Останнє бажання
«Ні, не повернусь я вже додому – важко видихав Євген, скривившись від болю. – І Соломію більше ніколи не побачу. Я ж хотів запропонувати їй стати моєю дружиною. Не встиг Чому ж мені все це так випало?»
– Та не хвилюйтесь так, – спокійно усміхнулась медсестра, побачивши, як збліднув хлопець, що його щойно привезла «швидка». Все буде гаразд.
– Дуже сумніваюсь – витиснув з себе Євген.
Потім він уже мовчки, з розширеними очима, спостерігав, як його готують до операції.
*****
Євген змалку не міг терпіти лікарень.
Це ще з тих часів, коли йому там постійно робили боляче, а найстрашніше навіть не перепрошували за ті муки, які так яскраво різали душу.
«Що ти алеєш, Женьчику? сміялась медсестра, коли брала у нього кров з пальця. Великий вже хлопець, ось-ось до школи, а плачеш, як дівчинка, не соромно?»
Євген крізь сльози дивився на неї, хитався в руках, намагався втекти, але втечі з кабінету не пощастило. І йому було не соромно йому було боляче і гірко.
Коли з мамою повертався додому з дитячої амбулаторії, так і казав: «Більше в лікарню ніколи й ні за що не піду».
Сам собі давав обіцянку ніколи і ні за що. «Краще здохну, ніж знову там опинюся», категорично вирік Женя.
– Синочку, ти що таке кажеш?.. стримано гладить по голові мама. Лікарі ж на те й вчились, щоб допомагати і рятувати людей. Їх не варто боятися.
«Може й так, схлипнув Євген, дивлячись на власний палець, з якого наче життя витягли. Собі хай допомагають, не мене!»
Що вже розказувати, як кричав Євгенко, коли батьки силою завели на видалення молочного зуба до стоматолога? На все подвіря було чути!
Та й спогади залишилися такі, що аж досі мороз проймає.
Не дивно, що з віком, лікарів та лікарню Євген ненавидів.
Банально уникав усього, що хоча б натяком нагадувало медицину.
Але, як у тремтливому сні під сонцем, таки потрапив до лікарні. З апендицитом.
Біль скрутив так, що Соломії, з якою має йти на вечерю, залишилось тільки вичавити номер «103».
– Та не треба «швидку», саме минеться – шепотів Євген.
– Що ти верзеш? Чи не бачиш, як тобі погано? Схоже на апендицит. Я вже таке мала
Так волею дива опинився Женя у шостій міській лікарні Львова.
А далі все в дусі дитячого жаху
Лежав, дивився, як по коридору везли каталку з людиною, що вже «відбулась», і почувався приреченим. У голові крутилося: «Все, додому вже не повернусь І Соломії більше не побачу. Не запропоную За що ж мені таке?»
– Дарма хвилюєтесь, – знову лагідно посміхнулась медсестра. Операція нескладна, вчасно вас привезли. Ще б трохи були б ускладнення.
Операція справді минула тихо, нічого страхітливого, навіть болю наче й не було вперше за всі ці роки лікарня натякла на щось добре. Заснув він у тій біло-зеленій залі, а прокинувся вже в палаті.
Всю ніч проспав, як заклятий втрачаючи до реальності звязок.
А вранці
у палаті лежав якийсь дідусь. Сидить, сам до себе щось шепоче, коли не вдається нікуди додзвонитися. Весь день намагався і телефон сів.
Зарядки не мав. Персонал такий старий апарат зарядити теж не міг. І тут у кутках дідуся покотились сльози. У Євгена ковтком прокинулася совість.
Обачно сів поруч, підняв погляд:
– У вас щось трапилося?
– Не можу до сина додзвонитись, – зітхнув дід.
– Він хоч знає, що ви тут?
– Знає Йому сестра телефонувала, але все одно не бере слухавки. Посварилися з пів року тому. Ще перед днем народження. Хотів мене до будинку для людей похилого віку віддати, а мій будинок під себе забрати. Я був проти. Але не через хату
Дід розповів, як з серцем потрапив сюди. Врятували, але операцію обіцяли післязавтра.
– Боюся не дожити до неї.
– Нісенітниця! підбадьорив Євген. Дивіться, мені вчора апендицит вирізали
– То апендицит, – криво всміхнувся дід, – а то серце
– У мене песик один залишився, Пампушка, тихо провадив дід, – по вулиці тиняється. На сина сподівався хай би його доглянув. Або хоча б віддав добрим людям А він і дзвінки ігнорує.
Євген подумав: «Він завтра під ніж, а переймається псом»
Та послухав історію далі. Песика дід знайшов у свій день народження. Син не привітав, дружини вже 5 років нема. У ніч перед тим приснилася.
– Стоїть з маленьким собакою на повідку, махає мені, усміхається. Зранку йду в магазин привязаний пес під дощем. Годинами чекав хазяїв не приїшли Забрав Пампушка додому. Вірю, то мені дружина з Неба подарунок зробила.
Євген лише кивав. А в голові все роїлося: цей пес то вже сенс його життя.
– Памятаєте картиночку, коли знаходиш мало не друга у дощовий вечір, і вже не самотній? От такий він для мене, Пампушок, лагідно завершив дід.
Тієї ночі собака приснилася вже Євгену бігає містом, з очима сумними, шукає когось А Євген, неначе привид, усе йде за нею.
Прокинувся йому від хрипу в сусідній ліжку. Дід задихався.
– Може лікаря? затремтів Євген.
– Ні, лиш одне попрошу Синові подзвонити, Арсенові Ось його номер на тумбочці. Передай: хай приїде, попрощатись хочу. А як ні хай хоч Пампушка в хороші руки віддасть. Так спокійніше буде прощатись.
Тремтячи, Євген набрав дрібно написані цифри.
– Доброго дня! Це палата сусіда вашого батька він просить вас приїхати.
– Помирає, чи що? зненацька пожвавішав Арсен. У якій лікарні, скажи? Шоста?.. Ага, зрозумів.
Євген швидко повідомив і адресу, і номер палати.
Потім полетів за черговою медсестрою, яка дрімала за столом. Оговтавшись назад.
– Як ви, пане Михайле? Протримайтесь, син обіцяв приїхати, лікар зараз буде. Тримайтесь!
Та ще до приходу лікаря і сестри, серце Михайла Івановича стихло зовсім
Згодом ті ж санітари, яких Євген бачив уві сні з холодними очима винесли тіло
*****
– Ваш батько помер у мене на руках, мовив Євген до Арсена, що зявився наступного дня.
– Ну хоч не довго мучився, сухо кинув син. Тепер трохи легше. Добре, що самотужки, без чужих проблем. Бо хто має час?! Сімя в мене, робота
– Дуже просив, аби ви Пампушка в добрі руки віддали, додав Євген.
– Того собаку? Та кому той пес здався Я батькові радив краще в домі для літніх, там доглянуть. Не схотів
– Це було його останнє прохання! строго глянув Євген. Хіба важко? Все одно ж дім дістанеться вам.
Арсен мовчки забрав батьків телефон і листок з номером. Навіть не попрощався, дверима хильнув.
Євген довго лежав непорушно, думав про старого. Міг би ще жити! А доля вирішила по-своєму. І пес на вулиці, нікому непотрібний.
«Навряд чи той Арсен займеться Пампушком, крутилась у голові Полтавського. Дім продасть, а пес Залишиться на морозі»
Тієї ночі, вже вдома, Жені снився Михайло Іванович шукає свого Пампушка в темному місті, сльози ллються по борознах.
Євген сумно мовчав при пробудженні, Соломія не витримала:
– Жень, що з тобою? Ти задуманий якийсь.
– Та так просто думаю.
– Про що?
– Лежав зі мною у палаті дідок. Серце прихопило не встигли врятувати. А пес залишився Без нього.
– Родичі є, хто собаку прихистить?
– Тільки син, але не спілкувалися вже давно. Михайло Іванович дзвонив і дзвонив той і пальцем не ворухнув. Як тільки приїхав, одразу про дім за ріелтора питав, собаку навіть не згадав. Я злюсь на нього страшно. Піду ще сам пошукаю того Пампушка.
– Поїхали разом! рішуче запропонувала Соломія. Якщо знайдемо на вулиці заберемо собі. Я не проти собаки.
– Серйозно? здивувався Євген. А раптом нам цього Пампушка взагалі так і не знайти?
– Все можна з’ясувати, посміхнулась дівчина. Давай купимо каву й цукерки для реєстратури, а адресу дізнаємось.
У лікарні, після «хабаря» шоколадом і призвіща про Михайла Івановича, добродушна реєстраторка записала потрібну адресу на клаптику паперу.
Їхали вони цілими тридцять хвилин польовою, ніби вимостилась дорога із химерних камінців дитячих спогадів. Підійшли до знайомого обійстя під Тернополем, виглядали з-за огорожі. Ні пса.
На порозі сусідка:
– Ви когось шукаєте?
– Я з Михайлом Івановичем у палаті лежав. Він на моїх руках помер.
– Ото жаль Добрий був чоловік. А син горе на двох ногах. Похорони тихо зробив, тепер ремонтом зайнявся. А собачка, Пампушок, біля воріт ночував, все чекав. Звиніть, я так співчувала Плачів було! А син накричав і кудись вивіз.
– А куди?
– Мовив, що комусь віддав. Собаку не любив ще з дитинства. А Пампушок симпатичний, ось фото.
Жінка показала світлину малий пухнастий коргі, що глядів прямо у душу.
– Який гарнюній! розпливлась в усмішці Соломія.
Пішли сумні до машини. Винуватили себе якби раніше Може, врятували би Пампушка.
Вирішили ще помітити сусідні вулиці, питати людей. Але марно.
Додзвонитись до Арсена марно. Його номер заблокував усі дзвінки.
– Будемо вірити з ним все добре, обережно мовила Соломія, дивлячись, як Євген кутається у власні думки.
Та сни, як і в дитинстві втомлені і нереальні, знову шепочуть на вухо: все обернеться, як треба.
В їхню історію знову втручається судьба.
На обїзній дорозі, коли попереду утворився затор, Соломія рішуче звернула праворуч, і ось біля придорожньої придорожньої лісосмуги сидів знайомий коргі.
– Жень, це Пампушок? пролепетала Соломія.
– Здається! підхопив Євген. Перевіримо.
Відчинили дверцята машини, вийшли Пес насторожено поглянув, та почув щось рідне.
– Пампушку! радісно вигукнув Євген, сідаючи навприсядки. Ти ж не проти з нами? Ми тобі нову оселю дамо. Михайло Іванович просив.
Пес понюхав простягнену руку і мотивовано завиляв хвостом. А у Євгена у очах стояли сльози дрібні, як медяники на склі. Соломія ковтає сльози, дивлячись на хлопця і собачку такі вони рідні, зайві у цьому світі.
Втрьох сіли у машину і додому. Щасливі і наповнені.
Євген і Соломія раділи, що переконали судьбу не стали в пробці, а пішли своєю стежкою. І тепер поруч Пампушок. А в його очах надія знайти любов. Він відчув запах свого хазяїна, яким пахли руки Євгена.
Увечері Євген, крадькома погладивши Пампушка, дістав коробку з каблучкою.
Того самого вечора, неочікувано й буденно, зробив Соломії пропозицію.
Вона відразу погодилася. Не треба було чекати вишуканих ресторанів найважливіші слова зринають саме у такі миті, коли поряд є рука, яка пахне добром і вірністю.
Отака була історія, ніби сон на межі реальності: у просторих коридорах лікарні, серед розмазаних облич, плинучих мішків з крапельницями, забутих собак і змішаних запахів кави та шоколаду, все, що залишилось це останнє бажання, яке справдилося.
