— Я ж для вас стараюся! А ви цього не ціните! — каже свекруха, а в мене від її «допомоги» вже око тримтить…
Інколи я ловлю себе на одній-єдиній мрії: втекти. Куди завгодно — до іншого міста, на край світу, хоч у село під Тернополем. Головне — якомога далі від мами мого чоловіка. Бо інакше я просто з’їду з розуму. У мене вже починається нервовий тік щоразу, коли чую її бадьорий голос: «Я принесла вам потрібну річ! Ви будете в захваті!»
Коли ми з Дмитром тільки одружилися, друзі хором заздрили: мовляв, тобі зі свекрухою пощастило. Не буржується, не лізе в стосунки, навіть паляниць не приносить без дозволу. Спочатку й справді так було — вона всіляко показувала, що підтримує нас. Але, мабуть, всередині в неї копилася енергія, яка рано чи пізно мала вибухнути. І коли вибухнула — знесла все, що ми будували.
Спочатку вона намагалася влаштувати нам розкішне весілля, з усіма «гірко!», банкетами та півсотнею гостей, але ми відмовилися. Ледь ухилилися від цього кошмару завдяки випускному її молодшої доньки — туди вона й перенесла свою гіперактивність. Але не заспокоїлася.
Тоді ми знімали квартиру. Нормальну, світлу, охайну. Та свекруха почала приносити туди «потрібні речі» — старі тарілки з тріщинами, виделки, якими було страшно їсти, і, звісно ж, штори… Ці штори досі мені сняться в кошмарах — оксамитові, вишнево-червоні, з дірками від молі.
— Це ж оксамит! Просто підлатай, і буде як новеньке! — з ентузіазмом говорила вона.
А в мене в голові крутилася одна думка: чому ти їх сама не повісила у себе, якщо вони такі чудові?
Коли ми нарешті назбирали на свою квартиру — завдяки допомозі моїх батьків і хрещених Дмитра — я наївно сподівалася, що тепер почнеться нове життя. Та свекруха вирішила, що раз грошей не дала, то допомагатиме інакше. А саме — усім чим завгодно, аби тільки від цього в нас волосся дибом стало.
Спочатку вона приволокла шпалери. Їм, напевно, років сорок. Висвітлені, вологі, з запахом старої комори. Потім вона наполягла, щоб плитку у ванній нам поклав «дядько Петро» — знайомий «золоті руки». Цей «майстер» все поклав криво, плитка відпадала вже через тиждень, шви пішли плямами, і в підсумку ми платили іншим робітникам за виправлення всієї цієї «безкоштовної допомоги».
Наступним був холодильник. Його вона буквально втягла на своїх плечах. Гудів він, як реактивний двигун, а запах… Здавалося, всередині щось померло. Ми з Дмитром його викинули того ж дня, але свекруха влаштувала трагедію:
— Його ж просто треба було помити! Він би вам служив ще років десять! А ви невдячні!
Потім був диван із дачі двоюрідної сестри. Потім шафа з радянського минулого. Потім килим, що пах старовинним вологотним домом. Усе це ми відмовилися взяти — і щоразу це був скандал. Сльози. Образи. Докори.
Тепер я чекаю дитину. Ми довго приховували це, але коли живіт став уже помітним — довелося зізнатися. І все… Свекруха відразу почала збирати «постилку» з б/в речей: коляска від якоїсь Оленки, ліжечко від Наді, одяг, в якому виросли четверо дітей…
А я не хочу. Не хочу, щоб моя дитина спала у ліжечку, в якому невідомо хто лежав. Не хочу, щоб вона їздила у колясці зі зламаними гальмами. Не хочу вдягати її в чужі, поношені речі. Мені гидко. І мені боляче, що мою думку ніхто не враховує.
Зараз свекруха продовжує своє наступ. Я мовчу. Вагітність — не найкращий час для конфліктів. Оборону тримає Дмитро, він пояснює, відмовляє, відмахується. Але я бачу — він втомлюється. Енергії в його матері — як у атомного реактора, і кінця цьому не видно.
Інколи мені хочеться продати квартиру, поїхати й нікому не казати, куди. Просто зникнути. Я не зла. Я просто хочу тиші. Свободи. Свого життя. Без оксамитових штор, холодильників-привидів і килимів із минулого століття. Хочу дихати. Хочу жити. Хочу народити дитину — і щоб у нас було наше затишне, нове, чисте, спокійне гніздечко. Без візитів «з добрими намірами», від яких хочеться вити.
Життя вчить: не варто занадто часто говорити «так», коли душа кричить «ні». Інакше хтось інший почне будувати твій світ — і не факт, що він тобі сподобається.
