Тарас Ковальчук стояв посеред просторої вітальні, залитої м’яким світлом, і дивився на дружину з почуттям переваги. Він почувався так, ніби щойно зірвав джекпот. П’ятдесятирічному чоловікові здавалося, що саме зараз він на піку форми, а грандіозні зміни в особистому житті лише додавали йому переможної впевненості.
— Давай без драм, Орисю, — оксамитовим, трохи поблажливим тоном промовив Тарас, застібаючи гудзик на піджаку. — Ми дорослі люди. Я зустрів іншу жінку. Може, ти здогадувалася, не знаю… Коротше, їй тридцять, у нас справжні почуття. Я не хочу вести подвійну гру, тому кажу прямо: ми розлучаємося і з цього дня не живемо разом.
Сорокап’ятирічна Орися Левченко сиділа в шкіряному кріслі. Ефектна, впевнена, вона не почала заламувати руки, не побігла по валер’янку і не спробувала з’ясовувати стосунки.
Орися мовчки відпила кави з порцелянової чашки, чекаючи продовження. Її спокій трохи збивав Тараса з пантелику, але він швидко опанував себе.
— Квартира, як ти пам’ятаєш, моя. Дошлюбна, — він зробив акцент на останньому слові, ніби забивав цвях. — Я не звір, щоб виставляти тебе на вулицю вночі. Даю тобі два дні на збори. Вихідні повністю твої. Я поїду з Дзвінкою за місто, щоб не заважати тобі пакувати речі. У понеділок уранці ми з нею заїжджаємо сюди. Їй не потрібні твої сльози, істерики й чужа енергетика в домі. Сподіваюся, ти встигнеш звільнити територію?
— До понеділка? — рівним голосом перепитала Орися. — Цілком. Мені досить двох днів.
Тарас задоволено кивнув. Йому подобалося, що розлучення відбувається так цивілізовано. Він завжди вважав себе великодушним чоловіком.
Великодушність Тараса, утім, закінчувалася там, де починалися його особисті фінанси. Усі п’ятнадцять років шлюбу він не втрачав нагоди нагадати, що Орися прийшла «на його територію».
Тільки от «територія» п’ятнадцять років тому була непривітною бетонною коробкою з трьох кімнат, де майже не було меблів і натяку на затишок. Тарас тоді гордо заявляв, що головне — це квадратні метри, а спати можна й на матраці. Він був патологічно скупий на побут. Усі власні гроші відкладав на дорогі машини, які, до речі, передбачливо оформляв на свою матір, Одарку Степанівну Ковальчук.
Орися, жінка з гарним доходом і чудовим смаком, жити в спартанських умовах категорично не збиралася. Їй потрібен був комфорт. За перші ж кілька місяців шлюбу вона повністю, від і до, обставила квартиру на свої особисті заощадження.
Це вона замовляла меблі для кімнат і дорогий кухонний гарнітур у класичному стилі, який ніколи не старіє. Це вона підбирала якісну вбудовану техніку, оплачувала укладання дубового паркету, купувала люстри й шила на замовлення важкі портьєри, які ідеально гармоніювали з інтер’єром.
А потім в Орисі з’явилося хобі — антикваріат. Протягом усього шлюбу вона потроху купувала вишукані речі. Тарас лише зневажливо кривився: «Твої гроші — твої пилозбірники, бався. Мені ті музейні експонати даром не потрібні».
Однак він попросив свою матір приїхати на вихідні, коли Орися мала збирати речі.
— Мамо, ми розлучаємося. Усе буде цивілізовано. Але ти про всяк випадок приглянь за Орисею, щоб вона чогось зайвого не прихопила з мого дому.
— Звісно, Тарасику. Я завжди на твоєму боці, — підтримала сина Одарка Степанівна.
Та доля любить іронізувати в такі моменти. У суботу вранці, коли свекруха збиралася їхати до сина, у неї різко підскочив тиск. Довелося викликати швидку, лікарі суворо приписали постільний режим. Контролерка вибула з гри.
А Тарас тим часом укладав у шкіряний саквояж свої речі, паралельно роздаючи дружині останні вказівки.
— Значить так, Орисю, — Тарас зупинився посеред коридору, оглядаючи свої володіння. — Забирай свій одяг, косметику, вазочки всякі. Тільки давай без вандалізму.
Орися, прихилившись до одвірка, схрестила руки на грудях:
— Що ти маєш на увазі під вандалізмом?
— Вбудовану техніку не чіпай. Вона монтувалася під цю кухню, отже, тепер це частина моєї квартири. Духовка, посудомийка — усе залишається на своїх місцях, я до них звик. І оцей антикварний комод у спальні теж залиш.
— Комод? — Орися ледь підняла брову. — Ти ж називав його дровами.
— Він сподобається Дзвінці, — відрізав Тарас. — Вона взагалі в захваті від обстановки. Каже, у мене чудовий смак. Тож не псуй інтер’єр.
Дзвінка Марченко справді була в захваті. Тридцятирічна жінка, що працювала адміністраторкою в салоні краси, щиро вірила, що витягла щасливий квиток. Тарас здавався їй заможним, солідним естетом. На всіх фото в соцмережах він недбало позував то в глибокому шкіряному кріслі, то на тлі дорогих картин, то спираючись на той самий різьблений антикварний комод. Дзвінка була абсолютно впевнена, що переїжджає до розкішних хоромів багатого чоловіка, який забезпечить їй сите життя.
— Як скажеш, Тарасе, — на губах Орисі ковзнула ледь помітна, холодна усмішка. — Я заберу тільки своє.
— Ото й розумниця. Добре, що без скандалів. Завжди знав, що ти розумна й не підеш проти моєї сили. Ключі не залишай, я в понеділок просто зміню замки, — він підхопив сумку й вийшов за двері, передчуваючи тріумфальне повернення з новою дружиною.
Коли Тарас уже влаштувався з Дзвінкою в номері заміського спа-готелю, йому прийшло повідомлення від матері.
— Тарасику, не можу додзвонитися. У мене тиск, швидка приїжджала, я не зможу поїхати до тебе й проконтролювати Орисю.
Тарас вилався, проте скасувати відпочинок із новою коханою не міг і не хотів. «Та не стане Орися нічого виносити. Вона не з таких», — подумав він і відповів матері черговим повідомленням. Мовляв, бережи себе.
А тим часом Орися одразу після від’їзду Тараса набрала номер, який приготувала ще вчора ввечері.
— Алло, це Орися, я вам дзвонила. Так, адреса та сама. Чекаю вас за годину. Машина потрібна найбільша, яка є у вашому автопарку. Так, з інструментами. Демонтувати доведеться багато.
Слідом за цим дзвінком жінка підтвердила бронювання складу для зберігання особистих речей. За ці два дні, які на виселення відвів колишній чоловік, знайти гарну й вільну квартиру для довготривалої оренди було неможливо. Тож Орися вирішила, що перший час поживе в мами, поки шукатиме відповідний варіант.
Опівдні до квартири зайшли шестеро кремезних чоловіків у робочих комбінезонах. З ними прибув професійний електрик і фахівець зі збірки-розбірки меблів.
— З чого починаємо, господине? — діловито поцікавився бригадир, оглядаючи масштаби роботи.
— Починаємо з усього, — спокійно відповіла Орися. — Знімаємо фасади з кухні. Виймаємо варильну панель, духовку, витяжку, мікрохвильовку й посудомийну машину. Далі — м’які меблі, спальний гарнітур. Антикваріат пакувати в потрійну пухирцеву плівку, кожен куточок перевірю особисто.
Робота закипіла. У квартирі стояв гул шуруповертів і шелест пакувальної стрічки. Це не був істеричний збір речей ображеної дружини — це була чітка, холоднокровна логістична операція. Орися керувала процесом із грацією полководця.
З вікон зникли важкі оксамитові штори, зі стін зняли картини. Електрик від’єднував і знімав дорогі люстри та бра, лишаючи замість них звичайні лампочки.
Дубовий паркет глухо заскрипів під важкими черевиками вантажників, які виносили шкіряний диван, шафу, різьблений комод і побутову техніку. Квартира стрімко втрачала свій лиск, перетворюючись на ту саму гулку, непривітну бетонну коробку, якою й була п’ятнадцять років тому.
Увечері суботи величезний вантажний фургон, припаркований біля під’їзду, був забитий під зав’язку. Бригадир, витираючи піт з чола, піднявся на поверх востаннє. Орися стояла посеред порожньої, випотрошеної кухні.
— Пані, — важко дихаючи, сказав чоловік. — Проблема. У фургон більше ні сірникової коробки не влізе. Забили під саму стелю, дверцята ледь зачинили. У нас тут лишився обідній стіл і табуретка. Будемо другу машину викликати через них?
Орися подивилася на добротний дерев’яний стіл і табуретку, що самотньо стояла поруч.
— Ні, не треба, — вона всміхнулася. — Лишайте. Це буде мій прощальний подарунок молодятам. Їм же потрібно на чомусь будувати світле майбутнє.
Вона ще раз окинула поглядом голі стіни з дротами, що стирчали, і вийшла, зачинивши за собою двері.
Ранок понеділка був сонячним. Тарас припаркував машину біля під’їзду, галантно відчинив дверцята перед Дзвінкою й допоміг їй дістати валізи. Вона готувалася переступити поріг розкішної квартири в статусі нової господині.
— Ну ось ми й удома, люба, — урочисто промовив Тарас, повертаючи ключ у замку.
Він розчахнув двері й галантно пропустив Дзвінку вперед.
Вона зробила два кроки в передпокій. Цок-цок. Звук її підборів гулкою, аж різав слух, луною розлігся порожньою квартирою.
Дзвінка завмерла. Тарас, який ішов слідом, наштовхнувся на неї й обурено підвів очі. Слова застрягли в нього в горлі.
Перед ними простягалася абсолютно порожня квартира. У вітальні не було ані меблів, ані телевізора, ані картин, ані штор на вікнах. Замість розкішної кришталевої люстри під стелею сумно погойдувалася гола лампочка. Зі спальні зяяла порожнеча — ані ліжка, ані антикварного комода, який так подобався Дзвінці.
Тарас у шоці рвонув на кухню. Там, де ще в п’ятницю стояв дорогий гарнітур із вбудованою технікою, тепер зяли виводи водопровідних труб і чорніли розетки.
Посеред цієї дзвінкої порожнечі стояли один-єдиний стіл і табурет. На столі матовим блиском відсвічували ключі Орисі.
— Тарасе… — голос Дзвінки зірвався, перетворившись на тонкий писк. Вона повільно повернулася до нього. Її обличчя спотворила гримаса нерозуміння й наростаючої люті. — Що це? Де все?! Де меблі? Де техніка?!
— Орися… — тільки й спромігся вичавити ошелешений чоловік, переводячи погляд із підлоги на порожні стіни.
— Ти ж казав, що в тебе вкомплектована квартира! Ти казав, що ми будемо жити в комфорті! Ми що, на цій табуретці спатимемо по черзі?! Тоді замовляй нові меблі негайно!
Тарас судомно ковтнув. Він чудово розумів, що грошей на нові меблі, та ще такого рівня, у нього немає. Усі його заощадження були вкладені в машину, оформлену на матір, а до наступної зарплати лишалося ще два тижні. Щоб заново обставити трикімнатну квартиру хоча б найдешевшими шафами й ліжками, доведеться брати величезний кредит. А спати сьогодні вночі їм доведеться або на підлозі в цій квартирі, або їхати в знімну однокімнатну квартиру до Дзвінки.
Прихилившись до стіни, Тарас згадав слова Орисі під час їхньої останньої розмови: «Я заберу тільки своє…». І колишня дружина дотримала слова: не чіпала його стін. Вона забрала лише те, що належало їй…
Знаєте, мене завжди щиро смішили ті картонні страждання з дешевих мелодрам. Ах, він привів іншу! Я зберу сумочку, гордо підведу голову, змахну сльозу й піду в захід сонця, лишивши їм усе нажите непосильною працею.
З якої радості доросла, самодостатня жінка має ставати спонсоркою чужого щастя? Гордість — це не піти з однією валізою, великодушно подарувавши колишньому свій комфорт. Гордість — це забрати своє, куплене за власні кровні, і лишити нахабу рівно з тим, що він реально заслужив. Тарас так пишався своїми «дошлюбними квадратними метрами»? Будь ласка, Орися повернула йому бетонну коробку в первинному вигляді. Насолоджуйтесь, любі.
