вічі. А вся справа – через ситуацію з моєю свекрухою.
Барбара – 83-річна, важить понад сто кілограмів, часто хворіє.
– Чому не заберете Барбару до себе? – питала кілька років тому моя двоюрідна сестра. – Добре, що ви допомагаєте їй щодня, але що буде, якщо щось станеться вночі? Їй важко самій. Адже твій Данило її єдина опора.
Очевидно, що за бабусею має доглядати її єдиний син, його дружина й онук. За останні п’ять років Барбара жодного разу не полишала квартири. У неї болять ноги, вага заважає рухатися. Все почалося тридцять років тому – тоді свекруха була енергійною, молодою, здоровою та дуже владною.
– Кого ти до мене привів? – обурилася мати мого майбутнього чоловіка Данила. – Я усе життя присвятила тобі заради «цієї»?
Після цих слів мовчки пішла на автобус. Тоді мати чоловіка жила у престижному передмісті в великому, гарному будинку. Її чоловік обіймав поважну посаду, тому Барбарі жилося добре навіть після його смерті. Того дня Данило мене наздогнав і поїхав зі мною – мала я щастя з чоловіком: не слухався сліпо матері, проте шанував старших. Він намагався мене заспокоїти та пояснював, що це просто такий характер у мами.
Після весілля ми почали збирати на власне житло. Данило поїхав працювати і повернувся аж через пів року. За кілька років ми купили дім і зробили там ремонт. Рідко навідували Барбару. За цей час вона встигла наговорити про мене Данилу і всім знайомим купу нісенітниць: бачиш, невістка не дозволяє йому допомагати мамі. Як це – не дозволяє? І так далі.
Вирішила переїхати у місто, але грошей, отриманих за будинок, не вистачило. Запропонувала нам додати, пообіцяла, що квартира буде записана на нашого сина – її онука. Але у нотаріуса раптом сказала, що майно треба оформити на неї, бо їй знайома сказала, що інакше бабусі часто залишаються без житла. А потім заявила, що перепише житло на того, хто доглядатиме її в старості. Захотіла бути господинею! Казала, що ми її обдуримо і залишимо ні з чим.
Відтоді минуло майже двадцять років. Всі у нотаріальній конторі чули її крики, а нам було ніяково. Вирішили відступити. Вона переїхала одразу ж і не дозволила нам навіть зробити дрібний ремонт. Жила там майже місяць, а потім почала нарікати, що все старе та ламається. Свекруха звинувачувала в усьому мене – мовляв, я знайшла їй погане житло та хотіла обдурити.
Барбара любила дітей двоюрідної сестри, а свого онука ігнорувала. Навіть удавала, ніби не пам’ятає його дня народження! Кілька років тому свекруха захворіла й розповніла так, що вже ледь ходила. Я приносила їй корисну їжу за рецептом лікаря, а Барбара лаялася й відмовлялася їсти, казала – тільки кузина нормально годує, а я голодую.
Торік чоловік став просити, щоб я забрала її до нас. На його думку, мама вже все зрозуміла і готова слухатися лікаря.
– Добре, – погодилася я. – Але маю умови: на кухні господарую лише я, тільки я готую і вирішую, що їсти, і жодних її кузин у нашому домі.
Свекруха була обурена й їхати не захотіла – мріяла командувати у нашому домі. Але ж у нас лише одна справжня господиня! Це я! Мені довелося доглядати її на відстані: прибирати, готувати, навіть ночувати. А улюблена кузина переймалася лише по телефону.
Свекруха телефоном жалілася родині, ніби я її голодую: не даю солодощів і ковбаси. Просила, щоб кузина приїхала і привезла торт. Та та, посилаючись на зайнятість, щоразу відкладала візит. Хоч жила утричі ближче за мене. Приїздила лиш раз на місяць і привозила щось шкідливе, а я доглядала Барбару щодня.
Якось свекруха покликала кузину й поскаржилася, ніби зникли ланцюжок з хрестиком. Повідомила, що того дня ми обидві до неї заходили, але була впевнена, що це я забрала.
Мовчки поставила їжу на стіл і підняла ланцюжок з хрестиком – лежали під тумбою. Прийшла додому, все розказала чоловікові і вирішила більше до неї не ходити. Запропонувала віддати її у будинок для літніх людей. Данило погодився. 10 червня 2024 року, Київ. Знову цей одвічний спір: чому ж я не хочу забирати свекруху до себе додому?
Подруга не вимкнула телефон після розмови, і Соломія дізналася багато дивного про свою сімю Після того
Колись давно, у тихому містечку на Поділлі, жила собі Ганна вродлива жінка з журливим поглядом, якій
Іди і не повертайся Іди, чуєш? крізь сльози шепоче Михайло. Йди, будь ласка, і більше не повертайся!
Літо. Повертаюся додому пізнього вечора після тренування. По дорозі бачу: старенький дідусь упав на асфальт
Мене звати Артем. Мені шістдесят пять. Я одружений, але на схилі літ закохався в іншу жінку.
Довгоочікувана онука Ой, що ж вигадав мій син! зітхала я, коли вже вдруге за сьогодні намагалася дозвонитися до Сашка.
Поки дихаєш завжди є час. Оповідь Отож, мамо, як ми й домовлялись, завтра зранку заїду за тобою та відвезу.
І як тільки земля носить таких матерів! Віддала свого хлопчика в дитячий будинок, бо не хотіла його лікувати
