Чоловіче, обережніше, не штовхайтеся Фу, це від вас пахне?
Вибачте, пробурмотів чоловік, відступаючи вбік.
І ще щось стороннім, сумним голосом додав собі під ніс. Він стояв і перераховував на долоні якісь копійки. Напевно, на пляшку не вистачає. Стефанія мимоволі вдивилась у його обличчя. Дивно випившим він не здавався.
Вибачте, я не хотіла щось не дозволяло їй розвернутися й піти.
Все нормально.
Він підвів на неї погляд пронизливо сині, соковиті очі, без жодного сліду сірості. Хоча, чоловікові, мабуть, стільки ж, як їй самій. Отакої такі очі вона навіть у молодості ні в кого не бачила.
Стефанія рішуче взяла його під лікоть, відвела вбік від невеликої черги до каси.
У вас щось трапилося? Може, потрібна допомога? вона намагалася не морщитися.
Нарешті Стефанія зрозуміла, чим пахло від чоловіка просто старим потом. Він мовчав, запхнувши монети до кишені. Йому було ніяково ділитися своїм лихом із незнайомою, охайною, гарно вбраною жінкою.
Я Стефанія. А ви?
Остап.
Допомога таки потрібна? у самої мимоволі вирвалось, що навязується.
Безхатькові, по суті, навязується. Він раз глянув на неї тими синіми очима і відвів погляд. Ну й добре. Стефанія вже хотіла піти, але він ледь чутно промовив:
Мені б роботу Ви не знаєте, чи потрібен хтось, наприклад, на ремонт? Або по господарству. Селище у вас велике, гарне, а я тут нікого не знаю. Вибачте
Стефанія мовчки слухала, а наприкінці Остап вже ледь щось буркотів собі під ніс, розгубившись. Вона вагалася, чи можна впускати до себе в дім кого завгодно? Якраз планувала змінити плитку у ванній син обіцяв зробити сам, просив не кликати «криворуких майстрів». Але він вічно зайнятий, поки діждешся
Плитку класти вмієте? спитала вона у Остапа.
Вмію.
Скільки візьмете за санвузол 10 кв. м?
Чоловік хмикнув. Очевидно, вразився площі.
Треба дивитися. Та, зрештою, скільки дасте
Остап справді зробив ванну дуже старанно й акуратно. Спершу попросив дозволу прийняти душ і Стефанія зраділа, що чоловік сам здогадався. Сподівалась, що жодної заразу не лишиться. Вона дала Остапу старі речі покійного чоловіка, свої він поправ. Майстер упорався за вихідні: збив стару плитку, все прибрав, інструменти відтер і поклав на місце. До неділі нова плитка вже сяяла, як на підбір. Стефанія трішки нервувала, що Остап закінчує. Він, мабуть, безхатченко. Лишати його ще на ніч дивно. Виганяти опівночі некрасиво.
В суботу вона ледь спала замкнулася в кімнаті, прислухалася. Але Остап, мабуть, знемігся і міцно спав на дивані у вітальні.
Приймайте роботу, Стефаніє! покликав він.
Що й казати ремонт був ідеальний.
Остапе, а ким ви по фаху? запитала жінка, милуючись плиткою.
Вчитель фізики. Льві́вський педагогічний закінчив
Саме Львівський?
Тоді був Львівський, не Національний. усміхнувся він. А щодо ремонту Кожен поважний чоловік повинен уміти таке. Мені так здається.
Стефанія кивнула, дістала зі схованки приготовані гроші. Вона не скупилася, заплатила, як і планувала, як найманим майстрам дві тисячі гривень. Остап без підрахунків сховав гроші у кишеню та став взуватися, переодягнувся у свою висушену одежу.
Та зачекайте! Просто так от підете? навіть обурено вигукнула Стефанія.
А що такого? він знову втупився у неї тими незвичайними, глибокими очима.
Та хоч поїжте! Ви весь день працювали. Самі чай пили не хотіли відволікатись.
Остап трохи вагався, але махнув рукою:
Ох, гаразд. Не відмовлюсь, дякую.
Разом вони зїли по скибці оселедця хоч зазвичай Стефанія після шостої не їла. Виявилося, з ним цікаво спілкуватись. Остап виявився чарівним і приємним чоловіком, та ще й розумним. Лише якась печаль не йшла від нього, ніби слід втрати, що не змивається ані душем, ані душевною розмовою. Напевно, цьому потрібно час.
Остапе, а що з вами трапилося? Вибачте, що питаю.
Він помовчав, а тоді відповів:
Знаєте, як почну розповідати виглядатиме або геройськи, або безглуздо, або надто драматично. Я стільки подібних історій чув за ці роки Та все це були казки. А моя історія справжня. Навіщо вам це?
Просто не вкладається в голові, що така людина і в такій ситуації
Остап подивився на неї уважно, а далі обоє підвелися зі своїх місць. Заклопоталися, він пішов до дверей, вона трапилася йому назустріч. Зіткнулися, і далі все сталося само собою. Стефанія не думала, що в пятдесят три може завязатися таке почуття. Думала, справжня пристрасть це для молодих, а тут вона накрила всерйоз.
Потім він розповів усе. Вісім років тому вирішив допомогти своєму учневі здібному хлопцеві з неблагополучної сімї, якого затягла зла компанія. Парубок й сам не тішився, але вибратися було важко. Класний керівник Остап Петрович пішов шукати розмови з ватажком банди. Той двадцятидворічний нещадний голова. Вести розмову не став почалися кулаки. Але Остап усе життя займався дзюдо. Відбив атаку, та випадково найстарший з компанії врізався в бетонну стіну, зламав хребет і помер. Остап сам викликав швидку й поліцію, був упевнений, що максимум перевищення меж необхідної самооборони. Та суд засудив його, дали йому дванадцять років, відсидів вісім зразкова поведінка.
І там живуть лише й сказав він про тюрму.
А вдома ніхто не чекав мати померла, квартиру, що мала, продала, доживала у брата, а дружина брата відразу заявила:
Щоб цього зека тут і близько не було!
Своєї дружини не стало вона давно розлучилася й вийшла за іншого. Тоді Остап подався зі Львова до Києва, але тут йому й зовсім не щастило. Працювати за фахом не брали, хто захоче після восьми років суворого. Просив підробітку в незнайомому селищі, але люди сприймали з подивом, нехіттю, часом з агресією. І дійшло до того, що ночувати було ніде і ні за які гривні знайомий, у якого спочатку лишався, врешті попросив не зловживати гостинністю.
Давно без даху над головою? спитала Стефанія, дивлячись на жар сигарети Остапа.
Та вже тижнів зо два.
Сигарети він курив її. У Стефанії залишилась пачка, раз на кілька років вона їх діставала. Остап поривався піти купити власні, та вона не пустила ще не мав грошей. Стефанія думала: як то, коли два тижні ти ніде?
У темряві, при тлій сигарці, легше про таке говорити. Жінка прийняла його до себе. Не було вже сенсу щось приховувати.
А паспорт у тебе є?
Є, сумно всміхнувся він. А прописки немає. В цьому вся біда.
Остап залишився. Все у них вийшло добре: Стефанія зробила йому тимчасову реєстрацію, він улаштувався на роботу. Не за фахом, але бодай так продавець у господарському магазині на першому часі згодився. А у вихідні з плаваючим графіком Остап підробляв репетитором, поступово здобуваючи учнів. Так у мирі й любові минуло два з половиною місяця. Та раптом до Стефанії завітав син. Оцінивши обстановку, він покликав матір для розмови на подвір’я.
Мамо, тобі треба позбавлятися його.
Що? оторопіла Стефанія.
Вони вже давно не втручалися у приватне життя одне одного.
Кажу, прибирай його з дому. Не потрібен він тобі. Думаєш, чого він поруч? Жити ніде. А ти дурепа!
Стефанія дала Даниїлу ляпаса.
Не смій! Не смій лізти до мого життя.
Мамо, ти забула, мабуть, я твій спадкоємець. І я не хочу нічого ділити з якимись чужими мужиками! А якщо ти вийдеш за нього? Станеться щось він матиме право на все!
Чого це ти вже мене ховаєш?! з образою і гнівом сказала Стефанія. Що ти тут таке збирався спадкувати? Ще може, я тебе переживу.
Мамо, будь розумна, не змушуй мене вчиняти некрасиво. Вам разом я спокійно жити не дам. У мене свої інтереси. Я попередив. Знайшла б ти заможного, достойного мовчав би. А так
О, то у нас тепер честність у гаманці міряється? Ти так і виріс у мене?! Так я тебе виховувала?!
Мамо Я сказав, як воно є. Через тиждень зайду, щоб його не було тут. І не жалійся потім, я ж попередив!
Стефанія увійшла до дому, ледве стримуючи сльози.
Він поліцейський? спитав Остап.
Пробач, не казала
Навіщо? Такі справи
Він слідчий у прокуратурі. Хороший хлопець, просто надто обачний Переживає. За мене.
І що плануєш?
Стефанія сіла за стіл, розгублена. Вона не знала, що робити. З сином сперечатися собі дорожче: якщо пригрозив «життя не дам» слова дотримується. Чи не спустить Остапа знову в тюрму. Не хотілося вірити, що син на таке здатен, але все можливо.
Весна сказав Остап. Ніяк не вирішила? Давай я запропоную.
Стефанія кивнула, ховаючи сльози. Не хотілося розлучатися з Остапом, та й собі і йому життя псувати теж не хотілося.
Я назбирав трохи грошей. Ти ж не розпитувала. На ділянку тут, звичайно, не вистачить. А трохи далі, кілометрів за двадцять, вже зможемо купити. Спершу буде побутовка, поступово відбудемося. Я підберу роботу, а якщо треба й без заробітку обійдуся. Побудую тобі дім власноруч. Що скажеш?
Стефанія була вражена й мовчала. Остап навіть стривожився.
Розумію, що звикла до зручностей. Та це тимчасові незручності. Потім усе тобі облаштую.
Остапе у мене теж є заощадження. Можу вкласти в будівництво, задумливо вимовила вона.
Я не прошу
Ти й не просиш! Я сама хочу. Для нас.
Остап підійшов до Стефанії, обійняв, поцілував у маківку. Вона відчула тепло, надійність і любов навіть у такому віці вона прийшла несподівано
Вони все вирішили швидко, оформили ділянку. Остап настояв, щоб власницею була Стефанія, але вона не погодилась.
У мене є житло, що б там не казав син. А у тебе нічого. Не треба все на мене памятаю я про «спадкоємця», з іронією згадала вона Данилові слова.
Поставили тимчасову побутівку, провели світло, і Остап взявся за будівництво. Зясувалося, що Стефаніїних грошей таки не вистачає, тому Остап ударно працював навчав дітей, заробляв. Для репетитора він облаштував в кабінеті зручний куток, і покупці навіть не здогадувалися, що займаються у вагончику. Всі кошти вкладались у будинок: цеглина до цеглини. Літніми вечорами вони стелили плед на ділянці, лежали й слухали вокзальний дзвін через поле, ловили зорі.
Що ти відчуваєш? питав Остап, обіймаючи Стефанію.
Дихаю на повні груди, відповідала вона.
То я відчуваю друге дихання! сміявся він. А ти маєш відчути мою любов.
Вона його відчувала. Щиро, глибоко, по-справжньому.
Раз Стефанія заїхала до старого дому за речами. Наступала вже осінь, треба було забрати теплий одяг, ковдри, трохи посуду. Вдома сидів Данило, курив на кухні.
О, привіт, сину. Я лише на хвильку. Як справи?
Він скоса оглянув матір: вона погарнішала, посвітлішала.
Мамо, ти ж не дзвониш
Та у нас так не прийнято. Ти завжди зайнятий. Сам дзвониш.
Чому я тебе тут не застаю?
Я тут і не живу. Ось заїхала речі взяти. Можна ж?
Данило аж отетерів. Мати змінилась, ніби звільнилася з тягаря. Стала щасливішою.
Сину, добудуємось ти приїжджай у гості. А зараз мені треба ще багато встигнути!
Стефанія поспіхом кидала речі в торбу. Обійшла сина, поцілувала його у щоку і помчала далі.
Мамо, що з тобою? покликав він.
Вона обернулася, широко усміхнулась:
Друге дихання, Данилку. І любов. Без неї нікуди. Бувай, мій хороший! засміялася і вискочила за поріг.
Її чекало життя, яке вона сама для себе й створила. Бо іноді у нових обставинах зявляється те, що змінює серце й долю. А любов ніколи не запізнюється і має другий шанс для тих, хто вміє його побачити.
Друге дихання, або Як Рита знайшла кохання й новий дім після п’ятдесяти трьох: історія зустрічі з бездомним учителем, ремонту ванної, несподіваної пристрасті та сімейних негараздів на дачному поселенні під Києвом