Екзамен
Скільки вже можна! Досить! Якщо ти не перестанеш мені виносити мозок, я взагалі нічого не здаватиму! Просто не піду на екзамен! Уявляєш? Не прийду й усе! Що ти тоді робитимеш, га?! Зоряна жбурнула рюкзак у куток прихожої й зняла з голови шапку.
Мати лише зітхнула, знехотя похитала головою і мовчки пішла на кухню.
Зоряна стягнула куртку й вже хотіла кинути її слідом за рюкзаком, але передумала. Відчинила шафу, акуратно повісила куртку на вішак і тяжко зітхнула.
Знову посварились І вкотре через якусь нісенітницю!
Чому мамі обовязково потрібно постійно її допитувати й наставляти? Хіба вона мала? Чи розуму в неї бракує?
Чудово вона памятає, що сьогодні заняття з новим репетитором. Навіщо нагадувати про це кожні двадцять хвилин?
Зоряна, звісно ж, трохи перебільшувала. Мати не розпікала її однотипними фразами, просто спитала чи памятає дочка, що чекає на чергового цьогоріч уже третього вчителя української мови й літератури. Але Зоряну настільки дратувало те, що мама її ще досі пробує контролювати, що такі вибухи гніву стали майже звичкою навіть у ситуаціях, де це зовсім не було потрібно.
Зоряна помила руки і глянула на себе в дзеркало в коридорі.
Красуня, нічого сказати! Прищі, кирпатий татковий ніс, а ще мамині русяві кучері скільки разів просила дозволити пофарбуватися! Не дає і все тут! Каже: Справжня краса потрібна нефарбована, ще подякуєш мені колись.
Ага, зараз Всі люди як люди, а вона самий справжній городній опудало! Коси Які ще коси у двадцять першому столітті?! Ніхто такого вже не носить!
Зоряна всміхнулася, згадавши, як засмучена мати ридала, коли вона відрізала ті коси ледве не під корінь тупими канцелярськими ножицями з першого класу інших тоді вдома й не було. Затиснувши зуби, ковтаючи сльози, пиляла своє волосся і вже передчувала мамину розгубленість: “Зорянко, для чого?”
Та от для чого! Бо досить! Досить командувати, вказувати, що як і для чого! Її життя її правило! І вона чинитиме, як вважає за потрібне!
Всі кажуть: Слухайся старших. Чому? Нащо ці застарілі істини? В неї ж СВОЄ життя! Таке, про яке їм і не снилося! Звідки їм зрозуміти її? У їхньому віці інтернету взагалі не було! Як вони жили загадка! Та ніколи їм не поясниш, що все інакше. Що нікому не потрібно виснажувати себе цими книжками, освіта найголовніше! Пальцем торкнувся телефону все в тебе перед очима! Мама, щоправда, каже: Інтернет людьми бути не навчить. Але їй звідки знати! Краще б тренінг якийсь пройшла як знаходити спільну мову з підлітками.
Зоряна ковирнула скоринку з чергового вулкана й скривилася. Добре, що мама не бачить піднявся би крик. У лікарів вона вже не раз була, мати наполягає: Залишаться шрами а Зоряні яка різниця?! Зовнішність ж не головне оцінюють за душею! Як їй це донести?
О! “Батьки”. Чого це вона повинна бути їх власністю? Вона не мама, не татко! Чому з нею поводяться як з річчю?
Зоряна підморгнула відображенню.
Що, мамо, взяла? Не треба було тягати по репетиторах і в юридичний штовхати! Вона вже зараз про закони знає більше, ніж батьки! Якби тямку мали і після розлучення вирішили б все цивілізованіше!
У матері ні гордості, ні амбіцій Батько пішов до молодшої, дружину покинув, маєток ділив як хотів, мати мовчки прийняла. Так, на Зоряну переписали квартиру від бабусі, але ж то логічно! А матері що? Алiменти? Оце все?! Компенсації за змарновані роки? Вона ж не “пупсик”, усе бачить і розуміє!
Про тиху злість, із якою мама розкладала тарілки до вечері… Про байдужість батька, коли дякував за їжу… Про диван в кабінеті-трикутнику, де навіть шафи не було і тато щоранку ходив до спальні по речі… Про годинник, щоб не траплятись батькові на очі… Про полегшення, коли їй виповнилося 14, і вона сама сказала батькам: “Досить, розходитесь вже!”.
Дорослі такі дивні… Їхнє “живемо задля тебе”, “ти сенс нашого життя”…
Брехня! Всі живуть тільки заради себе. Як захоче наводить купу прикладів! Навіть у всьому, що стосується її “потреб”, батьки дбають лише про свої амбіції. Вона для них лиш розмінна монета…
Взяти хоча б цю квартиру, в якій живуть із мамою. Колись була трикімнатна, а тепер двушка. Ремонт, гарні меблі, але мама виміняла її у тата через почуття вини. Мовляв, дитині мають бути створені умови! Татусь уступив. Але це не через турботу, а лише, щоб не сваритися потім. Вона стала їм буфером.
Зоряна зморщилася, але взяла з полиці тюбик мазі, прописаний дерматологом. Не тому, що мама права просто ця мазь справді допомагає. А сьогодні Зоряні це конче потрібно.
Бо вечір Бо дах
Дах зявився в її повсякденності не так давно. Місяці два тому. Тоді Арсен, на якого Зоряна здалеку лише дивилась, навіть боялась підійти до найпопулярнішого хлопця школи, написав їй першим: “Прогуляємось?”
Подумала жартує хтось. Всі в класі знали, що вона западає на Арсена. Жартували, але без злоби. Її любили. Зоряна ніколи не скупилася підказати, руку тягла на уроці, коли інші боялися.
Пані Галю, а Миколу I можна тиранією вважати? Це ж тоталітаризм?
Звідки в тебе такі ідеї? навіть сувора історичка клювала на Зорянині питання, і клас з полегшенням розслаблявся сьогодні запитів не буде.
Коли Зоряна показала повідомлення заклятій подрузі Катерині, та скептично пирхнула:
Та ти спитай напряму! Чи вперше, чи що? Який зараз рік, а ти як справжня панночка томишся це він написав чи не він?
Зоряна промовчала. Бо й не змогла б пояснити той хаос всередині, коли літери в повідомленні Арсена нарешті склались у сенс.
Відповіла. Прийшла. І життя змінилось…
Дах закинутої багатоповерхівки, улюблене місце міської молоді не найнебезпечніше у світі, хоча й стрімко… Та коли Арсен брав її за руку: “Обережно, дивись куди ступаєш!”, у Зоряни аж дух перехоплювало й ступені на дах вона рахувала, затамувавши подих:
Пятнадцять… шістнадцять… тридцять три… Чого боятись? Він поряд!
Там, на даху, Арсен вперше обійняв її, не питаючи дозволу, не виправдовуючись. Просто підвів ближче, поклав руку на плече, мовляв, “це моя дівчина”.
Ніхто з підлітків не заперечив, хоча Зоряна помітила погляди особливо від дівчат з паралельного класу. Арсен із ними давно знайомий, а обрав її.
Там же перший поцілунок…
Того вечора всі пішли в кіно, Зоряна теж хотіла, та коли Арсен прошепотів: Вдвоє підемо, не сьогодні, посиділа з ним на даху, вже знаючи це особлива ніч.
І так сталося. Часом, заплющивши очі, в самий непідходящий момент, чула його голос:
Зорянко, мені ти подобаєшся Дуже Може, не вмію слів, але кращої дівчини не бачив Можна я?..
І його теплі губи Дивно ніжні
Зоряна знову заплющила очі, смакуючи хвилину щастя, але в коридорі ледь постукала мати:
Зорянко, ти спізнишся Обід на столі
Злість накрила, мов хвиля. Скільки вже можна!
Вилетіла з ванної, як фурія. Обличчя як у мемах, де зла тітка з крилами шипить на когось за кадром.
Чого тобі від мене треба?! Все я пам’ятаю! Відчепись! Тато пішов? Тепер на мені відіграєшся?! Я теж можу піти! До тата! І жити з ним! Зрозуміла? Якщо не перестанеш…
Не встигла договорити мати якось тихо зітхнула й дала ляпаса.
Іди вже. Але ввечері памятай, що завтра в тебе пробник із української. Треба добре виспатись
Зоряна спантеличено застигла. Мама ніколи не піднімала на неї руку. Й не те, щоб було образливо заслужила явно. Просто сам факт: мама не витримала!
Але здаватися не у характері Зоряни. Рюкзак, куртка, навушники Хотілось дверима гримнути так, щоб підїзд здригнувся, та стрималась. Хай не вважають зовсім істеричкою.
Вибігла на вулицю, глянувши на годинник. Дорога туди-сюди, заняття часу рівно. З Арсеном зустрінеться не раніше шостої. Й добре! Посидять на даху а мама собі подумає, понервує. Їй на користь. Тато давно відразу не берe слухавку, отже, час поговорити з Арсеном буде. Може, він порадить щось? Ви його батьків бачили справжні! В його життя ніхто не втручається! Сам собі господар, власна картка, одяг найкращий але ніхто не контролює. Мама зайнята, батько вважає: 16 років час дорослішати. Абсолютно справедливо!
Є ж розумні люди!
Не те, що її мама
Тато подзвонив, коли вона підходила до дому репетитора:
Що там у вас знову? Мама каже, ти до мене зібралась?
Та ну, тату. Слухаєш усе Мені ваші розбірки навіщо? Катя ось-ось народить я що, няньчити? У мене своїх справ доволі
Зрозуміло. Не сварись із мамою. А то перекрию фінанси. Домовились?
Оце мені в тобі й подобається, тату, конкретність. Зрозуміла.
Молодчинка! І припини мамі нерви тріпати. Вона того не заслуговує.
Відрубався дзвінок, а Зоряна й сама насупилась.
Завжди одне й те ж! Один проти одного, а коли треба одразу разом на неї тиснуть. Дивно! Дуже дивно!
Новий репетитор не сподобався. На її філософствування про фразеологію пирхнув і підсунув книжку, мовляв, прочитай до наступного заняття, що підкреслив. Зоряна спершу обурилася, та після кількох прикладів зрозуміла гірше не буде.
Не хотіла б бути дурепою. Арсен же розумний… Мала би відповідати, так? Стрічки-блоги про стосунки не раз переглядала: “Дівчина повинна бути самостійна і мудра”. Про самостійність зарано, а розум “наживається”, як казала мама. І тут вона права. Зібрала себе після всього і навіть університет закінчила, готуючись до розлучення.
Мама кинула університет, коли народила Зоряну. Взяла академвідпустку, потім дитина важливіша за освіту. Зоряна часто хворіла, бабусь не було садок покинули, бо ходила тиждень, хворіла місяць. Та ще й не любила садочок: каша гидотна, чужі діти, маминих рук бракувало. Тато навіть якось сказав мамі:
Ти її Не відпускаєш. Звикне, що завжди поруч, а це зле. Потім важче буде.
У другому класі мама домовилася із сусідкою, що та забиратиме Зоряну зі школи, й повернулася на заочне, а й на роботу влаштувалася.
І правильно зробила! Не сидить тепер, рахує копійки а власна справа є. Оформлення банкетних залів. Зоряні мамина праця подобалась: гарно, жіночно. В офісі мама вже не здавалася тихою домогосподаркою була керівником, справжньою лідеркою. Таку силу Зорянка теж мріяла мати.
Однак, материнський контроль страшна сила. З татом у цьому солідарна. Надоїдає! З одного боку мамині стуки у двері, з іншого як справи, ти голодна?. Ця турбота аж бісила, хотілося якось з ревом крикнути:
Відчепись! Я вже доросла!
Іноді вона так і робила. Кричала, тупала ногами, бешкетувалася. А мама реагувала мов на витівки малої дитини.
З занять бігла до воріт школи, де мала зустріти Арсена: хотіла хоч дві години забути про батьків, екзамени, дурниці. Життя минає, а вони все батьківське! Як дістало!
Біля шкільної хвіртки, де зазвичай чекав Арсен, нікого не було. Вирішила йти на дах сама на дзвінки Арсен не відповідав, а такого ще не бувало. Ставала неспокійно.
Піднімалася сходами, і з кожним кроком серце холонуло. Раніше вона мчала, тримаючись за міцну руку Арсена, тепер сама, з кожним кроком важче.
Дах зустрів вітром і тишею.
Нікого з компанії Пориваючись вже йти, витягла з кишені телефон світало. Але тут, поки возилася з блискавкою на куртці, щось поворушилося на краю й Зоряна застигла.
Арсен…
Хлопець сидів на самому краю, похилив плечі. Хоч і знала його недовго, в ту мить ясно відчула: йому дуже боляче. Сталося щось страшне, і він втрачений. Звідси і поза
Від страху, що зараз може трапитися непоправиме, Зоряна знайшла в собі сили діяти. Притихла, лишила рюкзак, ступила на дах.
Привіт…
Сіла поруч, ноги на даху, внизу не дивилась з дитинства боялась висоти. Навіть не розуміла, як призвичаїлася йти сюди, долаючи свій страх.
Привіт… Арсен навіть не глянув, вона сама схопила його руку холодну, як лід.
Ти змерз
А? таки підняв голову, поглянув на неї порожньо, ніби невидячи.
Тепер Зоряна мала таку ж тривогу й страх, як мама, коли сварилися. Це було тваринне, болюче відчуття чи не втратиш когось найдорожчого
Саме цей страх Зоряна впізнала, коли рука Арсена лежала у її долоні, така холодна, ніби нежива.
Що трапилось?
Власний голос почувся схожим на мамин ті ж інтонації, як молитва:
Скажи мені! Що тебе турбує? Відкрийся! Я ж хочу тобі добра!
І це подіяло.
Погано… Арсен прошепотів, ледь-ледь стискаючи її пальці. Мені дуже погано, Зорянко…
Щось сталося.
Вона вже не питала стверджувала. І це теж допомогло.
Так.
Може, розкажеш? Я розумію ми не такі вже й близькі, але, може, хочеш поділитись?
Арсен нарешті подивився на неї так дивно, що вона здригнулася.
Думаєш, ми не близькі?
Ні. Ти не так зрозумів. Ти для мене дуже близька людина, але я не впевнена, що навзаєм.
Зоряно, не кажи так. Крім тебе, в мене нікого
Серце Зоряни затріпотіло будь ще трохи, Арсен почує.
Чому нікого? А батьки?
Вирвалося несвідомо на автопілоті, але відповідь повернула її в реальність.
Хлопець здригнувся, болісно помотав головою так, що Зоряна злякано шепнула:
Обережно!
Так! Тримай! Краще відштовхни! Як і вони це зробили!
Хто?!
Ті, кого вважав батьками! Вони ніхто мені! Розумієш? Сьогодні мама віддала всі документи й сказала, як я у них опинився. Я прийомний! Розумієш ти? Прийомний! Я підозрював, але сьогодні зрозумів жив чужим життям, на чужому місці! Я не свій!
Голос Арсена розривав нічну тишу. Зоряна ще міцніше вчепилася у холодну руку не дай Боже він стрибне…
Чи не замислювався зробити це? Вона вірила: міг. Всі ці “крутити понти” лише маска. Лишаючись наодинці із Зоряною, він ішов беззахисний, і вона прагнула захистити той світ, який розкривався перед нею.
Несправедливість”? Але чому? Її битви за дорослість теж ерзац? Перед нею сидить людина, яка виросла миттєво і не має й половини тієї підтримки
Арсен, мені страшно! сказала вже ридаючи. Це трохи остудило хлопця.
Гей, чого ти? він обійняв її, і вона пригорнулась, щосили стиснувши.
Не роби цього, благаю! Навіть якщо вони тебе прогнали я ніколи не відмовлюсь від нас. Розумієш?! Для мене ти найдорожчий, Арсене!
Я не Арсен… ледь чутно.
Як?
Колись мене кликали інакше. Я Олексій. Прізвище теж інше було.
То й що? Хай хоч Папа Римський! Ти це ти! Мені байдуже! Чуєш?!
Так Та це не всім байдуже Зоряно, що робити? Де бути?
Додому не можна? Прогнали?
Мама плакала, просила залишитись. А тато Я його вдарив
Чому?
Він хотів замкнути, не пустити. Кричав, мовляв, нічого не розумієш.
А ти? Ти впевнений, що все зрозумів?
Про що ти? Що ще? зболено викрикнув.
Нащо вони розповіли це саме зараз?
Його охопила розгубленість. Та вже не безнадія. Він тепер хотів відповіді
Хочеш, я піду з тобою?
Куди?
Додому Ми разом пійдемо і нехай самі скажуть, чому зараз вирішили відкрити правду. А якщо потім захочеш повернемося сюди. Не заважатиму.
Він здивовано подивився, потім стиснув руку дівчини. Пішли.
І Арсен уже повернув ноги на дах, слухаючи її.
Я слабак
Нісенітниці! з обуренням фыркнула Зоряна, тягнучи його до сходів. Кожен би зламався! Та й я сама б не витримала
Зоряна спіткнулася, Арсен підхопив.
Обережно!
Хто б казав! з усмішкою. Ідемо. У нас купа справ.
Цей вечір запамятається їм назавжди.
Розмова з батьками важка, але необхідна.
І примирення, коли зясувалося: справжній батько Олексія невдовзі вийде з тюрми й хоче зустрічі. Та сльози жінки, яка стала йому мамою й взяла сина подруги на себе.
Мою маму Ту маму
Так, Арсене, це зробив твій батько
Тепер він хоче
Бачитись із тобою.
Я не хочу!
Це твій вибір. Ми будемо поруч завжди.
Зоряна зрозуміла: на той дах більше не повернуться. Щось переключилось у їхніх душах і майбутнє відступило минулому.
Коли вже міцно за північ Зоряна повернеться додому, тихенько відчинить двері, просто в куртці зайде на темну кухню, де на своєму посту біля вікна стоятиме мама. Зоряна її міцно обійме, носом у мамині кучері, вдихаючи рідний запах улюблених маминих парфумів, і прошепоче просте слово:
Пробач
І у відповідь ніжне, як завжди:
І ти мене Голодна?
Ні, мамо. Дякую Знаєш, мені здається, сьогодні я здала головний екзамен
Який це ще екзамен, Зорянко? До ЗНО ж іще час?
Здається, найважливіший, мамо Але розкажу потім.
Чому потім?
Бо завтра пробник Мені треба виспатись Бо сьогодні я просто хочу, щоб ти була поруч.
Мама мовчки сідає поряд, кладе руку на її плече, так знайомо й надійно, як багато років тому, коли ще все було простішим. З кухні доноситься спокійний годинниковий цокіт. А за вікном повільно тане ніч, залишаючи обіцянку нового ранку такого ж непередбачуваного, як і вчора, але вже не такого страшного.
Вперше за довгі місяці Зоряна відчуває: насправді у неї є дім. Тут можна бути будь-якою з прищами, із суворими думками, з образами й страхами, зі своїми перемогами й помилками. І, мабуть, якби хтось спитав її, що важливіше за оцінки, статус і навіть кохання, вона б відповіла: просто повернутися додому і знати тебе завжди чекають.
Десь там, у телефоні, миготять непрочитані повідомлення. Але зараз це не має жодного значення. Є лиш вона, материні руки й важке, але спокійне мовчання, схоже на перемиря.
Мам, а знаєш Я рада, що ти є.
Мама посміхається крізь сльози, і ця тиша між ними найкраща відповідь.
І доки десь у місті горять вікна, хтось йде своїм шляхом, хтось ще готується до екзамену, вона тихо обіймає маму й знає: попереду ще так багато важливих випробувань. Але цей головний, перший крок у справжню дорослість вже зроблено.
І тепер нічого не таке страшне, якщо поряд є хтось, хто просто чекає тебе додому.
