Українською мовою, адаптовано до нашого колориту:
Я зустріла Данила на вечірці у спільної подруги — яскравий, харизматичний, з теплою усмішкою, ніби сонячний промінь у дощовий день. До нього в мене не було серйозних стосунків — виросла в маленькому містечку, де батьки тримали мене в жорстких рамках: «Спочатку навчання, потім уже хлопці». Заздрила подругам, які ділилися історіями про закоханості, але йшла своїм шляхом.
Але Данило змінив усе. Ми зблизились швидко, наче знали одне одного ціле життя. Поряд із ним я розквітала, а він — укріплювався. Навіть мої суворі батьки схвалили наші відносини. Незабаром ми влаштували скромне весілля, а через рік народили милих двійнят — Івасика та Мар’янка. Це було щастя, але й випробовування. Я не була готова до подвійного навантаження, але Данило тоді був поруч — ніжно допомагав, вчився бути батьком. Разом ми годували, купали, не спали ночами. Він умів підтримати, старався. Я вірила, що нам пощастило.
Але коли діти підросли, він змінився. Повертався додому пізно, втомлений, злий. Я почала здогадуватися — чи не зраджує? Підтвердження прийшло саме: одного разу під час його душу в телефоні дзвонила жінка. Представилася Світланою. І сказала, що вони вже рік разом. Світ затьмарився. Потім була Оксана. Потім — Наталка. А за ними — Галина та Тетяна. Я пробачала. Заради дітей. Заради сім’ї.
Боялася, що без нього вони не побачать гармонії в родині. Терпіла. Не помічала зрад. Приборкувала біль. Та коли сини виросли й пішли у своє життя, стало очевидним: між нами лишилися лише спільні спогади. Ми перетворилися на сусідів під одним дахом. Ні любові, ні поваги. Ми розлучилися. Він пішов. А я залишилася. Вчилася жити з тишею. Шукала втіхи у книгах, подругах, вишиванні. Жила. Без скарг.
Минуло дванадцять років. Одного осіннього вечора хтось постукав у двері. На порозі стояв він. Данило. Посірілий, зігнутий, чужорідний. Попросив увійти. Хотів поговорити. За глиняним глечиком меду зізнався: щастя так і не знайшов. Жінки змінювали одна одну, роботи не втримувався, здоров’я знищив. Лишився ні з чим. Самотній. Безрадісний. І тепер благає пробачення. Просить почати спочатку.
А я мовчу й не знаю, що відповісти. Дванадцять років — ні листа, ні дзвінка, ні квітки на День Матері. А тепер — друга спроба? У грудях болить. Та й серце б’ється — адже щось до нього все ще тепліє. Більше нікого не пустила в душу. Він — батько моїх синів. Він не чужак. Але вже й не той хлопець із усмішкою, що змінив моє життя.
Не відповіла. Сиджу, думаю. Шукаю в собі силу пробачити. Або остаточно відпустити.
(Щоденниковий запис)
**Життя вчить: минуле — це тінь. Хочеш піти вперед — не тримайся за неї.**
