Уявна подруга
Біля Оленки вже третій день юрбиться купа школярів. Олену проголосили на всю школу віщункою та справжньою психологинею, і кожен хотів урвати хоч трохи її мудрості. Учні підстерігали її біля вбиральні, підсідали в їдальні, приносили цукерки, зошити з домашкою і ще різні дрібниці, від яких вона вперто відмовлялася.
Мені Андрійко з 5-Б подобається, як думаєш, в нас може бути сім’я? мрійливо питала однокласниця Мирослава.
Я б не радила. Андрійко цей тільки на вигляд такий гарний, а сам в носі колупається і все те їсть. З харчами проблем не буде, але на цьому всі його таланти. Так все життя і просидить за дурницями, жуючи пампушку й сьорбаючи компот, відповіла Оленка.
Фу! Яка гидота! А Олег? Він відмінник і вже на гітарі трохи грає, не відступалась Мирослава, мрійливо посвічуючи очима.
Олег цей знущається з котів. Прив’язує консервну банку до хвоста та ганяє їх по двору. Жорстокий виросте, та ще й пити почне.
Чому ти так думаєш?
А ти бачила колись тверезого гітариста? Та й тобі зарано голову цим забивати хлопці не втечуть, поживи трохи для себе. Математику краще підтягни та кинь гризти нігті, бо ще глистів заведеш.
У мене друзів нема. Всі мене товстим дражнять і нікуди не кличуть, Павло з 4-В відштовхнув закохану п’ятикласницю, аж та зісковзнула з лави.
У середу стартує запис у секцію боротьби. Заяву можна залишити у вчителя фізкультури. Схуднеш, може й ні, але обзивати вже не стануть. І дружину майбутню свою так більше не штовхай.
Оленка підвелася до мийки з підносом.
Оленко, як думаєш, мені цього року на водійські здавати чи наступного? якось невимушено спитала вчителька географії біля мийки.
Олена Петрівна, щоб на права здати, треба мати машину, а у вас лише татова дев’ятка. Різницю відчуваєте?
Мабуть відчуваю, розгублено пробелькотіла вчителька.
Оленка зітхнула, вимила руки і додала:
Продавайте її, на ті гроші краще велосипед і шорти купіть, за два місяці вас і так будуть забирати на роботу. А найкраще квартиру в іпотеку беріте. Відсотки зараз гарні, а у тридцять пять з батьками жити вже не пасує. Я це як знавець кажу.
Під поглядами вражених педагогів Олена вирушила до свого класу на урок трудового навчання.
За сорок хвилин, поки однокласниці розбиралися із кравецькою лінійкою та тренувалися вставляти нитку в голку, Оленка встигла залатати з дому штани, звузила спідницю й гачком звязала ще пару шкарпеток, які подарувала вчительці праці, мовляв, вагітним ноги треба тримати в теплі. Трудовичка одразу відпросилася і помчала за тестом в аптеку. Наступного дня клас ласував смачним шоколадним тортом так вчителька подякувала Оленці.
Вдома Оленка теж поводилася незвично. Насварила маму за магазинний фарш і сама наліпила вареників. Ввечері замість YouTube взялася перечитувати Трьох мушкетерів, інколи перешіптуючись із кимось у кутку кімнати. Тато поглядав на неї з-за компютера, а вона зробила йому зауваження, що той сутулиться, і краще би килим вибив, ніж тинявся по всяких лівих сайтах.
У школі поповзли чутки, вчителі занепокоїлись і викликали психолога. Призначили сеанс. Під час уроків зібралися всі завучі, навіть директор.
Олено, ти не дістаєш у школі прикрощів? почав бородатий психолог із модними окулярами.
Мене засмучує те, що на школу виділили кілька мільйонів гривень, а нам спортивний зал досі лише зі старим козлом та двома метрами канату.
Усі обернулися на директора, який раптово зник через відчинене вікно.
В тебе немає друзів?
Дружба річ абстрактна, протяжно мовила Оленка, крутячи косички. Сьогодні граєш з кимось у класі в квача, а завтра твоя подруга миє в тебе вдома посуд, поки ти податкові декларації пишеш.
Почекай, які декларації, який посуд? Хто тобі все це розповідає?
Моя подруга.
Ось у чому суть проблеми! Можеш покликати її сюди?
Вона тут, абсолютно спокійно відповіла Олена, і присутні завмерли.
Ми її не бачимо. Як її звати?
Раїса Павлівна.
Та ну, а скільки їй років?
Сімдесят.
Що ще вона говорить тобі?
Каже, що зуби треба чистити від ясен, що собака у нашому дворі не злий, а наляканий і голодний, що про рідних не можна забувати. Ще каже, у вас за пять років податок на нерухомість неправильно рахували треба в БТІ звернутися, щоб перерахували, бо рахували за кадастром, а треба за ринковою ціною.
Психолог записав усе і підкреслив двічі останній пункт.
Після цього подзвонили батькам через гучний зв’язок.
Почекайте! вигукнув тато у слухавку. Це ж як мою маму звали! Вона померла десять років тому.
Кабінетом прокотилися зітхання та перешіптування молитв.
Саме так, десять років минуло, а ніхто навіть на могилу не прийшов. Все травою поросло, огорожа покосилася, образливо мовила Оленка.
Так якось все ніколи промимрив тато.
Сеанс закінчився.
Наступного дня всією родиною поїхали на кладовище. Оленка бабусю ніколи не бачила, лише з уривків татових спогадів. Могилу шукали довго давно вже те кладовище розрослося на місці лісу.
Дівчинка поклала букет жовтих тюльпанів у розрізану пляшку. Тато випрямив огорожу, мама виполола траву.
Тату, бабуся каже, що ти добра людина, але зовсім загруз у роботі й компютері, і вже навіть на мене часу немає.
Тато зашарівся й мовчки кивнув, визнавши правоту.
Скажи, що будемо виправлятись, він обійняв доньку й торкнувся побляклої фотографії на памятнику.
Тепер вона спокійна і до мене більше не прийде. Мені буде сумно без неї, вона дуже добра, весела і розумна.
Це правда. Бабуся знала людей наскрізь. Вона ще щось сказала?
Так. Каже, що твоя огіркова дієта дурня. Якщо хочеш схуднути іди у спортзал. І що валютний рахунок відкривати було невдалою ідеєю треба все добре перед тим розраховувати. А ще той дешевий бетон, який ти замовив для фундаменту під банюТато усміхнувся крізь сльози й промовив:
Знаєш, Оленко, здається, твоя бабуся навчила мене головному. Дякую їй, що передала це тобі.
Вони ще трохи постояли мовчки, кожен із своїми думками. Перший весняний вітер розгойдав старі сосни, і листочки на деревах ледь затремтіли. Оленка відчула легкий дотик неначе хтось ніжно погладив її по плечу. Вона усміхнулась і востаннє глянула на фотографію.
До зустрічі, бабусю. Тепер у мене все буде добре.
На зворотному шляху всі були якісь особливі трохи засмучені, але разом. Тато обіймав маму, а Оленка якусь мить навіть утримала свою руку в татовій долоні. Вперше за довгий час додому вони повертались не мовчки, а згадували бабусині історії та сміялись над її жартами.
На вечір усі втрьох наліпили вареників справжніх, домашніх, із сиром і вишнями, як робила Раїса Павлівна. А перед сном Оленка витерла пил із старої рамочки з бабусиним фото й поставила її на полицю поруч із улюбленою книжкою.
З того дня в школі діти більше не ставали в чергу до “віщунки” Оленка стала просто дівчинкою з теплими очима, до якої завжди хотілось звернутися за порадою чи просто посміхнутись. Вона вже не шепотілася у кутку кімнати, але інколи, коли треба було ухвалити непросте рішення, тихо питала подумки: «Ну що скажеш, бабусю?» і відповідь завжди знаходилась сама собою.
А життя крокувало далі справжнє, неспішне, сімейне, наповнене турботою, сміхом і найкращими історіями, якими іноді ділилася уявна подруга, а іноді вже сама Оленка.
