Я ніколи не відчував справжнього кохання до своєї дружини, хоч і не раз намагався пояснити це їй. Провини за нею не було ми жили спокійно, без сварок, без докорів з її боку: вона була лагідна, ніжна і добра. Але між нами завжди стояла тінь бракувало кохання, того справжнього вогню. Усе довкола звичне кухонне начиння, розкладені столові прибори тільки підкреслювали цю порожнечу.
Щовечора, засинаючи й щоранку прокидаючись, я ловив себе на думці: ось-ось знайду силу піти. Хотілося зустріти ту єдину, яку справді зможу полюбити.
Та чи зможу я на таке зважитись? З Ніною мені було спокійно й затишно. Окрім того, що домогосподарство вела, як у книжці написано, Ніна ще й красою могла позмагатися із будь-якою дівчиною зі Львова. Друзі досі мені заздрять, питали не раз: “Ну як ти таку щастя впіймав?” А я й сам не розумів, чому вона обрала мене звичайного, нічим не визначного львівянина.
Вона кохала мене так, як ніхто й ніколи не кохав, а її вірність і врода наче тиснули на плечі. Я знав напевно: тільки я піду з цієї квартири, одразу знайдеться інший заможніший, вродливіший, перспективніший. Саме уявлення, що хтось інший обійматиме її на Стрийському парку, гранично збивало мене з розуму. Ніна наче моя, хоча я ніколи не відчував до неї нічого глибшого, розписавшись із нею тільки через бажання ловити на собі захоплені погляди знайомих.
Але ж так не можна жити, правда? Я довго думав, що впораюсь, однак не зміг. Зрештою, вечір на кухні, традиційний запах борщу і дерунів Я вирішив, що завтра обовязково скажу їй все чесно.
Вранці за кавою я нарешті наважився:
Ніночко, присядь. Мені треба з тобою серйозно поговорити.
Слухаю, коханий, лагідно всміхнулась вона.
Уяви собі таке: ми з тобою розлучаємося, переїжджаємо хто куди по Львову.
Ніна злякано засміялася:
Це якась історія з кавярні нашої улюбленої? Жартуєш?
Послухай, дуже прошу, кажу. Це важливо. Уяви.
Добре, уявила.
Скажи, якщо я піду ти знайдеш собі когось іншого? Ще ліпшого?
Остапе, що з тобою сталося? З якого дива про таке питаєш? Ти ж мій чоловік!
Бо я не кохаю тебе, Ніно. Ніколи й не кохав.
Що? Як це… Чому так її голос затремтів.
Я хочу піти, але не можу тільки уявлю, що ти поруч з іншим, аж якось тяжко стає…
Ніна мовчала, дивилась у візерунок на скатертині, а тоді прошепотіла:
Ліпшого за тебе мені не знайти, але якщо тобі так легше іди. Обіцяю, іншого не буде.
Заприсягаєшся?
Так, Остапе, не сумнівайся, спокійно сказала вона. Я кохаю тебе і не триматиму силоміць.
Я гірко всміхнувся:
А куди мені йти? Хіба є куди?
Та ми ж стільки років разом… Може, краще просто залишитись як є? мовив я з сумом.
Не переймайся, мяко відповіла вона. Як будемо розлучатись, квартиру ще й розміняю: тобі окрему, мені окрему. По-людськи.
Справді? Я й не думав, що ти мені допоможеш навіть у такій ситуації. Чому?
Бо люблю тебе, Остапе. А коли любиш треба відпускати, навіть коли серце болить.
Минають місяці. Офіційно розлучилися, перерахували квартиру на неї (та власність від бабусі). Я дізнався таки у Ніни зявився новий чоловік, а про розмін квартири сама думка, нічого вона змінювати не збиралась. Лишився я без нічого ані кохання, ані дому.
Самотній, як той дуб край села над Прутом. Після такого як повірити жінці?
Як думаєте, чи міг Остап вчинити інакше?
Ця історія справжня, її розповів читач з Львова. Збіг імен чи адрес цілком випадковий. Усі світлини лише ілюстрація.
