Ні. Ми вирішили, що тобі краще не привозити дружину й дитину до цієї хати. Довго терпіти незручності не зможемо й у підсумку попросимо вас виїхати. А твоя дружина потім усім розкаже, що ми вигнали вас із немовлям на вулицю.
Оленко, що з тобою? Лице біле… запитала сусідка.
Богдан сказав, що господарка наказала нам звільнити помешкання. Одразу. Каже, здавала квартиру парі без дітей, а ви збираєтеся дитину привозити. Немовля плакатиме, сусіди скаржитимуться, а їй зайві клопоти не потрібні.
Невже вам більше нікуди йти?
У батьків Богдана трикімнатна, але там ще його сестра Юля живе. А мої у селі, за двадцять кілометрів, відповіла Олена.
Поживете тиждень-другий у свекрух, поки нове житло знайдете, порадила жінка.
Богдан уже шукав. Але варто згадати про дитину одразу відмовляють.
Складно… Та не переймайся, ще два дні твій чоловік щось придумає.
Та Богдан нічого не придумав. Подзвонив за кількома оголошеннями, отримавши відмови, і просто перевіз їхні речі до батьків.
Проте батьки й сестра не були раді таким мешканцям, тим більше з крикливим немовлям.
Сину, ми ж домовлялися ще до весілля ви з дружиною житимете окремо, сказала мати. Ти, звісно, можеш бути у своїй кімнаті, але чужих людей ми у своїй хаті бачити не хочемо.
А твоя Олена чужа. Для тебе вона дружина, а для нас стороння. Ти її обрав, ми ні.
Мамо, це ж тимчасово, доки щось знайдемо, намагався умовити Богдан.
Ти ж знаєш, немає нічого довічнішого за тимчасове. Спочатку тиждень, потім місяць, а там і рік мине.
Ні. До того ж ми з батьком працюємо, Юля вчиться. Усім треба спокій. А з дитиною це неможливо: не розмовляй голосно, не дивись телевізор, а вночі будь готовий прокидатися від плачу.
Ми постараємося швидше влаштуватись, пообіцяв син.
Ні. Ми вирішили не привози сюди дружину й дитину. Не витримаємо незручностей і все одно попросимо вас піти.
А твоя Олена потім усім розкаже, що ми вигнали вас із немовлям. Це зіпсує нам ім’я, а я не хочу, щоб про нас погано говорили. Тож Олену й дитину навіть не пробуй вести. Шукай інший варіант.
З цими новинами Богдан і прийшов до лікарні.
Послухай, Оленко, може, поки поживеш із дитиною у своїх батьків? запитав він.
Невже твоїй матері не цікаво побачити онука? здивувалася Оксана.
Не знаю. Мати сказала, щоб ми не їхали, відповів Богдан.
Оце добре! Інші жінки з дітьми квіти, подарунки, радісні родичі. А ми ніби без роду, без племені. Нас навіть бачити не хочуть, образилась Олена.
Ввечері вона подзвонила батькам, і в день виписки, окрім Богдана, приїхав її тато.
Збирай, доню, онука, їдемо додому. А ти, звернувся тесть до Богдана, привези речі Олени й усе, що для малого купили.
До села доїхали за півгодини. Там усе було готове: у кімнаті стояло ліжечко з білизною у ведмедиків, комод із дитячим одягом та крісло для годування.
А у хаті на них чекав святковий обід. Нікого зайвого лише батьки, бабуся Олени та її сестра Наталка.
Про родичів Богдана за столом не згадували, але жваво обговорювали, як назвати хлопчика. І вибрали ім’я Ярослав.
Богдан відразу після обіду поїхав у місто, пообіцявши наступного дня привезти речі.
А коли повернувся, його чекала гарна новина.
Олено, Богдане, сказав батько, коли родина зібралася за столом. Ми з матір’ю порадились і вирішили продати бабусин х
