Без категорії

Ось так я й вчинила, коли знайшла у кишені чоловіка два ваучери на морську прогулянку — на одному з них було ім’я іншої жінки Зустрілася з чоловіком Олегом на зупинці автобуса. Того разу я загубила ключі, коли витягувала гаманець — було вже темно, і я не могла їх знайти. Олег допоміг мені, і я йому подякувала. Виявилося, що нам по дорозі тим самим автобусом. Олег провів мене до дому. Ми почали зустрічатись, а через пів року одружились. Олег зізнався, що закохався в мене з першого погляду. Нам жилося дуже добре, так минуло три роки. Потім Олег отримав нову роботу, і я помітила, що він змінився. Мовчала, думаючи, що це лише здогади. Аж якось Олег повідомив, що поїде у відрядження на два тижні. Коли чоловік пішов у душ, я вирішила попрати його штани і знайшла в кишені два квитки на морський круїз. На одному було жіноче ім’я. Він зрадив мене, розтоптав мою довіру і кохання. Я шалено розсердилася та вирішила помститися. Адже я його кохала і так довіряла! Я промовчала. Зателефонувала своєму однокласнику, з яким завжди дружила — Миколі, і попросила про допомогу. Ми разом з Миколою вирушили туди, де мав бути мій чоловік зі своєю коханкою, і вдали, що теж закохані. Олег, побачивши нас, одразу підійшов та почав звинувачувати мене у зраді. А я відповіла: — Ти думав, що можеш мене зраджувати, а я тобі — ні? Дуже швидко знайшла тобі заміну! Поруч стояла Олена, коханка чоловіка, і була шокована. Виявилося, вона навіть не знала, що Олег уже має дружину. Він зрадив не лише мене, а й її. Невдовзі ми з Олегом розлучилися — пробачити зради я не змогла. Через пів року я вийшла заміж за Миколу, і зараз дуже щаслива з ним. А Олег і Олена розійшлися, бо Олена більше не змогла пробачити Олегу, що він приховав від неї свій шлюб…

Саме так я вчинила, коли в кишені чоловіка знайшла два ваучери на подорож по Дніпру. На одному з них

Без категорії

021

Щасливі жінки завжди мають привабливий вигляд Ліля важко переживала зраду чоловіка. У сорок років залишилася сама, донька навчалася в університеті в іншому місті. А Ігор два місяці тому прийшов із роботи та заявив: — Я йду від тебе, закохався. — Як це? У кого? — розгубилася Ліля. — Та так, як чоловіки йдуть від дружин. Закохався в іншу, мені з нею добре, поруч із нею я забуваю про тебе. Не вмовляй — я все вирішив, — буденно відповів Ігор, ніби нічого особливого не сталося. Він швидко зібрався й пішов. Потім Ліля зрозуміла, що чоловік не за день вирішив піти, а поступово пакував речі, а того дня просто швидко закинув їх у валізу й зачинив двері. Ліля плакала, страждала і вирішила, що більше ніколи нічого доброго з нею не буде. Здавалося, життя скінчилося або просто зупинилося. Не хотіла нікого бачити й чути, ні з ким не розмовляла, хоча телефон дзвонив. Дзвонила донька, подруга — відповідала нехотя і швидко вимикала. На роботі теж не хотіла спілкуватися колегами. Всі дивилися на неї по-своєму: хтось співчував, а хтось із єхидством. Ліля навіть сподівалась: — Може, Ігореві набридне та, через яку він пішов, він повернеться, а я його пробачу й прийму, бо люблю… У вихідний день Ліля прокинулась, як завжди рано, але валялася, вставати не було бажання — та й куди поспішати? Однак піднялася. Ближче до одинадцятої задзвонив телефон. — Кому треба дзвонити зранку, не хочу ні з ким розмовляти, — подумала вона й не відповіла, хоча машинально глянула на екран — номер незнайомий. «Ой, може це Ігор, раптом втратив телефон чи йому вкрали й він змінив сімку», — промайнула думка. «Може він вирішив повернутися, треба було відповісти». Поки думала, телефон задзвонив ще раз. — Алло, алло, — голосно сказала вона. — Привіт, — почула веселий жіночий голос. — Алло, хто це? — запитала Ліля роздратовано. — Ліля, це ти? Що в тебе з голосом? Не добре не впізнавати старих подруг. Це я — Ксюша. Ліля розчарувалася — сподівалась, що почує Ігоря. — І що… — Ліля, ти це? Що з тобою? Ти в порядку? — Не в порядку, — відповіла вона й поклала слухавку, сльози потекли рікою. Сіла на диван трохи заспокоїтися. Через деякий час хтось подзвонив у двері. Ліля аж зраділа — знову ненормальна надія. — А раптом Ігор одумався, — підійшла й відчинила двері. — Привіт! — весело сказала красива жінка, в якій Ліля ледве впізнала свою колишню подругу й однокласницю Ксенію. Ксюша була доглянута, з яскравою помадою, стильно одягнена, її аромат пробудив Лілю. Після школи Ксюша вступила у виш у Києві, й після того бачилися лише раз — років п’ятнадцять тому. У школі вони дружили, разом ходили на дискотеки, зустрічалися з хлопцями й ділилися секретами. — Ксюша, яка ти красуня! — вирвалося в Лілі. — Привіт, подруга. Я завжди такою була, це ти… — критично оглянула її з голови до ніг, — ну що, пустиш до хати? — Заходь, — неохоче відступила Ліля та впустила Ксенію. Ксюша прийшла не з порожніми руками. Швидко пройшла на кухню, дістала пляшку грузинського вина, торт і апельсини. — Давай свої келихи, відмітимо зустріч, й не пам’ятаю, коли ми в останнє бачилися. Сто років назад… — говорила подруга, а Ліля мовчки поставила два келихи на стіл і нарізала торт. Ксюша, не задаючи зайвих питань, відкрила вино, розлила по келихах і запропонувала: — Ну, за зустріч, — й випила, Ліля, дивлячись на неї, теж випила. Другий келих Ксюша запропонувала випити «за них». І раптом після цього Лілі схотілося вилити душу. Назбиралося. Ксюша слухала мовчки, а коли Ліля закінчила свою розповідь, знизала плечима. — Та невже, Лілю, я думала, у тебе справді трагедія. — А це не трагедія? Ти не зрозумієш, тебе чоловік не кидав, — сумно сказала Ліля. — Ще б пак! Це я його кинула, коли дізналася, що завів молоденьку пасію. Одразу подала на розлучення — він аж розгубився, видно думав, погуляє, а я не дізнаюся. — Може ти його й не любила? — Любила, ще й як, — сказала Ксюша, — але я не терплю, коли мене ображають. Від такої любові треба позбуватись, якщо зраджують — це не любов. — Ох, Ксюше, як у тебе все просто… — Так. Це ти все ускладнюєш, але ти завжди така була. Де твоя донька? — Студентка, навчається в університеті, у Львові. Живе у тітки. — Зрозуміло. Твій цей кабанчик кинув і тебе, і свою доньку, а ти ще переживаєш. — Я його люблю… — Досить, Ліля, буду тебе лікувати. Депресія тебе накрила. — Це як лікувати? Пігулки мені не допоможуть. — Які пігулки? При такій хворобі допомагають перевірені методи: зміна іміджу, шопінг, нове кохання. — Ой, Ксюша… — Збирайся, їдемо до торгового центру, а там і до перукаря заглянемо, — радісно сказала Ксенія. — Є гроші, якась заначка? — Заначка? Ну є… Ми з Ігорем відкладали на нову машину. — Переживе твій Ігор, хай радується, що забрав стару. Тобі треба подати на розлучення та більше на нього не сподіватися. І не думай його пробачати… А хочеш, ми ще й половину за стару машину відсудимо! — Нехай подавиться, — раптом відповіла Ліля. — Ксюше, а ти з Києва вернулася назавжди? Чогось не кажеш нічого. — Назавжди, не хочу жити там… А ти давай прибирай домашній халат, влаштуємо марш-бросок по магазинах. До речі, мені щойно подзвонила Ритка Петриченко, сказала — через тиждень зустріч випускників, ми з тобою йдемо. Майже всі приїдуть, й багато хлопців, між іншим, вже розлучені. Згадай, як Вітя ще зі сьомого класу за тобою бігав! — Ксюша, кому я потрібна, стара кляча… — Ой, Лілю, не можна так про себе думати! Себе треба любити й берегти. Ми з тебе швидко зробимо молоденьку ластівку, — засміялася Ксюша. — До речі, знаєш мою тітку Катю, що живе біля твоєї мами? Так от, вона вже п’ятий раз виходить заміж! Сумнівається — не може вибрати між двома претендентами. За якийсь час Ліля себе не впізнавала у дзеркало. — Це ж треба таке преображення! — дивувалась. — Колір волосся зовсім інший, ультракоротка стрижка… Молодша й гарна. От і подруга, молодець Ксюша! Інакше так би і кисла тут сама. Зустріч випускників була у кафе, зібралися майже всі, окрім декількох, хто не зміг приїхати з далеких міст. Багато хто не впізнав Лілю, а Віктор — солідний, впевнений у собі чоловік — не зводив з неї погляду. — Ліля, я тебе одразу й не впізнав, яка ти гарна, навіть гарніша, ніж у школі. Ти мені завжди подобалась, але ти віддала перевагу Ігорю з паралельного, а де він, до речі? — Немає його, залишив мене, — усміхнулась Ліля. — Залишив? Не сміши, хіба таких жінок кидають? — здивувався Віктор. — Так, буває. Але це на краще. — Я не сумніваюсь. Я теж у розлученні вже два роки. Бізнес був у проблемах, дружина назвала мене невдахою, пішла до молодого, здається, «успішнішого». Я за рік усе відновив, зараз справи краще. Життя триває. Відразу йшов колишній чоловік, але не впізнав її одразу. Минуло два місяці. Ліля гуляла з Віктором на набережній, вийшли з театру, вирішили пройтись вечірнім містом. І тут… Ліля побачила Ігоря, схудлого, йшов один. Колишній не одразу впізнав її. — Мабуть, той годує погано… — подумала. Ігор, проходячи поряд, зустрівся очима з Лілею, вагався — вона чи ні? Пройшли мимо, але раптом почула: — Ліля? Вона тихо обернулася, усміхнулася й сказала: — А, привіт, це ти… Познайомся, це Ігор, мій «екс», ти його не впізнав? — звернулася до Віктора. — Привіт, ні, не впізнав, — відповів Віктор. — Я майбутній чоловік Лілі. У Ігоря щелепа відпала, Ліля й сама здивувалася — Віктор ще нічого не пропонував… — Як справи? — весело запитала Ліля колишнього. — Та нічого, нормально, — відповів, — ти так змінилася! Виглядаєш чудово. Ліля ще раз усміхнулась та взяла Віктора за руку: — А щасливі жінки завжди мають привабливий вигляд. — Тобто в тебе все добре? — пробурмотів Ігор. — Звісно. І буде ще краще, — і, відвернувшись, пішла з Віктором під руку, відчуваючи гарячий погляд екс-чоловіка.

Щасливі жінки завжди виглядають прекрасно Ой, ти знаєш, Настя дуже переживала, коли її чоловік зрадив.

Без категорії

Докоряла чоловікові, що живе у моїй квартирі — і за один вихідний він зібрав речі та поїхав

Я дорікала чоловікові, що він живе у моїй квартирі. На один із вікендів він просто зібрав речі й поїхав.

Без категорії

021

Ти — моє щастя? Я й не думала виходити заміж, доки мій майбутній чоловік, Артем, не розтопив моє серце своєю наполегливістю та турботливістю. Його ніжність і відданість стали для мене рідними, як улюблені домашні капці. Через рік у нас народився син Святослав, але робота забрала Артема в інше місто, і він з’являвся дома лише раз на тиждень — завжди з гостинцями для мене й нашого малюка. Одного разу, перебираючи в кишенях чоловіка речі перед пранням, знайшла листа з дитячим почерком: «Татку, приїжджай скоріше!» Серце забилось тривогою: можливо, у Артема інша сім’я? Я не влаштувала скандалу, а зібрала речі, взяла Святослава за руку і переїхала до мами. Там і виникла думка помститися чоловіку з допомогою шкільного друга Романа. Наш роман тривав пів року, Артем приносив аліменти і мовчки йшов. Я знала, що він живе з Катериною Євсєєвою та її донькою, для якої став другим татом. Мені здавалося, що наш шлюб розвалився… Але під час зустрічі з Артемом за чашкою кави ми обоє згадали щасливі моменти і вирішили спробувати ще раз. Катерина переїхала, ми з Артемом і сином знову стали сім’єю, пройшли сім років спокійного життя, аж поки Артем не потрапив у аварію. Два роки реабілітації, біль і… запої. Я ж знайшла розраду у колезі Павлові, який був одружений та мав дітей. Наш зв’язок тривав недовго, і коли Павло вирішив піти, я легко його відпустила. Після перерви Артем намагається взяти себе в руки, їде на заробітки до Чехії, повертається, ми разом ремонтуємо дім, але знову падаємо у вир алкогольних проблем. Чоловіка доводиться шукати по району, тягти додому, як обірвану душу… І от, весною, на зупинці, коли душа втомлена, життя знайомить мене з харизматичним Єгором. Його наполегливість та чарівність перетворили моє життя у вир пристрасті — три роки я розривалася між домом і новим коханням. Святослав розумів мене й просив не залишати батька. Однак, коли Єгор підняв на мене руку, я зупинилася. Мої переживання скінчились; я відчула свободу. Артем все знав і визнав свою вину: «Я сам упустив тебе. Променяв на зеленого змія. Ідіот.» Десять років потому ми з Артемом виховуємо онучок, п’ємо разом каву, він ніжно каже: – Надю, не озирайся навкруги. Я — твоє щастя! Віриш? – Звісно, вірю, мій єдиний…

ТИ МОЄ ЩАСТЯ? Чесно кажучи, я й думки не мала виходити заміж. Якби не вперті залицяння мого майбутнього

Без категорії

Дівчина доглядала за бабусею сусідки – всі думали, що робить це задля спадку, але сильно помилялися.

Дівчина доглядала бабусю сусідки, і всі вважали, що робить це заради спадщини, та насправді помилялися.

Без категорії

Це не твій дім: Історія Олени, яка після втрати найдорожчої людини — бабусі — зіткнулася з несправедливістю, підступністю рідної матері, боротьбою за спадщину й власний дім, та знайшла підтримку у справжньому коханні й новій родині

Це не твій дім Олеся з болем оглянула хатину, в якій зростала з дитинства. Їй було вже вісімнадцять

Без категорії

021

Синдром життя, відкладеного назавжди… Сповідь 60-річної жінки Олена: Цього року мені виповнилось 60. І жоден з рідних навіть не зателефонував, щоб привітати мене з ювілеєм. У мене є донька і син, онук і онука, ще й колишній чоловік десь поряд. Доньці – 40, сину – 35. Обидва живуть у Києві, закінчили престижні київські університети. Розумні, успішні. Донька – одружена з високопосадовцем, син – з дочкою великого київського підприємця. В обох вдала кар’єра, нерухомість, окрім держслужби, кожен має власну справу. Все стабільно. Чоловік пішов, коли син закінчив виш. Сказав, що втомився жити у такому ритмі. Хоча працював спокійно на одному місці, вихідні проводив з друзями або на дивані, у відпустку їхав на цілий місяць до родини на Західну Україну. Я ж відпусток не брала – працювала відразу на трьох роботах: інженеркою на заводі, прибиральницею в заводоуправлінні, по вихідних – фасувальницею в сусідньому супермаркеті з 8 до 20, ще й прибирала службові та підсобні приміщення. Все зароблене йшло дітям – Київ місто недешеве, а навчання в престижних університетах вимагало хорошої одежі, харчування та розваг. Я звикла носити старий одяг, щось перешивала, взуття ремонтувала. Ходила чисто й акуратно, мені було цього достатньо. З відпочинку – були тільки сни, де іноді бачила себе щасливою, молодою, усміхненою. Чоловік одразу після розлучення купив собі дорогу машину – видно, накопичив чимало. А за нашої спільної життя всі витрати були на мені, окрім квартплати. Її оплачував він – це був його внесок у родину. Дітей навчила я… Квартира, в якій ми жили, дісталась мені від бабусі – гарна, добротна, старовинна з високими стелями. Двокімнатна, перепланована у трьохкімнатну. Там була комірка 8,5 квадратів з вікном, я її відремонтувала, і там гарно розміщувалась ліжко, стіл, шафа, полиці. Її займала донька. Ми з сином жили в одній кімнаті, благо я приходила тільки ночувати. А чоловік – у залі. Коли донька поїхала в Київ, я зайняла її комірку. Син залишився в кімнаті. Розлучалися ми без скандалів, без поділу майна, без звинувачень. Він хотів ЖИТИ, а я була настільки виснажена, що зітхнула з полегшенням… Мені більше не треба було готувати три страви і компот, прати його речі, гладити, розкладати… вільний час нарешті можна було використати для відпочинку. На той час я назбирала купу болячок – хребет, суглоби, діабет, щитоподібка, нервове виснаження. Вперше взяла відпустку на основній роботі та взялась за лікування. Підробітки не кидала. Лікувалася. Запросила гарного майстра, і він із напарником за два тижні зробили мені чудовий ремонт санвузла. Для мене це було ЩАСТЯ! ОСОБИСТЕ щастя! Щастя для себе! Весь цей час своїм успішним дітям на свята та дні народження я надсилала гроші замість подарунків. Потім з’явились онук і онука – підробітки кидати не могла, собі грошей не залишалось. Мене з святами рідко вітали, частіше – у відповідь на моє привітання. Подарунки не дарували. Найболючіше – на їхні весілля мене не запрошували. Донька чесно сказала: «Мам, ти там не впишешся, там будуть люди з Офісу Президента». Про весілля сина взагалі дізналась вже після – від доньки… Дякую, хоч грошей на весілля не просили… Діти не приїжджають, хоча я завжди їх кличу. Донька каже, що у нашому «колгоспі» робити нічого (місто-мільйонник), син – що нема часу, мамо! Літак до Києва летить сім разів на добу! Летіти – дві години… Як я можу назвати той період свого життя? Мабуть, життя пригнічених емоцій… Я жила, як Скарлетт О’Гара – «подумаю про це завтра». Придушувала сльози і біль, всі почуття – від здивування до відчаю. Жила, як робот, запрограмований на роботу. А потім завод купили київські бізнесмени, розпочалась реорганізація. Нас, передпенсіонерів, скоротили – і я одразу втратила дві роботи, але заодно змогла достроково вийти на пенсію. Пенсія – 20 тисяч… Спробуй проживи на таку пенсію. Мені пощастило – у нашій п’ятиповерхівці з’явилось місце прибиральниці… пішла мити під’їзди, ще плюс 20 тисяч. Фасування й прибирання на вихідних у супермаркеті не кидала – платили добре, три тисячі зміна, але тяжко – цілий день на ногах. Почала потроху ремонтувати кухню. Все робила сама, кухню замовила у сусіда – зробив добре, швидко, і з грошима нормально. Знову почала накопичувати гроші. Хотілось освіжити кімнати, дещо з меблів змінити. Тобто плани були… тільки серед них не було мене самої! На себе витрачала лише на їжу, і то скромно, і на ліки – на них ішло багато. Квартплата також не радувала – щороку все вище. Колишній чоловік казав: продай цю трьохкімнатну, район хороший – дадуть ціну, купиш собі однокімнатну. А мені її шкода. Пам’ять про бабусю. Батьків не пам’ятаю. Виростила мене бабуся. Квартира для мене дуже цінна – тут усе моє життя. З чоловіком зберегли нормальні приятельські стосунки. Спілкуємось зрідка, як давні знайомі. В нього все добре. Про особисте не говорить ніколи. Раз на місяць приїжджає, привозить картоплю, овочі, крупи, питну воду – все важке. Від грошей відмовляється. Каже, щоб не користувалась доставкою – привезуть все гниле чи зіпсоване. Погоджуюсь. В мені ніби все застигло – живу, працюю багато. Ні про що не мрію, нічого для себе не хочу. Доньку та онуків бачу лише в її Інстаграмі. Життя сина мелькає у сторіз його дружини. Радію, що у них все добре, усі живі-здорові. Відпочивають у гарних місцях, ходять у дорогі ресторани. Напевно, я дала їм мало любові, тому й до мене її нема. Донька іноді питає: як ти? Я завжди відповідаю – добре. Ніколи не скаржусь. Син часом надсилає голосові у вайбер: привіт, мамо, сподіваюся, в тебе все добре. Колись син сказав, що не хоче чути про наші з батьком проблеми – це його дратує. Я перестала щось розповідати, обмежуюсь: так, синку, все гаразд. Дуже хочу обійняти онуків, але підозрюю, що вони й не знають, що мають живу бабусю – пенсіонерку-прибиральницю. Можливо, за легендою, бабуся давно на тому світі… Я вже навіть не пам’ятаю, коли щось купувала собі – інколи спіднє та шкарпетки, найдешевші. Не пам’ятаю, коли була у салоні на манікюрі чи педикюрі… Раз на місяць ходжу на стрижку в перукарню через дорогу. Волосся фарбую сама. Тішить, що як у молоді, так і зараз – ношу той самий розмір, 46/48. Гардєроб не обновляю. І дуже боюсь, що одного дня не зможу піднятися з ліжка – постійно мучать болі у спині. Боюсь лишитися лежачою. Можливо, не треба було жити саме так – без відпочинку, без дрібних радостей, вічно працюючи і відкладаючи все на «потім»? А де це «потім»? Його вже нема… В душі – порожнеча… в серці – байдужість… Навколо – теж пустота… Нікого ні в чому не звинувачую. Але й себе не можу винити. Працювала все життя і зараз працюю. Відкладаю собі на всяк випадок безпечну подушку – нехай не велику, але все ж… Хоча лукавити не буду: якщо зляжу, то не житиму… не хочу, щоб у когось були зі мною проблеми. І знаєте, що найсумніше? Мені ніколи, жодного разу в житті не дарували квіти… НІКОЛИ… От буде смішно, якщо хтось принесе мені живі квіти… тільки на могилу… дійсно, посмієшся…

Синдром життя на завтра Одкровення шістдесятирічної жінки Катерина: У цьому році мені стукнуло 60.

Без категорії

— Це не твоя донька, ти що зовсім сліпий? Я зустрічалася зі своїм майбутнім чоловіком менше року. Коли познайомилася з його мамою, навіть уявити не могла, наскільки підозрілим та негативним буде її ставлення до мене і до нашої донечки, яка народилася після весілля. Проблема була в тому, що наша дівчинка народилася класичною блондинкою з синіми очима, а мій чоловік і його молодший брат мають трохи ромську зовнішність. Коли я ще була у пологовому, мені зателефонувала свекруха — привітала і захотіла побачити онуку. Так і відбулося наше перше знайомство. На обличчі свекрухи з’явилася стриманість, а у коридорі пологового вона просто запитала: — Може, вам дитину підмінили? Всі, хто чув нашу розмову, завмерли, а свекруха дивилася на мене, чекаючи відповіді. Я зніяковіло відповіла, що дитину не могли підмінити, бо я весь час була поруч. Свій другий коментар свекруха не озвучила, але коли ми з чоловіком повернулися додому, вона вже без сорому заявила: — Це не твоя донька, ти що повністю сліпий? Чоловік застиг від здивування, а свекруха продовжувала наполягати: — Вона не схожа ані на тебе, ані на маму. Подумай, чому так сталося? Може, це взагалі не твоя дитина! Тоді чоловік встав на мій захист і просто вивів свекруху з квартири. Я була дуже ображена — ми так чекали на цю подію, вагітність була непростою, але народилась здорова донечка, і я з полегшенням подивилась на свою рожевощоку, гучно плачучу дівчинку. Лікар ще пожартував: — Оце співачка виросте! Які чудові легені! Я посміхнулася, доньку поклали поруч, і нас перевели у палату. До виписки я уявляла, як будемо святкувати вдома, як всі разом збиратимемося на свята, але сталося інакше… Після того, як свекруха пішла, чоловік намагався мене заспокоїти, але настрій був зіпсований. Свекруха ніби з глузду з’їхала, навіть після того, як син відкрито її не підтримав, не відступала, а розпочала справжню війну. Чоловіку телефонувала постійно, рідкісні свекрушині візити до нашої квартири супроводжувались колючими коментарями і образами в мій бік і доньки. Свекруха ніколи не брала внучку на руки, намагалася залишитися з сином наодинці і вимагала провести тест на батьківство. Вона не соромилася говорити, що завгодно, і я чула всі ці слова з іншої кімнати. Чоловік намагався переконати її, що все гаразд, що це його донька, казав, що довіряє мені, але у відповідь чув лиш сміх: — Ну то давай перевіримо! Під час чергової ворожої дискусії я не втрималась і вийшла на кухню: — Скільки можна слухати ці дурниці? Справді, давайте зробимо тест. Замовимо гарну рамочку, мама повісить над ліжком і буде милуватися, що тато — це ти! Очі свекрухи іскрилися, вона не знала, що сказати. Я трохи її підтримала, але у моєму голосі було стільки сарказму, що сенс був зрозумілий. Ми таки зробили тест. Чоловік навіть не хотів його читати — він і так знав результат. Свекруха, ознайомившись з папірцем, мовчки повернула мені його. Я не втрималась: — То яку раму замовиш — світлу чи темну? Свекруха розлютилася: — Вона з мене знущається! Напевно знайомі підробили тест. От у мого молодшого сина — дитина схожа на нього, смаглява і з такими ж очима. Тут все очевидно! Одним словом, омріяний свекрухою тест нічого не змінив. Війна тривала далі. Минуло п’ять років у сварках і нервах. Я знову завагітніла майже водночас із дружиною брата чоловіка. З їхньою родиною у нас були чудові стосунки, тільки коли свекруха знову починала свої підозри, всі мовчки закочували очі. Другу дитину в нашій сім’ї теж народила дівчинка. Ми всі зустрічали їх із пологового і, коли я відкинула куточок ковдрички, не змогла втримати сміх: це була маленька копія нашої доньки! Всі зрозуміли жарт, відреагували по-різному, але підтримали його. Тільки у свекрухи обличчя стало багряним. Вона не сказала нічого. Це стало переломним моментом. Згодом вона перестала висловлювати безглузді підозри, а одного разу я навіть побачила її, як вона грається з онукою — і зрозуміла, що кригу було зламано. Зараз моя донька — найстарша, улюблена внучка, «наша дівчинка», «моя ягідка» тощо. Свекруха обсипає її подарунками, балує і намагається все компенсувати за ті роки своєї ворожості. Я не тримаю зла, хоча спогади ще живі. Сподіваюся, з часом все мине.

Це не твоя донька, ти зовсім нічого не бачиш? Зі своїм майбутнім чоловіком я зустрічалася менше року.

Без категорії

Бабусі на всі руки: коли турбота стає обов’язком, а вдячність — рідкісним гостем

Зручні бабусі Я, Оксана Семенівна, прокинулася від голосного сміху. Не від тихого хихотіння і не від

Без категорії

«Я не приймаю іншої невістки, а ти роби, як знаєш!» – сказала мати синові. Степан закінчував університет і вирішив, що настав час одружитися зі своєю першою коханою зі школи — Оленою! Олена була вродливою, але попри це залишалася щирою та розумною дівчиною. На той час вона писала магістерську роботу. Молоді домовилися, що одружаться, як тільки вона захистить диплом. Степан пішов розповісти матері про намір одружитися, але та мала для нього зовсім інші плани. Мати сказала, що або він одружується з Іриною — донькою сусідів, або ні з ким. А потім запитала: що важливіше — кар’єра чи кохання? Вона мріяла бачити сина успішним чоловіком. Ірина була з заможної родини й давно закохана в Степана, а він дивився тільки на Олену, яка походила з небагатої родини. Мати Олени була з поганою репутацією… Що скажуть люди? «Не хочу іншої невістки, а ти роби, що хочеш!» — сказала мати синові. Степан довго вмовляв маму, але вона була непохитна, а згодом сказала, що прокляне його, якщо той одружиться з Оленою. Степан злякався. Вони з Оленою ще зустрічалися пів року, але їхні стосунки поступово згасли. Врешті-решт він одружився з Іриною. Дівчина щиро кохала його, але вони не святкували весілля — Степан не хотів, щоб десь з’явилися весільні фотографії, які могла б побачити Олена. Ірина з багатої сім’ї, тож Степан переїхав у великий будинок її батьків. Батьки допомагали йому будувати кар’єру. Але він так і не відчув щастя. Степан не хотів дітей. Коли Ірина зрозуміла, що він не зміниться, сама подала на розлучення. На той момент Степанові було вже сорок, а Ірині — тридцять вісім. Згодом вона вдруге вийшла заміж, народила дитину й стала дійсно щасливою. Степан мріяв про одруження з Оленою, намагався її знайти, але все марно. Здавалося, вона просто зникла. Потім він дізнався, що її більше немає. Знайомий розповів: після розриву вона вийшла заміж за першого ліпшого чоловіка, який виявився негідником — побив її до смерті. Після цього Степан оселився у старій квартирі своїх батьків і спивався. Його супроводжувало лише фото Олени, і він так і не зміг пробачити матері.

«Не хочу іншої невістки, а ти роби, що хочеш!» сказала мені мама. Я, Олександр, закінчував навчання в