Я тобі зараз таке розповім, уяви: мені вже 62, я майже сорок років літературу в старших класах викладаю. Все моє життя проходить у звичному ритмі: чергування у шкільному коридорі, розбори Кобзаря і Франка, чай із калинового варення, який завше трохи остиг, і тонни учнівських творів на столі.
Щороку в грудні я своїм одинадцятикласникам даю завдання: узяти інтервю в когось старшого про найяскравіші спогади з зимових свят. Зазвичай вони ці завдання не люблять бурчать, ковтають очима Ну, ти ж знаєш, як ці підлітки люблять напрягатися.
Але цього разу до мене після дзвоника підходить тихоня Марічка. Каже: «Пані Оксано, можна я візьму інтервю у вас?» Дивлюся тримає в руках аркуш із завданням. Я сміюся: «Та мої спогади надто сірі. Візьми інтервю у бабусі чи сусіда Петра з третього поверху, він стільки пережив!» А вона стоїть на своєму: «Я б хотіла саме вас». У неї очі такі вперті, як в моєї мами колись були.
Ну, думаю, гаразд, погодилася: «То завтра після уроків. Але якщо почнеш питати про кутю, я її рознесу». Вона аж всміхнулася: «Домовились!»
На наступний день сидить навпроти мене в класі, записник відкритий, крутиться трохи на стільці та очима блимає. Питає: «Як пройшли ваші свята в дитинстві?» Ну, почала я згадувати, як бабуся паляницю пекла і як наш тато вмикав платівку «Щедрик», а ялинка раз похилилася так, ніби їй вже було байдуже, скільки на ній прикрас.
А тоді Марічка обережно: «А можна питання особисте?» І питає чи було колись у мене під час свят перше кохання чи закоханість. І раптом десь у грудях щось стислося. От той біль старий згадався.
«Звичайно. Його звали Іван». Ми були молоді, дурні й романтичні. Мріяли про щось, навіть не знали до пуття про світ і життя.
Ти не повіриш: за кілька днів Марічка повертається до мене з телефоном і очима сяючими. «Пані Оксано, здається, я його знайшла!» каже. Я аж не зрозуміла спочатку, про кого мова. Вона показує мені оголошення: «Шукаю дівчину, яку кохав сорок років тому» А на фото я, сімнадцятирічна, синє пальто й один зуб так стирчить.
«Ви хочете, щоб написати йому?» питає. А я, чесне слово, ні слова не можу вимовити.
Ця ідея написати Іванові після стількох років у голові не вкладалася. Але серце підказало: треба спробувати. Врешті-решт, ми обмінялися кількома смс-ками, домовилися побачитися в кавярні в центрі Львова, біля Оперного.
Я так переживала, збираючись. Вдягаю сукню у вишиванці вже не ті літа, щоб когось вражати, але хотілося бути собою.
Сиджу, чекаю, і тут він заходить. Інший, не молодий вже, зріліший, але очі ті самі чисті, добрі. «Оксано», лише сказав. І мені стало так по-справжньому тепло.
Ми балакали години дві. Згадували студентські вечори, сміялися, а між тим мовчки стискали руки. Про власні життєві труднощі ділилися, як кожен жив, але одне про одного ніколи не забували.
І тут я зрозуміла: скільки б час не минув, між людьми завжди є щось справжнє, як між двома берегами Дніпра. Він сказав: «За стільки років ти для мене так і залишилась особливою».
У той момент надія в мені прокинулась що життя, може, й справді ще не закінчилось і завжди можна почати новий розділ. Ми тоді не були разом, але тепер получили шанс побудувати все по-іншому.
Розумієш, зустріч із Іваном показала мені: надія вона завжди поряд. Можливість почати з початку це і є сенс життя. Тепер я готова до всього, що далі, і вже не боюся дивитись у майбутнє з усмішкою.
