Кардіолог Біланюк приїхав у Моршинський санаторій на відпочинок. Зібрався поголитися й піти на вечір. Все ж кому за сорок… хоча йому давно вже за шістдесят, але хто це тут рахує?
І тут у номер влітає жінка. Описати її без навиків Марчука годі й намагатися. На такій не лекцію про людинознавство читати, а водити по ній указкою й говорити: «Жінка це, по суті, ».
Стогне: яка ж це удача, що такий видатний кардіолог саме в нашому санаторії! Бо в процедурний зараз завгосп когось тягне, а штатний лікар саме у відїзді. Інфаркт, звісно, не попереджає, до кого він прийде опівночі. А от іменитий лікар саме тут…
У Біланюка вже мурашки поповзли під шкірою: «Починається другий акт без мене… Відкараскатись вже не вдасться». В жінці від сили кілограмів сто тридцять, а посеред обличчя калина-помада, червона як гербова печатка ОУН на старому валуночку. Ці такі не віддають своє. Зі своїм «пояснювати їм марно, навіть якщо ти кардіолог-чарівник, якщо асистують завгосп і медсестра в костюмі Сніговика-звабника».
От заходить Біланюк до процедурної, а там завгосп з диким виразом в очах і каталка. На каталці, притиснутий медичною карткою, якийсь апатичний бородань. З головою, як у дуборуба із сьомого класу географії Львівської гімназії. Зазвичай таку тілобудову мають кандидати фізико-математичних наук.
Марить, зітхає завгосп. Все: «квітка» та «квітка». Напевно, в магазині квітів уявляє себе.
Медсестра міряє тиск цьому апатичному й каже, що справи кепські. 70 на 50, і здається, що то ще зменшується. Це вже, жартує, не тиск, а обхват моїх рук і ніг, і регоче так, що у Біланюка серце зупинилося на хвилинку. А в карті написано, що для цього чоловіка 180 на 100 то ще розминка…
Біланюк зором шукає потрібне в процедурній. А тут раптом якісь дивні звуки. Такого тут не буває. Озирається медсестра ридає.
Що таке? питає він.
Шкода чоловіка…
Тривогу він вже відчув.
Адреналін! просить і руки дезінфікує. Ти знаєш, що таке адреналін? А у що набирати?
Ой, як мені його шкода!.. голосить медсестра та пригорнулася до стіни.
Біланюк бере шприц, сам набирає. А тут на очі потрапляє завгосп.
Завгосп такої голки ніколи не бачив. Та не зубило голка! Не було ще місця на будь-чиїй частині тіла, яке б по добрій волі її пропустило. У завгоспа очі до зіниць зїхали в середину. Стоїть, сіроокий, гойдається. В кутку медсестра голосить. Гріх би їй ляща, та стримує тільки одне: а що, якщо та вистрілить з рефлексу і вилетить разом із цеглою з третього поверху?
Біланюк подумав: нехай вони всі йдуть Знайшов місце на впалій грудях і всадив голку. Завгосп тоді як бугай впав.
Ой, завгоспа шкода! крикнула медсестра.
Та ви що, люди, такі чортові?! зірвався на крик Біланюк. Де нашатир?
Вони помруть?.. Ой, очі б мої того не бачили…
На столі стояла лампа, чавунна, з барельєфом «Козак виліковує ведмедя від застуди». Кілограмів пять. Біланюк думав її всіх заклинити, але передумав. Сказав всім: «Схаменіться! Бо вже й не ясно, кого з нас тут лікують і від чого».
Порядок! зарепетував. Дисципліна та спокій!
І тут хворий з заплющеними очима підводиться на каталці.
Вас прошу, не бешкетуйте тут, суворо каже медсестра, накладає йому долоню на голову й притискає до каталочки. Нашатир в шухляді, звісно.
Завгосп в прострації, пульс не вловиш. З бородача знову рука впала. Той знову поплив. Що таке? дивується Біланюк.
Массаж роби! кричить йому, а сам за завгоспа береться, витягає з-під каталочки.
Медсестра перевернула бородача на живіт, підсуває йому спідницю й вже збирається перекочуватись на каталці.
Серцевий массаж! Серце, а не ці ваші дива! розлючено бурчить Біланюк.
Медсестра бородача перевернула знов. Сіла зверху. Каталка скрипить, як замковий міст. Біланюк чує хруст! Завгоспу намочив тампоном з нашатирем, а сам контролює, аби медсестра цього бородача не зламала. 150 кіло на 60 повітря виходить як з пошкодженого баяна.
Завгоспа нарешті посадив поряд із кушеткою, а медсестра вже ладна розчавити пацієнта. Здер її з бородача, приклав до носа нашатир і поруч із завгоспом вмостив. Обоє сидять, як кури після дощу. В носах вата. В завгоспа штани сповзли, в медсестри спідниця аж до пояса. «Бригада швидкої допомоги»…
Не реагують на нашатир. I тут хворий вирівнюється, як спинка автобусного крісла. Заплющені очі. Повільно повертає голову.
Завгосп щойно вирішив посидіти ще й завалився вперед. Від удару чола об плитку побігли кола, як на воді.
Друзі… каже хворий не розплющуючи очей. Щиро прошу мене більше не лікувати…
Далі розповідає. Він спадковий гіпотонік: від снігопаду здуває, блискавка і вже його по кутках тягне. Він ні в чому не винен. Його норма 80 на 50. Буває, нижче падає. Але горнятко свіжої львівської кави рятує ситуацію. Але точно не рятує, якщо на нього вдруге сяде ця жінка з коралями з більярдних куль. Уже думав, що все… «Ружа» з туалету повернеться й здивується: хворіла вона, а ховати доведеться його.
Біланюк відчув сивіє. Хапає медкарту, читає: «Ярмолюк Ружа Богданівна». Пригадав, як їхав у санаторій і мріяв: познайомлюся тут із якоюсь самотньою пані, покувиркаємось… Був готовий навіть до серйозних стосунків. Тепер як рукою зняло.
А це що? запитує й простягає медкартку медсестрі.
Карта, відповідає та і втупилась перед собою, а з носа вата стерчить.
Але це не Ружа Богданівна. Це, радше, Лев Романович!
Як лікуючий лікар, мали б це помітити…
Ну ти й сс…
Друзі, втручається хворий. Тут у мене дружина. Приніс для Ружі кефір… Вона в туалет пішла, карту біля мене залишила. І тут мені погано стало. А цей чоловік, який тільки-но довів, що мяке все ж пробиває тверде, затягнув мене на каталку й повіз сюди. Мені було зле, а тепер усе прекрасно. Зле було, а зараз чудово. Якби не загальний блакитний фон із червоними обличчями живи й радій! Ніякої гіпотонії вже нема й сліду. Якщо зараз піднести сірника в космос зірвуся. Таке тепер у мене стабільне тиск! Не знаю, що мені вколов цей добрий лікар, але спати років десять мені не судилося. Наукових праць вистачить на трохи.
Пропоную, сказала медсестра, коли чоловік з кефіром вийшов. Нас тут взагалі не було.
Біланюк знову згадав про лампу, але медсестра випередила:
Завгоспа забираю на себе.
Біланюк у санаторії так ні з ким і не познайомився.
