Слухай, хочеш розповім одну історію, яку досі памятаю, немов це було вчора? От уяви: Богдан, юрист тридцяти
Миколо Семеновичу, ви знову проспали! голос водія Маршрутки звучить ласкаво, але трохи здивовано.
«Будь ласка… не залишай мене самого знову. Не цієї ночі».
Такі були останні слова 68-річного відставного офіцера Олександра Гайдая, перш ніж він безсиллям впав на паркет у своїй вітальні. І єдиною живою душею, яка їх почула, був той, хто вже дев’ять років слухав кожне його слово — його вірний старенький К9-партнер, пес-ветеран Дружок.
Олександр ніколи не був схильний відкривати свої емоції: навіть після виходу на пенсію, навіть після втрати дружини, всі переживання він тримав глибоко в собі. Для мешканців його вулиці він був тихим вдівцем, який вечорами неквапливо прогулювався зі своїм старим німецьким вівчарем. Вони кульгали поряд, наче сам час своєю вагою сповільнював їхні кроки. Для більшості то були двоє змучених життям воїнів, яким від людей нічого не треба.
Але в той холодний вечір усе змінилося.
Дружок дрімав біля батареї, коли почув глухий звук — тіло Олександра обрушилося на підлогу. Старий пес підняв голову, миттєво зосередився. Він одразу відчув страх у повітрі, почув уривисте, важке дихання. Незважаючи на біль у суглобах, він поповз до господаря.
Дихання Олександра було чужим — поверхневим, блукаючим. Його пальці судомно сіпалися, ніби хапаючись за надію. Голос був зламаний, слова для Дружка незрозумілі — але тіло промовляло емоції: страх, біль, прощання.
Дружок пролунав один раз. Ще раз. Різко. Відчайдушно.
Він з усієї сили дряпав вхідні двері, лишаючи сліди крові на дереві. І знову гавкав, аж поки не його голос не зірвався луною у сусідньому дворі.
Саме тоді сусідка, молода жінка Леся, котра часто приносила Олександру домашню випічку, вибігла на ґанок. Вона відразу відчула: це не звичайний гавкіт — це крик про допомогу.
Леся кинулась до дверей — зачинено. Заглянувши у вікно, побачила Олександра непритомним на підлозі.
— Олександре! — закричала вона, налякано риючись під килимком у пошуках запасного ключа, який дідусь залишав там «на випадок, якщо життя вирішить здивувати».
Ключ не слухався двічі, поки, нарешті, вона не вбігла всередину, саме тоді, як очі Олександра закотилися. А Дружок стогнав біля нього, лижучи йому обличчя і видаючи згорьований скигліт, від якого серце розривається.
Леся з тремтячими пальцями набирає 103:
— Будь ласка, мій сусід помирає! Він ледве дихає!
Коли через кілька хвилин кімната наповнилася напруженою метушнею лікарів, перепинити їм шлях став Дружок — старий пес затулив хазяїна, гордо виструнчившись, хоч лапи трусилися від артриту.
— Дівчино, відведіть собаку! — крикнув лікар.
Леся лагідно тягнула Дружка за нашийник, та він лишився поруч, волаючи поглядом до Олександра й до людей у халатах.
Тоді старший медик, Павло, примружився, побачивши ветеранський жетон на зношеному нашийнику:
— Це не просто собака, — сказав він колезі. — Це К9, він на службі.
Павло обережно опустився навколішки, звертаючись до хворого:
— Ми прийшли врятувати твого друга, хлопче. Дай нам допомогти.
Вираз Дружка змінився: з останніх сил він зробив крок убік, але так і не відступив від ніг Олександра.
Коли Олександра підіймали на ноші, рука безсило звисла.
І тут Дружок виразно заскиглив — так тужливо, що всі завмерли.
Коли хазяїна виносили до карети швидкої, Дружок намагався застрибнути слідом, та ноги підкосилися, і він залишав кроваві сліди на асфальті, намагаючись підпаятись до свого друга.
— Пса взяти не можна, — різко кинув водій. — Такий протокол.
Олександр, напівпритомний, прошепотів у повітря:
— Дружку…
Павло глянув на лежачого дідуся, потім — на собаку. Міцно стиснув зуби:
— До біса правила. Піднімайте пса.
Медики підняли важкого вівчаря, посадили поруч із Олександром; і коли Дружок торкнувся господаря — монітор серцебиття раптом вирівнявся.
Через чотири години
Олександр отямився під мірний шум апаратів, не розуміючи, що сталося.
— Ви в безпеці, Олександре Івановичу, — сказала медсестра. — Ви всіх нас налякали.
— А… мій пес? — прошепотів він.
Медсестра вже зібралась відмовити, але замість цього посміхнулась, відкрила завісу:
На ковдрі в кутку кімнати спав Дружок.
Павло відмовився залишати пса, а лікар, почувши історію, зробив виняток із правил — «заради співчуття».
— Дружку… — прошепотів Олександр, простягаючи руку.
Старенький пес підняв голову, підповз до ліжка й поклав голову на долоню господаря. Олександр, ридаючи, притис долоню до вірної шиї.
— Я боявся, що залишу тебе, — сказав він. — Думав, що це наш останній вечір.
Дружок облизав сльози, слабо махнув хвостом.
Медсестра витирала очі:
— Він не лише вам врятував життя. Я думаю, ви врятували і його.
Тієї ночі Олександр не залишився сам у темряві — його рука лежала на лапі друга: двоє старих побратимів, які пройшли життя разом і пообіцяли один одному ніколи не залишати самотніми серця.
Нехай ця історія знайде тих, кому вона потрібна. 💙💛 «Прошу не залишай мене самого. Хоча б цієї ночі» Це були останні слова, які 68-річний відставний офіцер
Протягом багатьох років я був мовчазною тінню серед полиць великої міської бібліотеки. Мене звали Степанія
А ще вона зрозуміла, що свекруха не така вже й підступна жінка, як здавалося всі ці роки: історія Надії, яка тридцятого грудня залишилась одна вдома, поки чоловік Діма пішов на полювання, син у бабусі, і, піддавшись смутку, вирішила сходити до шкільної подруги Ірки — зустріла там свою першу любов, але наступного ранку, після нічного пригоди, вдома її чекав сюрприз і несподівана підтримка від свекрухи Зінаїди Петрівни, яка виявилася союзницею в найважчу мить. А ще Надія усвідомила, що свекруха не така вже й шкідлива жінка, як вона думала всі ці роки.
3:10 ночі. Тільки-но заховала очі після безсонної ночі, як мій старий мобільний несподівано завібрував
НЕВТЕРПІННЯ ДО ЩАСТЯ Оленка мріяла про щастя у другому шлюбі. У невдалому вона вже побувала.
Ти не заслужила Мені здавалося, що після розлучення я вже нікому не зможу довіряти, Андрій крутив у пальцях
Мамо, а Мартуся знову погризла мій олівець! Олеся влетіла на кухню із залишком кольорового олівця в руці
— Мам, я вже десять років, правда ж? — несподівано запитав Мишко, повернувшись зі школи.
— Ну і що? — здивовано подивилася на сина мама.
— Як це — “ну і що”? Ти хіба забула, що ви з татом мені обіцяли дозволити, коли мені виповниться десять років?
— Дозволити? А що саме ми тобі обіцяли дозволити?
— Завести собаку.
— Ні! — злякано вигукнула мама. — Що завгодно, тільки не це! Хочеш, ми купимо тобі електросамокат? Найдорожчий. Але з умовою, що про собаку ти більше навіть не згадаєш.
— Ось так ви зі мною… — образливо насупився хлопець. — А ще — батьки… Вчите мене, що обіцянки потрібно тримати, а самі про свої забуваєте… Ну-ну…
Мишко зачинився у своїй кімнаті й не виходив аж до татової появи з роботи.
— Тато, а ти пам’ятаєш, що ви з мамою мені обіцяли… — знову почав він, та батько перебив його:
— Мама вже мені зателефонувала та розповіла про твоє бажання! Тільки не розумію, навіщо тобі це?
— Тату, але ж я так давно мрію про собаку! Ви ж знаєте!
— Знаємо, знаємо! Начитався казок про Малюка та Карлсона й поводишся як малий! Мало чого ми з мамою не мріємо. А ти знаєш, що породисті собаки дуже дорогі?
— А мені не потрібна породиста, — тут же вигукнув Мишко. — Мені підійде і звичайна. Навіть — покинута. Я нещодавно в інтернеті читав про покинутих собак. Вони такі нещасні…
— Ні! — перебив його тато. — Що значить — непородиста? Навіщо нам така? Вона ж некрасиво виглядає! Отже, Мишко, вирішимо так. Я згоден прихистити вдома покинуту собаку, але тільки якщо вона буде породистою й молодою.
— Обов’язково таку? — зморщився Мишко.
— Так! — Тато хитро поглянув на маму й непомітно їй підморгнув. — Ти ж будеш нею займатися, дресирувати, на виставки водити. Правильно? А стару собаку дресирувати запізно. Тож якщо знайдеш у місті гарну покинуту породисту молоду собаку, ми з мамою погодимось. І підемо тобі назустріч.
— Добре… — зітхнув сумно хлопчик. Бо ще жодного разу не бачив у місті покинутої породистої собаки. Але надія помирає останньою, і він вирішив спробувати.
У неділю Мишко подзвонив своєму другові Вовчику, і після обіду вони вирушили на пошуки.
До вечора вони обійшли майже пів міста, але жодної покинутої породистої собаки так і не знайшли. Хоча гарних собак у місті було багато, всі вони були при господарях і на поводках.
— Ну все, — втомлено сказав Мишко. — Досить… Я так і знав, що ми нічого не знайдемо…
— А давай у наступну неділю з’їздимо до притулку для собак, — запропонував Вовчик. — Там і породисті бувають. Я про це читав. Лиш потрібно адресу знайти. А зараз хочеться сісти й відпочити.
Хлопці відшукали вільну лавочку, сіли й почали мріяти, як вони візьмуть із притулку гарну собаку та разом будуть її дресирувати. Помріяли трохи, відпочили й почимчикували у двір.
Раптом Вовчик потягнув Мишка за рукав і вказав рукою:
— Мишко, дивись.
Мишко подивився в той бік і побачив маленьке, брудно-біле цуценя, яке незграбно кумедно шкутильгало тротуаром.
— Дворняжка, — ствердно сказав Вовчик і засвистів.
Цуценя озирнулося на свист і радісно кинулося до хлопців. Але, не добігши і два метри, раптом зупинилося.
— Не довіряє людям, — знову мовив Вовчик. — Його, мабуть, сильно налякав хтось.
Мишко теж тихо свиснув і простягнув до цуценяти руку. Цуценя потяглося мордочкою до Мишка, і коли хлопчик підійшов зовсім близько, песик чомусь не втік, а лише обережно завиляв кудлатим хвостиком.
— Пішли, Мишко, — стурбовано промовив Вовчик. — Навіщо тобі така собака? Ти ж шукаєш породисту. Породистій можна дати гарне ім’я. А цій хіба що Кнопка підійде. — Вовчик відвернувся й швидко пішов геть.
А Мишко ще трохи приголубив цуценя, а потім сумно пішов за другом. Якщо чесно, він би з радістю взяв цю собачку додому.
Зненацька песик пискнув.
Мишко завмер, цуценя заскиглило.
Вовчик також зупинився, подивився на собаку й прошепотів:
— Мишко, хутко йди за мною! Тільки не озирайся! Так цуценя дивиться на тебе!
— Як — так?
— Наче ти — його хазяїн, і кидаєш його. Біжимо!
Вовчик кинувся бігти, але Мишкові ноги не рушались з місця. Він стояв і боявся озирнутися. Та коли все ж зібрався тікати, хтось лагідно потяг його за штанину біля черевика. Хлопчик глянув униз і зустрів уважний чорний собачий погляд.
І тут Мишко, забувши про все на світі, схопив це цуценя на руки й притиснув до себе. Він уже прийняв рішення — якщо мама й тато не дозволять залишити собаку, він сьогодні втече з дому. Разом з нею.
Але в батьків, виявляється, теж добре серце… Тож наступного дня Мишка зі школи чекали не лише мама з татом, а й вимита, білосніжна, весела Кнопка.
“Мрія на десятий день народження: як Мишко домовлявся з батьками про собаку, шукав породистого друга по київських вулицях, а натомість знайшов найкращого вірного цуцика — і казку про добрі серця для всієї родини” Мамо, мені ж вже десять років, так? несподівано запитав Михась, повертаючись зі школи того весняного дня.
