Без категорії

Чемодан не розпаковуй – сьогодні ти переїжджаєш: як Левко у костюмі Діда Мороза знайшов свою Ірку разом із «заєчком» під ялинкою на Новий рік і вирішив розлучитися

Чемодан навіть не розпаковуй ти переїжджаєш Що сталося? суворо запитала Оленка, заходячи в кімнату, де

Без категорії

“Тимчасово у гостях: як родичі Ольги перетворили її трьохкімнатну квартиру на місце випробувань доброти, терпіння та особистих кордонів”

Слухай, доцю, тут таке діло… Ольга вже знала: якщо мама починає розмову ось цим затяжним “

Без категорії

— Не хочу бути мамою! Я хочу гуляти з дому! — сказала мені моя дочка. Моя дочка завагітніла у 15 років, довгий час це приховувала. Я з чоловіком дізналась про все лише на п’ятому місяці вагітності. Звісно, про аборт і мови не було. Ми так і не дізналися, хто батько дитини. Дочка сказала, що зустрічалася з ним лише три місяці, а потім розійшлися. Навіть не знала, скільки йому років: «Може, 17, може, 18. Може, й 19!» Ми з чоловіком були шоковані новиною про вагітність доньки. Розуміли, що нам усім буде дуже важко. А вона наполягала, що дуже хоче дитину, хоче бути мамою. Я знала — вона ще не усвідомлює, що означає бути матір’ю. Через чотири місяці народився чудовий хлопчик: здоровий та міцний. Та пологи були важкими, і дочка відходила чотири місяці. Звісно, вона б не впоралася без мене — я звільнилася з роботи і займалася донькою та онуком. Коли вона відновилася, навіть не хотіла підходити до дитини. Вночі спала, вдень також не доглядала за ним. Я просила, пояснювала, навіть сварилася — дочко, допомагай! Тоді вона й сказала: — Бачу, ти його любиш. Усинови його! Я буду йому сестрою. Не хочу бути мамою, хочу гуляти з подругами, ходити на дискотеку, розважатися! Я думала, що це післяпологова депресія. Виявилося — ні. Вона просто не відчувала любові до сина. Зрештою ми з чоловіком оформили опіку над онуком. Донька стала некерованою — йшла з дому вночі, поверталася під ранок, про сина не згадувала. Так минуло декілька років. Здавалося, нічого не зміниться. Онук виріс та помудрішав, навчився ходити, говорити — усміхнений, життєрадісний хлопчик. Але щоразу, коли дочка поверталася додому, він біг до неї, обіймав, щось розповідав. І раптом серце доньки розтануло: вона стала чудовою мамою. Тепер весь вільний час проводить із сином, обіймає й цілує його, часто каже: — Яка ж я щаслива, що маю сина! Він — найдорожче, що є у моєму житті! Нікому його не віддам! Ми з чоловіком дуже раді, що в нашій родині нарешті запанував спокій.

Я не хочу бути мамою! Я хочу вибратися з дому! сказала мені моя донька. Моя донька завагітніла, коли

Без категорії

011

Гірка правда, що стискає серце: як різні долі двох сусідських родин змінили життя маленької Сонечки Розвішуючи випране на подвір’ї, Тетяна почула схлипування за парканом. Там, біля самого паркану, сиділа її восьмирічна сусідка Соня, хоч вже й у другому класі, але виглядала маленькою, худенькою. – Соню, тебе знову образили? Ходімо до мене, – лагідно сказала Тетяна, відсуваючи дощечку у паркані. Соня часто пробігала сюди, коли вдома було несила. – Мамка вигнала… З дядьком Колею веселяться, – крізь сльози пояснювала дівчинка. – Давай, зайдемо, Ліза й Мишко якраз обідають, і тебе нагодую. Тетяна не раз захищала Соню від жорстокої матері – жінки зі сварливою вдачею, яка, сидячи без чоловіка, шукала розраду з новим залицяльником Колею. Всю увагу Анна приділяла Кольці, а доньку карала, примушувала до важкої роботи ще змалку. Бабуся, яка любила Соню, померла – і життя дівчинки перетворилося на щоденні випробування. Соціальні сварки, постійна заздрість до люблячих сусідів Лізи й Мишка, мрії про спокій і турботу – все це стало частиною Соніного дитинства. Навчалась вона відмінно, але мати сказала: іди працюй – більше з дому нічого не отримуєш. Тоді Тетяна вирішила не мовчати і вступилась за дівчинку: – Аню, ти хоч трохи подумай! Друга доньку леліє, а ти свою згубиш від злості! Анна та її співмешканець наживалися на дитині, а Соня витримувала все мовчки, ховалася під кущі, бігла до сусідів за розрадою. З часом Соня вступила до медучилища, працювала й допомагала матері грошима. Але вдома щоразу зустрічало її лише беззмістовне кричання матері та її «друзів». Після того, як Колю залишила Анна, жінка остаточно зламалась. Здобувши професію, Соня поїхала у місто, знайшла свою долю – молодого лікаря Олега, одружилась, а поруч на весіллі була Тетяна – друга мама. Анна ж так і залишилась у своїй самоті, хвалячись сусідам вигаданими заслугами. Одного дня Тетяна знайшла Анну мертвою у будинку. Соня поховала її, а будинок продала. І тепер лише Тетяна залишається тією людиною, що дала Соні любов, підтримку й шанс на щастя – бо справжня правда про материнське серце стискає душу й залишається у пам’яті назавжди.

Правда, яка стиснула все всередині Вішала білизну на мотузку у дворі, як тут Оксана почула схлипування

Без категорії

Чому навіть найкращих залишають: Історія Анни, яка мріяла про ідеальну українську сім’ю, але зіткнулась із зрадою та розчаруванням

З дзеркала на Ганну дивилась красива тридцятипятирічна жінка із сумними очима. Вона не могла зрозуміти

Без категорії

Довгоочікувана онучка Наталя Михайлівна знову набирала номер сина, який у черговий раз пішов у рейс.

Без категорії

Поки живеш — ніколи не пізно все змінити: життєва історія Анни Дмитрівни про турботу, сумніви та справжнє щастя в українському пансіонаті

Поки живий ніколи не пізно. Розповідь Ну що, мамо, як ми й домовлялися, завтра за тобою заїду і відвезу.

Без категорії

Ось так я й вчинила, коли знайшла у кишені чоловіка два ваучери на морську прогулянку — на одному з них було ім’я іншої жінки Зустрілася з чоловіком Олегом на зупинці автобуса. Того разу я загубила ключі, коли витягувала гаманець — було вже темно, і я не могла їх знайти. Олег допоміг мені, і я йому подякувала. Виявилося, що нам по дорозі тим самим автобусом. Олег провів мене до дому. Ми почали зустрічатись, а через пів року одружились. Олег зізнався, що закохався в мене з першого погляду. Нам жилося дуже добре, так минуло три роки. Потім Олег отримав нову роботу, і я помітила, що він змінився. Мовчала, думаючи, що це лише здогади. Аж якось Олег повідомив, що поїде у відрядження на два тижні. Коли чоловік пішов у душ, я вирішила попрати його штани і знайшла в кишені два квитки на морський круїз. На одному було жіноче ім’я. Він зрадив мене, розтоптав мою довіру і кохання. Я шалено розсердилася та вирішила помститися. Адже я його кохала і так довіряла! Я промовчала. Зателефонувала своєму однокласнику, з яким завжди дружила — Миколі, і попросила про допомогу. Ми разом з Миколою вирушили туди, де мав бути мій чоловік зі своєю коханкою, і вдали, що теж закохані. Олег, побачивши нас, одразу підійшов та почав звинувачувати мене у зраді. А я відповіла: — Ти думав, що можеш мене зраджувати, а я тобі — ні? Дуже швидко знайшла тобі заміну! Поруч стояла Олена, коханка чоловіка, і була шокована. Виявилося, вона навіть не знала, що Олег уже має дружину. Він зрадив не лише мене, а й її. Невдовзі ми з Олегом розлучилися — пробачити зради я не змогла. Через пів року я вийшла заміж за Миколу, і зараз дуже щаслива з ним. А Олег і Олена розійшлися, бо Олена більше не змогла пробачити Олегу, що він приховав від неї свій шлюб…

Саме так я вчинила, коли в кишені чоловіка знайшла два ваучери на подорож по Дніпру. На одному з них

Без категорії

027

Щасливі жінки завжди мають привабливий вигляд Ліля важко переживала зраду чоловіка. У сорок років залишилася сама, донька навчалася в університеті в іншому місті. А Ігор два місяці тому прийшов із роботи та заявив: — Я йду від тебе, закохався. — Як це? У кого? — розгубилася Ліля. — Та так, як чоловіки йдуть від дружин. Закохався в іншу, мені з нею добре, поруч із нею я забуваю про тебе. Не вмовляй — я все вирішив, — буденно відповів Ігор, ніби нічого особливого не сталося. Він швидко зібрався й пішов. Потім Ліля зрозуміла, що чоловік не за день вирішив піти, а поступово пакував речі, а того дня просто швидко закинув їх у валізу й зачинив двері. Ліля плакала, страждала і вирішила, що більше ніколи нічого доброго з нею не буде. Здавалося, життя скінчилося або просто зупинилося. Не хотіла нікого бачити й чути, ні з ким не розмовляла, хоча телефон дзвонив. Дзвонила донька, подруга — відповідала нехотя і швидко вимикала. На роботі теж не хотіла спілкуватися колегами. Всі дивилися на неї по-своєму: хтось співчував, а хтось із єхидством. Ліля навіть сподівалась: — Може, Ігореві набридне та, через яку він пішов, він повернеться, а я його пробачу й прийму, бо люблю… У вихідний день Ліля прокинулась, як завжди рано, але валялася, вставати не було бажання — та й куди поспішати? Однак піднялася. Ближче до одинадцятої задзвонив телефон. — Кому треба дзвонити зранку, не хочу ні з ким розмовляти, — подумала вона й не відповіла, хоча машинально глянула на екран — номер незнайомий. «Ой, може це Ігор, раптом втратив телефон чи йому вкрали й він змінив сімку», — промайнула думка. «Може він вирішив повернутися, треба було відповісти». Поки думала, телефон задзвонив ще раз. — Алло, алло, — голосно сказала вона. — Привіт, — почула веселий жіночий голос. — Алло, хто це? — запитала Ліля роздратовано. — Ліля, це ти? Що в тебе з голосом? Не добре не впізнавати старих подруг. Це я — Ксюша. Ліля розчарувалася — сподівалась, що почує Ігоря. — І що… — Ліля, ти це? Що з тобою? Ти в порядку? — Не в порядку, — відповіла вона й поклала слухавку, сльози потекли рікою. Сіла на диван трохи заспокоїтися. Через деякий час хтось подзвонив у двері. Ліля аж зраділа — знову ненормальна надія. — А раптом Ігор одумався, — підійшла й відчинила двері. — Привіт! — весело сказала красива жінка, в якій Ліля ледве впізнала свою колишню подругу й однокласницю Ксенію. Ксюша була доглянута, з яскравою помадою, стильно одягнена, її аромат пробудив Лілю. Після школи Ксюша вступила у виш у Києві, й після того бачилися лише раз — років п’ятнадцять тому. У школі вони дружили, разом ходили на дискотеки, зустрічалися з хлопцями й ділилися секретами. — Ксюша, яка ти красуня! — вирвалося в Лілі. — Привіт, подруга. Я завжди такою була, це ти… — критично оглянула її з голови до ніг, — ну що, пустиш до хати? — Заходь, — неохоче відступила Ліля та впустила Ксенію. Ксюша прийшла не з порожніми руками. Швидко пройшла на кухню, дістала пляшку грузинського вина, торт і апельсини. — Давай свої келихи, відмітимо зустріч, й не пам’ятаю, коли ми в останнє бачилися. Сто років назад… — говорила подруга, а Ліля мовчки поставила два келихи на стіл і нарізала торт. Ксюша, не задаючи зайвих питань, відкрила вино, розлила по келихах і запропонувала: — Ну, за зустріч, — й випила, Ліля, дивлячись на неї, теж випила. Другий келих Ксюша запропонувала випити «за них». І раптом після цього Лілі схотілося вилити душу. Назбиралося. Ксюша слухала мовчки, а коли Ліля закінчила свою розповідь, знизала плечима. — Та невже, Лілю, я думала, у тебе справді трагедія. — А це не трагедія? Ти не зрозумієш, тебе чоловік не кидав, — сумно сказала Ліля. — Ще б пак! Це я його кинула, коли дізналася, що завів молоденьку пасію. Одразу подала на розлучення — він аж розгубився, видно думав, погуляє, а я не дізнаюся. — Може ти його й не любила? — Любила, ще й як, — сказала Ксюша, — але я не терплю, коли мене ображають. Від такої любові треба позбуватись, якщо зраджують — це не любов. — Ох, Ксюше, як у тебе все просто… — Так. Це ти все ускладнюєш, але ти завжди така була. Де твоя донька? — Студентка, навчається в університеті, у Львові. Живе у тітки. — Зрозуміло. Твій цей кабанчик кинув і тебе, і свою доньку, а ти ще переживаєш. — Я його люблю… — Досить, Ліля, буду тебе лікувати. Депресія тебе накрила. — Це як лікувати? Пігулки мені не допоможуть. — Які пігулки? При такій хворобі допомагають перевірені методи: зміна іміджу, шопінг, нове кохання. — Ой, Ксюша… — Збирайся, їдемо до торгового центру, а там і до перукаря заглянемо, — радісно сказала Ксенія. — Є гроші, якась заначка? — Заначка? Ну є… Ми з Ігорем відкладали на нову машину. — Переживе твій Ігор, хай радується, що забрав стару. Тобі треба подати на розлучення та більше на нього не сподіватися. І не думай його пробачати… А хочеш, ми ще й половину за стару машину відсудимо! — Нехай подавиться, — раптом відповіла Ліля. — Ксюше, а ти з Києва вернулася назавжди? Чогось не кажеш нічого. — Назавжди, не хочу жити там… А ти давай прибирай домашній халат, влаштуємо марш-бросок по магазинах. До речі, мені щойно подзвонила Ритка Петриченко, сказала — через тиждень зустріч випускників, ми з тобою йдемо. Майже всі приїдуть, й багато хлопців, між іншим, вже розлучені. Згадай, як Вітя ще зі сьомого класу за тобою бігав! — Ксюша, кому я потрібна, стара кляча… — Ой, Лілю, не можна так про себе думати! Себе треба любити й берегти. Ми з тебе швидко зробимо молоденьку ластівку, — засміялася Ксюша. — До речі, знаєш мою тітку Катю, що живе біля твоєї мами? Так от, вона вже п’ятий раз виходить заміж! Сумнівається — не може вибрати між двома претендентами. За якийсь час Ліля себе не впізнавала у дзеркало. — Це ж треба таке преображення! — дивувалась. — Колір волосся зовсім інший, ультракоротка стрижка… Молодша й гарна. От і подруга, молодець Ксюша! Інакше так би і кисла тут сама. Зустріч випускників була у кафе, зібралися майже всі, окрім декількох, хто не зміг приїхати з далеких міст. Багато хто не впізнав Лілю, а Віктор — солідний, впевнений у собі чоловік — не зводив з неї погляду. — Ліля, я тебе одразу й не впізнав, яка ти гарна, навіть гарніша, ніж у школі. Ти мені завжди подобалась, але ти віддала перевагу Ігорю з паралельного, а де він, до речі? — Немає його, залишив мене, — усміхнулась Ліля. — Залишив? Не сміши, хіба таких жінок кидають? — здивувався Віктор. — Так, буває. Але це на краще. — Я не сумніваюсь. Я теж у розлученні вже два роки. Бізнес був у проблемах, дружина назвала мене невдахою, пішла до молодого, здається, «успішнішого». Я за рік усе відновив, зараз справи краще. Життя триває. Відразу йшов колишній чоловік, але не впізнав її одразу. Минуло два місяці. Ліля гуляла з Віктором на набережній, вийшли з театру, вирішили пройтись вечірнім містом. І тут… Ліля побачила Ігоря, схудлого, йшов один. Колишній не одразу впізнав її. — Мабуть, той годує погано… — подумала. Ігор, проходячи поряд, зустрівся очима з Лілею, вагався — вона чи ні? Пройшли мимо, але раптом почула: — Ліля? Вона тихо обернулася, усміхнулася й сказала: — А, привіт, це ти… Познайомся, це Ігор, мій «екс», ти його не впізнав? — звернулася до Віктора. — Привіт, ні, не впізнав, — відповів Віктор. — Я майбутній чоловік Лілі. У Ігоря щелепа відпала, Ліля й сама здивувалася — Віктор ще нічого не пропонував… — Як справи? — весело запитала Ліля колишнього. — Та нічого, нормально, — відповів, — ти так змінилася! Виглядаєш чудово. Ліля ще раз усміхнулась та взяла Віктора за руку: — А щасливі жінки завжди мають привабливий вигляд. — Тобто в тебе все добре? — пробурмотів Ігор. — Звісно. І буде ще краще, — і, відвернувшись, пішла з Віктором під руку, відчуваючи гарячий погляд екс-чоловіка.

Щасливі жінки завжди виглядають прекрасно Ой, ти знаєш, Настя дуже переживала, коли її чоловік зрадив.

Без категорії

Докоряла чоловікові, що живе у моїй квартирі — і за один вихідний він зібрав речі та поїхав

Я дорікала чоловікові, що він живе у моїй квартирі. На один із вікендів він просто зібрав речі й поїхав.