Мені сорок чотири роки. Я вдова вде більше двадцяти років. Єдине, що давало мені сил жити і пережити смерть могго коханого чоловіка – наш син Володя. Він для мене був промінчиком сонця, тепла і надії.
Був – ключове слово. Він також загинув, чи це небеса його забрали. Я не знаю. Я всі очі виплакала, а так і не зрозуміла за що життя зі мною так чинить, чому так боляче мене б’є. Я б радше сама померла, ніж поховати чоловіка і сина.
Я залишилася зовсім одна. Перші тижні після втрати сина я й не пам’ятаю. Якесь все було одноманітне і наче просто час зупинився. Я постійно себе винила в тому, що я погана мати. Потрібно ж було заборонити сину купувати того скутера і ганяти на ньому.
В його двадцять три роки треба було ще жити і жити. А не в сирій землі лежати.
Так минали дні і ночі. Я просто тихо помирала в своїй тузі. Та все змінив один дощовий вечір. Небо наче плакало зі мною і дуже сильно.
У мої двері постукала молода дівчина. Я її одразу й не впізнала. ВОна була до нитки мокра. Та вона представилася. Це була подруга дівчини мого сина. Тамара.
Так ось, Тамара в ту дощову ніч змінила моє життя. Вона прийшла до мене і сказала, що Оля – дівчина мого сина вагітна. Завтра вранці вона записалася на аборт.
Але ж вагітна вона від мого сина. Він мого Володі. Так, за кілька тижнів до трагедії вони посварилися і розійшлися. Але ж не вбивати дитину.
Тамара мені розповіла, що Оля гірко плакала. Вона просила батьків не чинити так з нею. Але тато вперся і поставив Олю перед фактом – аборт або йде з дому і не позорить його.
А в чому тут ганьба? В чому? Я ніяк не збагну. Мій Володя й не знав про те, що Оля вагітна. Він б її точно не покинув, а навпаки б помирився і одружився.
Я допомогла Тамарі висушитися і викликала їй таксі. Подякувала, адже вона запалила в моєму серці маленьку іскру надії. І я не спала цілу ніч. З самого ранку я поїхала до лікарні і чекала задовго до того, як вона відчинилася, щоб не пропустити Олю.
Як тільки я побачила Олю, а вона мене – бідолашна і спантеличена дівчина не знала куди їй йти. Вона завмерла на місці. А я підбігла і впала посеред вулиці перед нею на коліна. Я просто благала її не вбивати слід мого чоловіка і сина. Нашу кровинку. Це єдине, що Бог залишив мені від них.
Мабуть тоді і трапилося чудо. Оля пішла зі мною додому. Я їй сказала, що вона може жити у мене, якщо батько проти дитини. І взагалі це тепер її дім.
Оля була дуже хороша і скромна дівчина. Та й по правді вона не хотіла тоді робити аборт. Батько ж наполягав, а йти їй не було куди. То ж вона поділилася цим з подругою Тамарою.
Я безмежно вдячна Тамарі. Якби не вона у той дощовий день – моє життя б закінчилося дуже швидко. А так, Тамара врятувала подругу від гріха, дитинці подарувала життя, а мені надію.
Я знову хочу жити. Мені є для кого жити. У мене появилася дочка і онук. Малесенький голубоокий хлопчик. Копія мого Володі. Та й назвали ми його теж Володимир. Так вирішила Оля.
Батько Олі до нас приходив одного разу подивитися на онука. Але його крижане серце так і не розтануло. Не хоче він спілкуватися з рідною дочкою і онуком. Вважає, що бідолашна Оля наробила йому сорому на пів міста.
