Я дуже хочу додому, синочку
Віктор Петрович вийшов на балкон, закурив свою улюблену Приму і тихенько сів на низенький стілець. У грудях защеміло, хотів було взяти себе в руки, але тремтіння видавало його справжній стан. Хіба ж міг він колись уявити, що у власній квартирі відчуватиме себе чужим…
Тату! Не треба на мене сердитись і нервувати! вибігла на балкон Леся, його старша донька. Я ж багато не прошу… Залиш нам свою кімнату, і все! Якщо мене не жалієш, та пожалій хоча б онуків хлопці скоро до школи підуть, а всі в одній кімнаті тулитись…
Лесю, я не піду в будинок для літніх людей, спокійно промовив старий. Якщо вам так тісно, то перебирайтеся до матері Михайла. Вона сама в трикімнатній живе. Було б окрема кімната і вам, і дітям.
Та ти ж знаєш, я з її ніколи не уживуся! крикнула донька, і гримнула дверима балкону.
Віктор Петрович погладив старого пса Тузика по голові. Тузик був їм з Надією відданим другом усе життя. Згадав дружину… Сльози самі навернулися на очі як можна було пережити цей біль після її смерті! Пять років минуло, а самотність не відпускає. Він відчував себе сиротою, хоча й мав доньку й онуків.
Лесю з Надією виховували з любовю, намагались усе найкраще передати. Та щось явно пропустили… Донька виросла жорсткою, до себе повсякчас турботливою.
Тузик тихо простогнав і ліг біля ніг господаря, ніби розумів усю тривогу й розпуку.
Дідусю, ти нас зовсім не любиш? у кімнату зайшов восьмирічний Богданко.
Що ти таке кажеш? Хто наплів ці дурниці? здивувався старий.
А навіщо ти не хочеш переїхати? Шкода залишити мені й Кості кімнату? Чому ти такий скупий? онук дивився на нього сердито й зневажливо.
Віктор Петрович зрозумів говорить він словами Лесі. Вочевидь, донька вже добре попрацювала з малим.
Гаразд. Я поїду, тихо сказав він. Віддам вам кімнату.
Тут він уже не міг більше перебувати. В кожному погляді було презирство і зять давно не говорив, і внука вже вчили, що дідусь відібрав у них житло.
Тату, ти насправді згоден? радісно забігла Леся.
Згоден, прошепотів. Лише пообіцяй не кривдити Тузика. Я відчуваю себе зрадником…
Годі тобі! Будемо за ним доглядати, гуляти багато. На вихідні навідуватимемось до тебе з Тузиком, пообіцяла донька. Я вже знайшла для тебе найкращий пансіонат, тобі сподобається, от побачиш.
Через два дні Віктор Петрович вирушив у будинок для літніх людей. Донька вже все підготувала, чекала, коли він зламається. Зайшов у кімнату а там затхло, сиро й пахне старістю, аж серце защеміло. Леся обдурила, казала про приватний пансіонат, а відправила у звичайний, де були всі сумні й самотні.
Розклав речі й спустився до подвіря. Щойно сів на лаву, ледь не розплакався. Около нього такі ж безпорадні, як і він, і тільки й думки, що чекає його попереду.
Новенький? присіла поряд приємна старша жінка.
Так… тяжко зітхнув старий.
Та не журіться. Я теж спочатку плакала, а потім примирилась. Мене Валентиною звуть.
Віктор, назвався він. Вас теж діти сюди відправили?
Ні, племінник. Бог дітей не дав, вирішила квартиру йому лишити. Він забрав, а мене сюди. Добре, що не на вулицю…
Вони довго згадували свої кращі роки, коханих. Наступного дня одразу після сніданку знову пішли гуляти.
Ця жінка стала промінчиком у сірому існуванні Віктора Петровича. В їдальні їсти було несмачно, але він їв ледь-ледь, лише щоб жити далі.
Віктор чекав доньку. Надіявся передумає, забере його додому. Місяці йшли все марно. Якось він вирішив зателефонувати, дізнатися про Тузика, але слухавки ніхто не підіймав.
Одного дня до входу підійшов його сусід, Степан Іваненко. Побачив старого, здивувався й одразу підійшов.
Так ось ви де! здивувався Степан. А що ж Леся всім розповідає, що ви поїхали до села? Я щось підозрював. Знаю, ви б Тузика не на вулицю кинули.
Про що ти? не розумів Віктор Петрович. Що сталося з моїм псом?
Не хвилюйтесь. Віддали його в притулок. Я вже нічого не розумію: дивлюсь пес сидить біля підїзду, а вас нема. Леся сказала, що переїхає до свекрухи, а квартиру здає. З приводу собаки пояснила, що він старий і вже не потрібен… Віктор Петрович, що коїться? питав Степан, бачачи, як той зблід.
Віктор розповів усе. Казав, що готовий усе повернути, лише б змінити рішення, не виганяти себе з дому. Донька забрала у нього навіть собаку.
Я дуже хочу додому, синочку, прошепотів старий.
Я тут якраз схожими питаннями займаюсь, як юрист: відстоюю права людей похилого віку. Ви не виписувались з квартири? спитав Степан.
Ні… Хіба вона сама не виписала мене. Щиро, я вже не знаю, чого чекати від Лесі…
Збирайтеся, чекаю вас у машині! Такого допускати не можна! рішуче сказав Степан.
Віктор Петрович швидко піднявся, зібрав речі й зустрів у коридорі Валентину.
Валю, я їду. Сусід каже, що Леся мою квартиру продає, а Тузика вигнала… сказав він.
Оце так… А я? розгубилась жінка.
Не хвилюйся. Як все владнаю, приїду за тобою, пообіцяв Віктор.
Та кому я потрібна? сумно зітхнула Валентина.
Пробач. Я повернусь, чесно.
Віктор уже не міг потрапити додому двері зачинено, а ключів нема. Степан забрав його до себе. Виявилось, Леся кілька днів тому переїхала до свекрухи, а квартиру здала чужим.
Завдяки Степану старий зміг відвоювати своє житло.
Дякую тобі, подякував Віктор Петрович. Та як далі жити? Вона не зупиниться…
Є один вихід, відповів Степан. Продаємо квартиру, віддаємо Лесі частину, а на решту купимо вам маленький будинок у селі.
Оце щастя! ожив Віктор Петрович. Це ідеальний варіант!
Через три місяці він переїхав у нову хату. Степан допоміг навіть Тузика забрати з притулку.
Їдемо ще в одне місце, попросив Віктор Петрович.
Побачив з далеку Валентину, вона сиділа на їхній лаві й дивилась у порожнечу.
Валю! покликав її. Ми з Тузиком приїхали за тобою. В нас тепер свій дім у селі: свіже повітря, річка, ягоди, гриби усе поряд. Поїдеш?
Я ж… як я поїду? розгубилась жінка.
Просто підіймайся, і ходімо з нами, засміявся чоловік. Досить тут залишатися.
Добре! Даси мені десять хвилин? посміхалась Валентина, не стримуючи сліз.
Звісно, чекатиму! сказав чоловік.
Попри підступність егоїстичних людей, ці двоє змогли відстояти своє право на щастя. Вони зрозуміли світ не без добрих людей. І добрих набагато більше, ніж злих. Віктор і Валентина перевірили це на власному досвіді. Вони змогли поборотися за себе й повернути у життя світло, спокій, справжню радість.
