Підняла на ноги свекруху, а вона влаштувала скандал, бо не прополола грядки. Стоїть серед лебединих клумб і кричить: «Такого безладу тут ще не було! Я сім дітей виховала – і жодного бур’яну!». Сусіди вже біля паркану, смакують кожне слово. А я мовчки проходжу повз неї, міцніше обіймаючи сина. Вдома збираю речі, розділяю усе для свекрухи і нас, мовчки йду. Через три дні дзвонить: «Що з тими всіма банками, що професор виписав? Просила сусідку купити, а вона каже – надто дорого. Що тепер робити? Господи, я тут помру, а ти образилась ні з того, ні з сього!». Я вимикаю телефон. Не маю більше сил. Рік тому, коли поховала чоловіка та стала матір’ю, усе стало не важливе. Проте вирішила рятувати свекруху – продала столичне житло, вкладала гроші у лікування та дім для сина. Бої інтересу не було: лише турбота про хвору й малюка. Залучала найкращих лікарів, все купувала… І свекруха повернулась до життя. Тепер вона сама. Я з сином починаємо нове життя. Хотіла мати сім’ю – стала сиротою двічі. Сина лише навчу: не всі заслуговують на добро, бо для когось важливішими є прополені грядки. Підняла на ноги свою свекруху. А я сердита, бо не виполола грядки. Ти що тут робиш? стоячи посеред ліжок
Та не в мене син. А в сусідки моєї, Марії. Чоловік твій раніше часто заходив до неї, от і приніс їй у подолі.
14 червня Я завмер: зза старої груші на мене сумно дивився пес. Той, якого я впізнав би серед тисячі інших.
Sofija протягом двох років була лише доглядальницею у матері свого чоловіка. Софії вдалося вийти заміж
Останнім часом часто згадую одну ніч, яка для мене стала справжнім переломним моментом у житті моєї маленької
Наталя Іванівна повертається з магазину із важкими торбами, а біля воріт стоїть чужа машина: “Хто це завітав непроханим гостем?” – подумала вона. Та коли на подвір’ї побачила сина Віктора, кинулася його обіймати, але він зупинив: “Мамо, сядь, я мушу щось розказати…” Що ж такого сталося у родині, чого Наталя навіть і уявити не могла?
Життя Наталі Іванівни у мальовничому українському селі, де після смерті чоловіка єдиною розрадою був син, який осів у місті. Скупі візити, подарунки, гостинці від матері й сусідські плітки про загадкову знайому сина. Та одного дня Віктор повертається до матусі не сам, а з похмурим хлопчиком Юрчиком, і зізнається: він уже одружений, а Юрко – син дружини, яка суворо остерігається свекрухи. Наталя погоджується на літо прихистити нелегка хлопчиська, який переконаний, що “бабуся Наталя погана”.
Як же знайде вона шлях до серця Юрчика? Чи зможе добротою змінити дитячу настороженість і материнський упереджений страх? Чи стане Наталя справжньою бабусею для чужого сина і чи прийме невістка Олена щире серце свекрухи-українки? Зворушлива історія про силу доброти, прощення і сімейне тепло, в якій кожному знайдеться місце під рідною стріхою. Наталя повільно йде від магазину, тягнучи важкі сумки з покупками. Вже майже дійшла до свого двору, як
– Ну, Рижик, підемо вже… – буркнув Валерій, поправляючи саморобний повідець зі старої мотузки. Він застібнув куртку під саму шию й затремтів. Цьогорічний лютий особливо лютував – сніг з дощем, вітер пронизував до кісток. Рижик – двортер’єр із тьмяною рудою шерстю й одним сліпим оком – з’явився в його житті рік тому. Валерій тоді повертався після нічної зміни з заводу й побачив його біля смітників. Пес був побитий, голодний, а ліве око затягнуте пеленою. Голос аж різонув по нервах. Валерій упізнав того, хто говорив, — Сергійко Кривий, місцевий авторитет років двадцяти п’яти. Поруч із ним товпилися троє підлітків – його «бригада». – Гуляємо, – коротко відповів Валерій, не піднімаючи очей. – А ти, дядьку, податок платиш за вигул такого урода? – зареготав один з хлопців. – Дивись, який страшний – око криве! Полетів камінь. Влучив Рижику в бік. Собака заскавучав, прижався до ноги господаря. – Відчепіться, – тихо сказав Валерій, але в голосі бриніло залізо. – Ого! Дядько Кулібін розговорився! – Сергій підійшов ближче. – А ти не забув, що це мій район? І собаки тут гуляють з мого дозволу… Ну що, Лиско, ходімо вже… пробурмотів Валерій, натягуючи нашвидкуруч зроблений повідець зі старої мотузки.
Був перший час ночі, коли я, Сергій Коваль, хлопчик семи років, ледве зміг відчинити важкі двері приймального
– Ми зупинимося у тебе на деякий час, бо не маємо грошей на оренду квартири! – сказала мені моя подруга.
Я — дуже активна жінка. Незважаючи на те, що мені 65 років, мені вдається подорожувати по різних куточках України та знайомитися з цікавими людьми. Зі світлим сумом згадую молодість, коли можна було відпочивати, де тільки заманеться! Можна було поїхати на море, вибратися з друзями на природу, поплавати на човні по Дніпру чи будь-якій іншій річці. І все це — за невеликі гроші.
На жаль, ті часи вже позаду. Я завжди любила знайомитися з різними людьми: зустрічала нових знайомих на пляжі, у театрі, і багато з них залишалися моїми друзями на роки.
Одного разу я познайомилася з жінкою на ім’я Олена. Ми разом відпочивали в одному гостьовому будинку на Азовському узбережжі. Роз’їхалися справжніми подругами. Минуло кілька років, ми час від часу переписувалися листами.
Аж ось одного дня я отримала телеграму без підпису: “О третій ночі прибуває потяг. Зустрінь мене!”. Я не розуміла, хто міг таке написати, тому ми з чоловіком нікуди не пішли. Але о четвертій ранку хтось подзвонив у двері. Я відчинила — і була шокована: на порозі стояла Олена, дві підліткові дівчини, бабуся й чоловік з величезною кількістю речей. Ми з чоловіком були вражені, але впустили непроханих гостей. Олена запитала мене:
— Чому ти не зустріла нас? Я ж тобі телеграму надіслала! До речі, це недешево!
— Вибач, але ми не знали, від кого вона.
— Ну ти ж дала мені свій адрес. Ось, я тут!
— Я думала, що ми просто будемо писати листи…
Олена розповіла, що одна з її дівчат цього року закінчила школу і хоче вступати до університету. Вся сім’я приїхала її підтримати.
— Ми будемо жити у вас! У нас немає грошей на оренду квартири чи готель.
Я була приголомшена. Ми ж навіть не родичі! Чому я маю дозволити їм жити з нами? Ми годували їх тричі на день. Вони принесли трохи продуктів, але нічого не готували — просто їли наше, а я мусила обслуговувати всіх.
Я вже не витримала, тому через три дні попросила Олену та її родину з’їхати. Мені було байдуже, куди саме. Почалася сварка. Олена порозбивала посуд і почала кричати та істерити.
Я була просто шокована її поведінкою. Коли її сім’я почала збирати речі, вони вкрали мій халат, кілька рушників і навіть якимось чином винесли великий казан. Не уявляю, як їм це вдалося, але казан просто зник!
Ось так і закінчилась моя дружба. Слава Богу! Більше я про Олену нічого не чула і не бачила. Як можна бути такими нахабними!!!
Тепер я набагато обережніша, знайомлячись із новими людьми. Зупинимося у тебе на якийсь час, бо в нас немає грошей на оренду житла! сказала мені моя подруга.
Найголовніше Температура у Соломії піднялася блискавично. Ртутний термометр показав 40,5, і майже одразу
