Дідусі більше немає
Дарина щойно повернулася з чергового відрядження до Києва. Не встигла навіть куртку зняти і розібрати сумку, як задзвонив телефон.
Голос мами, Олени Іванівни, тремтів. Але Дарина не надала цьому особливого значення.
Мабуть, від утоми
Дариночко, донечко, ти вже вдома?
Привіт, мамо, приїхала, нарешті. Щойно відчинила квартиру. А що сталося?
Добре, що вдома добре
Дарина відразу відчула, мама щось приховує, не поспішає говорити, наче шукає вдалих слів чи просто зволікає через якусь відому тільки їй причину.
«Мабуть, знову зібрала усі сільські плітки, і вже не терпиться ними поділитись», подумала Дарина, але зараз вона мріяла лише про ліжко.
Всю ніч у потязі не дала поспати галаслива молодь у сусідньому купе співали під гітару і, здається, ще й про неї:
«Розквітали яблуні та груші,
Попливли тумани над річкою.
Виходила на берег Дарина,
На високий берег, на крутий»
В іншій ситуації, може, б і посміялася. Але сьогодні хотіла лише, щоб на гітарі нарешті порвались струни. На жаль, не порвалися.
Мамо, я зараз трохи відійду з дороги, приведу себе до ладу, а потім передзвоню зможемо спокійно поговорити, гаразд?
Боюсь, не вийде зітхнула мама.
Я не зрозуміла Чому не вийде? тільки зараз Дарина помітила щось дивне в материному голосі.
Відійти не вийде.
Чому ж так? Я ж у відрядженні була. Маю право відпочити. До гостей не збираюсь, гостей також не чекаю. Чи ти щось задумала?
Даринко дідусі більше немає
Дарина враз поблідла, міцно стискаючи телефон в руці і повільно опускаючись на диван.
Мені сьогодні вранці дзвонила сусідка дідусева, Марія Остапівна. Принесла йому молока, а Василь Петрович мама затнулася, лежить на порозі, за серце тримається, і не дихає. Вночі, певно, так і лежав. Треба їхати в село, ховати дідуся. Сусіди допоможуть. Даринко, чуєш мене?
Від отриманого шоку Дарина ледь видавила ледь чутне «угу».
Марія Остапівна родичам дзвонила, ті відмовилися їхати на похорон. Сказали, що якби спадок залишив, подивилися б, може, й приїхали б. А так навіщо кошти і час витрачати? Дім той сто років нікому не потрібен, самі розумієте.
В мене, якщо чесно, також бажання туди їхати немає. Василь Петрович прямо казав, щоб моєї ноги не було в його хаті навіть на похороні. А я, як обіцяла, так і зробила. Лиш на тебе в мене надія, доню. Чи зможеш поїхати, провести дідуся в останню путь?
Мама замовкла. Дарина теж мовчала, дивилася на столик, на якому покоївся конверт останній дідусів лист, датований ще минулим місяцем. Від того листа Дарина теж ще не встигла прийти до тями.
Останні пів року вже третє відрядження Фірма відкрила новий офіс у Львові, вона єдина без сімейних клопотів. Іншим то здоровя не дозволяє, то діти малі, кожен із сімейними причинами лиш вона «безтурботна».
Даринко тихо прошелестів голос мами. Не хочу, щоб люди думали, що ми зовсім дідуся забули. Він був суворий, але людина ж та й у тебе з ним добрі стосунки. Тож відповідай: поїдеш у село?
Поїду, мамо. Звісно
Вона доклала листа до рук і знову відклала. Не розуміла, як це могло статися дідусь же не жалівся на здоровя, на Новий рік таким бадьорим був!
Доню вік у нього вже Багато чоловіків і до пенсії не доживають, а твій дід восьмий десяток розміняв. Гріх скаржитись. Хай земля йому буде пухом
Дарина була в шоці. Вона любила свого дідуся, і єдина підтримувала з ним звязок. Родичі Василя Петровича, і мама останній час з ним не спілкувалися.
В Олени Іванівни з тестем давня неприязнь дідусь не міг простити їй смерть Андрія, свого єдиного сина, батька Дарини. Казав, що вона «вбила» його роботою по вахтах через кредити, ремонти, дачу А закінчилося все інфарктом у відрядженні серце не витримало.
Дід на похороні ридав, як навіжений. Всі розуміли: батькам не належить ховати своїх дітей
Відтоді Василь Петрович обірвав з Оленою Іванівною будь-яке спілкування, заборонив переступати поріг дому.
З нетерпінням чекав тільки внучки. Дарину ще школяркою що літо кликала до себе, виросла листувалися поштою. Він не визнавав ні смартфонів, ні компютерів, ні навіть кнопкових телефонів. Через це, мабуть, родичі вважали його трохи не при собі.
Така вже сільська слава пішла: «Зїхав з глузду старий дружину втратив, сина»
Місяць перед смертю всі дивувалися ще дужче став розмовляти з котом. Кота того в очі ніхто не бачив, але сільські бабусі шепотілися на лавці: мовляв, кота ніхто не бачив, а стороною обходили двір.
Після розмови з матірю Дарина кинула телефон на ліжко, дивилася в стелю й гірко плакала. Хотіла приїхати влітку не встигла. Робота, відрядження одне за одним.
Шеф у Києві лише кидав посмішки:
Маємо право запрошувати у відрядження, Даринко Іванівно. Не подобається пишіть заяву за власним бажанням. Де таких заробітків ще знайдете?
Гроші гарні, тому й терпіла командирування закінчаться, життя повернеться на круги своя Хоча десь глибоко було шкода хотілося бодай трохи людяного ставлення. Не роботи ж ми, хоч і самотність не полишає, і втома теж.
***
На цвинтарі усе відбувалося, як годиться: хвилина мовчання, після того, як у кришку труни забили останнього цвяха, її обережно опустили на мотузках до ями. Залишилося лише кинути грудку землі.
Свіжі вінки, живі квіти. Свіжа могила. «Невже на цьому все? не вкладалося в Дарининій голові. Був дідусь і немає»
Ще поминальний обід випють сто грамів, згадають добрим словом. І, можливо, саме завдяки цим словам Василь Петрович «житиме» вже не в сільських стежках, а в памяті людей, що знали його.
Коли скінчилася горілка і їжа, люди стали прощатися та розходились хто додому, хто до магазину.
Згодом Дарина лишилась сама. Їй було страшенно самотньо.
«Не встигла Не встигла попрощатися» важко зітхнула Дарина.
Щоб трохи забутись, взялась господарювати: провітрила кімнати, перемила стару підлогу, витерла скрізь пил, змахнула павутину, решту їжі сховала в холодильник.
Ставало легше.
Дідова хата була великою і по-сільському затишною. Підійшовши до вікна вечоріло, Дарина вийшла на ґанок і вдихнула наповні груди запашного повітря.
Кинула оком на город: рівними рядками пусті грядки. Не встиг уже дідусь цього року нічого садити. Може, відчув кінець не став і починати У саду буйно квітнули яблуні, кущі смородини і малини. Василь Петрович ніколи не давав землі пустувати. Підтримував лад доти, доки міг.
«Хто тепер доглядатиме за цим?», важко подумала Дарина.
Сіла під яблунею, подзвонила матері розповіла, що попрощалася з дідом.
Молодець, Дариночко. Яким би не був він, але людина ж
Нормальним він був, мамо. Просто багато горя. Не тримай на нього зла. Тата він любив більше життя. Ось і сказав зайве.
Та Бог з ним, не тримаю зла, зітхнула мати. Ти коли додому вертаєшся? Сьогодні або завтра? Страшно там самій?
Ні сьогодні, ні завтра не виїжджаю. Взяла на роботі відгули, хочу побути тут, від тихого села відпочити, девять днів ще відбуватимемо. Може, ти приїдеш?
Та куди мені туди? І час городи ж
Як хочеш. Тільки тут і тата могила. А ти жодного разу навіть не була з дня похорону.
Я дідові казала треба було ховати Андрія в місті, а не у селі. Але він мене не послухав. Ой, в мене серіал почався, я побігла. Як що дзвони.
Дарина посміхнулася: мама, як завжди, у своєму стилі. Повернувшись у дім, заварила чай із дідових трав смородину, мяту, мелісу випила і лягла спати.
Перед сном знову взялася за дідусів лист. Він був зовсім інший про якогось кота.
Дарина ніколи не знала, щоб у діда був кіт. І до тварин він байдужий завжди був.
«Уяви, Даринко, Черниш виявився молоко любить. Говорили мені, що дорослим котам не можна молока, а він випив майже пів банки. Доведеться попросити сусідку ще принести. Буде дивуватися, адже мені завжди трилітрової банки на тиждень вистачало. Тільки принесла а завтра знову проситиму. Їй то вигідно я ж за молоко не безкоштовно. А Черниш дуже голодний. Я навіть не знаю, чим його годувати. Але цікавий він усе ще ховається від мене, ще й не бачив його як слід. Лише те чорно блисне до сараю і все. І вдень, і вночі шукав не видно. А відчуття, що на мене постійно хтось дивиться. Його погляд, котячий. Жду тебе, онучко. Може, ти його впіймаєш. А як ні, разом спробуємо. Здається, його люди скривдили відтоді і тікає»
Ось так писав дідусь про свого пухнастого друга.
Не було ніякого друга. Дарина вже кілька днів тут, а кота ані в домі, ані на обійсті.
Лише відчуття, що хтось дивиться у спину, Дарина відчула сьогодні сама. Кілька разів оберталась нікого.
«Спитаю завтра у Марії Остапівни, що то за котик Черниш»
***
Прокинулася на світанку. Перші сонячні промені крадькома пробирались у кімнату, почувались горобці, півні з сусіднього подвіря перекрикувались. Все, як у дитинстві.
Відчинила вікно навстіж, заплющила очі, слухала незвичні для себе звуки.
Згадала літа, як з дідом майструвала шпаківні. І згадала про кота
Кіт? Який ще кіт? здивувалася Марія Остапівна.
І сама не знаю Черниш якийсь. У листі все про нього писав.
А-а-а, вдарила себе по лобі Марія Остапівна. Я зрозуміла. Місяць тому дід твій почав з котом розмовляти. Я повз йшла чую, вмовляє зявитися. Заглянула через паркан а там ні душі. Наступного дня те саме. Потім щодня з невидимим другом гомонів. І все про життя йому розповідав. Чернишем кликав. Чула не лише я, інші також. Але жодного разу його ніхто не бачив. А я ж до нього часто заглядала: то молоко принесу, то пиріжків, то чай. Питаю, дід відмахується: мовляв, як спіймаю покажу. Думаю, з глузду зїхав. Коли був би кіт хтось би вже його побачив, невже ні?
Навряд задумливо сказала Дарина. Але ж дідусь не здавався мені дивним, з головою все гаразд. Просто ми щось не знаємо. Або кіт так вміє ховатись, що ніхто його не бачить. Чи в когось у селі чорні коти не губились?
Та ні. І чорних ні в кого немає.
Повернувшись, Дарина взялась до порядку. А голова все крутить якщо був кіт, куди ж він зник?
А тим часом, з укриття за нею мовчки спостерігав чорний кіт. Відразу запримітив Дарину. Із усіх, хто приходив у двір, саме до неї його страшно тягло. В ній було щось своє, рідне
Може, схожа на діда, що поїв молоком, котлетами чи ковбасою
Сам не наближався, але з цікавістю дивився з далека. Старий досвід казав люди зло, треба ховатись. Ще кошеням його жорстоко били, а потім почали жбурляти палки та каміння.
З того часу кочував селами в пошуках дому.
І ось натрапив на діда той був інакший. Доброта з очей.
Голос лагідний лік би слухав. Так і було: годинами слухав, як дідусь виходить у садок і виливає душу під яблунею чи біля дому.
Жаль, не встиг поближче познайомитися саме тоді, коли вже готовий був вийти, діда не стало.
В той день Черниш чітко відчув смерть. Метнувся до дверей замкнено. До вікон теж. Так і просидів до ранку на ґанку, гірко нявкаючи.
Тепер він спостерігав за Даринкою відчував її добре серце. Вона також була не черства.
Та йти на очі ще боявся.
Ось на девятий день, коли люди знову зібралися помянути діда, Дарина випадково побачила його:
Ах, який же ти, Черниш, вийди знайомитись! радістю сяяли її очі.
Та варто було їй ступити крок, як кіт прожогом щез. Більше не показувався.
Ну й ну, який ти лякливий усміхалась Дарина, вже завтра виїжджати, а ти все ховаєшся. Я ж тобі зла не зроблю!
Цей монолог випадково підслухала Марія Остапівна, що несла пиріжки лишила пакет біля воріт, усе зїв люд похоронний.
Почувши розмову, сусідка зазирнула через тин; Дарину побачила, а кота ні.
«Ой, спочатку дід з котом говорив, тепер внучка Не інакше заразна хвороба» подумала, поспішила додому.
Під вечір небо затяглося свинцевими хмарами. Тривога повисла у повітрі. Десь гримнув грім, кури кудкудакали у сусідки, повідав бурю.
Дощ буде зиркнула Дарина, гроза насувається.
І справді ось-ось зашумить вітер і буря хлине стіною Тільки подумала, як перші краплі влучили їй на голову.
Дарина кликала кота, кликала не вийшов
Тим часом Черниш кліпав очима у своєму схованку, здригаючись від грому. Боявся тієї грози навіть сильніше, ніж людей
***
Дощ лупив по даху, то вщухаючи, то наростаючи. Дарина кидалася у ліжку, намагалася заснути, та не могла.
І тут як тріснуло! Вона схопилася, глянула в вікно. Грім лупив так, що домівка здригалася.
Блискавки миготіли, освітлюючи кімнату, штори тріпотіли у відчинених вікнах. Щойно Дарина вирішила закрити черговий спалах блискавки, і вона побачила у форточці палаючі очі.
Боже ж мій! крикнула, скочивши до узголівя.
А наступної секунди в кімнату влетіло щось чорне, мокре, пронеслося повз ноги, заскочило під ліжко.
«Оце ж і є Черниш!» зрозуміла Дарина.
Під ліжком сидів кіт чорний, тремтячий. Вона довго вмовляла його вилізти але таки змогла.
Витерла насухо рушником, посадила на ліжко, і поки надворі гриміла гроза, вони зігрівали одне одного теплом.
І це перестало здаватися страшним.
***
Прокинулася від того, що хтось шкребе у форточку. Ну звісно Черниш.
Сонце лило у кімнату ранкове сяйво буря минула.
Куди це ти надумав, друже? посміхнулася до кота на підвіконні.
Кіт обернувся. Дивився так, ніби вибачався за свою нічну слабкість.
Мяу-у промуркотів, царапаючи вікно. Просився на двір.
Ні, Чернише, не відпущу без сніданку. А далі вибір за тобою. Можеш лишитися тут чи поїхати зі мною. Думаю, дідусь хотів би, щоб я тебе забрала. І мені це теж хочеться. Та вирішувати тобі.
Погодувавши кота, випустила його на двір і почала збирати валізу.
Коли вийшла з дому, на ґанку вже чекав Черниш. Утерся об ноги, подивився просто у вічі. Він прийняв рішення їхати з нею у місто. Бо з нею добре. І тому, що, завдяки їй, він переміг свій страх перед грозами і людьми
І ще бо втомився ховатись. Хочеться бути звичайним домашнім котом.
Молодець, я знала, що обереш саме так, усміхнулася Дарина.
Коли прийшла віддавати ключі Марії Остапівні та попрощатись:
Оце хто? Той самий? округлила очі сусідка.
Той самий, кивнула Дарина. Марно ви на діда наговорювали.
Що ж, зітхнула сусідка. Тримай пиріжків у дорогу. І я хатою пригляну. Приїжджайте ще ти і він
Приїдемо, обіцяю.
Коли Дарина вже сиділа в автобусі і дивилася у вікно, їй здалося в одному з хмар вона бачить дідусеве обличчя.
Навіть Черниш, що зручно вмостився в неї на колінах, прилип до вікна, дивлячись на небо.
Обличчя їм усміхалося, підморгувало.
Автобус рушив, хмара зникла. Може, це лише здалося, але головне дідусь не зник. Він живе у їхніх серцях.
А десь там радіє, що внучка і загадковий пухнастий кіт знайшли одне одного.
