Мабуть те, що у нас є син ні для кого не дивина. Та й ніхто ніколи не повірить, що він нам не рідний, що не ми його батьки. Хоча це правда. Власну дитину ми ніколи не зможемо мати.
Той день для нас став найгіршим у нашому житті. У нас з чоловіком просто лились величезні сльози вiдч@ю і не було ні пари слів, щоб підтримати одне одного.
Ми здавали багато аналізів і планували вагітність. От тільки останній прийом у лікаря поставив крапку.
Мій чоловік у дитинстві перехворів свинкою, відповідно про це не знав. Ми здавали дуже багато аналізів і нарешті виявили в чому проблема. Та для нас не це стало безповоротною точкою.
Кілька місяців ми наважувалися на штучне запліднення. Обрали донора і провели цю процедуру. От тільки мені було дуже погано наступних кілька тижнів. Ми записалися на прийом до лікаря.
Виявилося, що лікар, який проводив процедуру зробив якусь помилку. Наша вагітність була позаматковою. Мені терміново зробили операцію. І на цьому моє життя завершилося. Я просто плакала. Це означало, що у мене ніколи більше не буде дітей, зовсім.
Ми йшли додому і обоє мовчали. Просто сльози котилися з очей. Ми були у відчаї. Нашій такій омріяній мрії так і не судилося збутися.
Раптом ми почули дитячий плач. Нам обом здалося, що це у нас вже дах їде. Але цей плач був настільки реальним, що й передати важко. Ми пішли на звук. Побачили у кущах замотане у ковдру немовля.
Здавалося, що це якийсь недолугий жарт чи сон. Викликали поліцію. Дали показання. Немовля забрали до лікарні.
І ми самі того не розуміючи почали виходити з депресії. Щодня ходили провідувати малюка до лікарні. Цікавилися, які документи потрібні для того, щоб забрати дитину собі.
Чоловік мене підтримав у цьому рішенні, та й це було і його рішення. У нас буде син. Всі документи зібрали, оформили дитячу кімнату вдома. Далі були комісії і всякі ще паперові нюанси.
Так, за три місяці ми стали батьками. Синочка назвали – Богдан. Він і справді нам даний Богом, посланий з небес. Якби не він – ми б просто зійшли з розуму, і ця депресія від болю і відчаю з’їла б нас з середини.
А він наш промінчик сонця. Наша віра в життя. З сином кожен день для нас наповнений щастям, любов’ю і теплом. Ми і не уявляємо свого життя без нього.
Та й про те, що він нам не рідний майже ніхто і не здогадується. Ми всі троє світловолосі та голубоокі. І нам з чоловіком часто здається, що у Богданчику є наші риси.
Не знаємо, хто його рідні батьки, але так вчинити з своєю кровинкою – це просто жах. Це край егоїзму, цинізму та нелюдяності. У них нема нічого святого. Хоча з іншої сторони не знати, яка лиха доля змусила маму залишити своє дитя в кущах.
Основне, що Богданчик наш син, а ми його батьки. І це найбільше щастя в житті.