КОВБАСНИЙ КРАДІЙ
Не міг я не звернути увагу на того кота. Бо ж він крав у моєму маленькому продуктовому магазині, і робив це настільки кумедно, що сердитися було просто неможливо. Навпаки, я навіть чекав на ту виставу з нетерпінням, завжди тримав під рукою телефон, щоб зняти чергову витівку. Увечері показував записи дружині, і ми разом сміялися. Ось як це було.
Кіт, якому я дав ім’я Вертун, завжди довго сидів перед відчиненими дверима, ніби просто відпочивав, а сам косував навколо, перевіряючи, щоб поряд нікого не було. Я зі свого боку ховався за великим холодильником, звідки і знімав усе дійство.
А як тільки Вертун переконувався, що шлях вільний, він обережно заходив в середину, підкрадався до стійки з ковбасками, прискорював крок і тихцем хапав сосиску чи напівкопчену ковбаску. Ледве встигав скочити з «здобиччю» за двері, але…
Голод не дозволяв йому далеко тікати: за два метри від магазину він вже сідав і починав їсти. Тоді я виходив на сходи й, не наближаючись, питав:
Смачно?
Кіт з піднятою головою вдячно муркотів.
Ну й слава Богу, казав я. Приходь ще.
Ви, мабуть, дивуєтеся: чому ковбаски лежать просто на стійці, не в холодильнику, ще й не на видному місці, а окремо, дрібними шматками, сосиски та ковбаски. А все дуже просто я мав добре серце.
Вертуна до мене колись привів випадок: він прийшов до магазину ще дуже худий і виснажений, але вперто не підходив до людей, не брав їжу з рук. От і вирішив я вигадати для нього інший спосіб. Спочатку поклав сосиски прямо біля входу. Щоб Вертун міг самостійно собі добути їжу чесно «красти». Це спрацювало! Пізніше я почав залишати ковбаски дедалі далі, аж поки пункт годування не опинився ледь не біля полиці з іншим товаром ниженько, щоб йому зручно було забрати.
Вертун давно міг би просто заходити і брати те, що йому до душі, проте… Вся суть була в процесі. Крадене, як відомо, смачніше.
Згодом я виставив біля дверей поїлку, миску з кращим кормом для котів, а поруч навіть невеликий ящик з піском та маленький будиночок з теплим пледом. Вертун і досі не давався до рук, але поговорити любив. Я виходив вслід за ним, поки він пережовував чергову сосиску, і заводив діалог. А він, поки куштував, час від часу відповідав мені котячим «мяу».
Але з недавніх пір мене не залишало одне питання. Вертун явно відгодований, шерсть блищить, невже досі мусить щодня красти ковбаски? Він кілька разів на день й досі тирив по парі шматочків і тікав за ріг. Я намагався вистежити, куди він дінеться, але Вертун утікав завчасно.
І ось я встановив маленьку камеру з гарним кутом огляду, підключив її до компютера у себе в кабінеті. Одного дня я побачив нарешті, що ж там за таємниця. З підвального вікна будинку поруч вистрибнув рудахвостий кошеня. Тремтячи від нетерпіння, він кинувся до ковбаски, яку приніс йому Вертун.
Завтра ж! Чуєш? Завтра обовязково принеси їх додому! кричала ввечері дружина, витираючи сльози, але… Виявилося, це зовсім непросто.
Зараз упіймати Вертуна було вже не проблема спав посеред магазину, як удома. А ось кошеня залишалося диким, підпускати не хотів.
Дні тягнулись я спостерігав в камері, як маленький рудий часто підходив пити воду з поїлки чи дрімав у будиночку. Але варто мені спробувати дістатися до нього летів, як стріла.
Все змінилося в один день: почув я дивний крик з порога магазину. Ні душі в крамниці. Вийшов а там рудий кошеня волає на весь двір.
Що сталося, малий? питаю.
Кошеня моментально підбігло, подивилось прямо у вічі й рвануло до виходу. Я пішов за ним. За рогом лежав Вертун, жалюгідно стогнав: його вкусив пес за праву задню лапу. Вибратися зміг, але рана глибока.
Рудий притулився до нього і почав жалібно нявкати.
Ох ти ж, Господи, зітхнув я.
Зняв куртку, обережно загорнув Вертуна, а кошеня без опору вмостив у кишеню піджака. Захлопнув двері магазину, взяв їх обох і поїхав до ветеринара.
Пять годин просиділи ми у клініці, поки Вертунові зашивали лапу. За той час я встиг познайомитись і навіть подружитися з руденьким назвав його Богданко. Характер мав веселий, грайливий, допитливий.
Того ж вечора я закрив магазин і привіз обох додому оглушений наркозом Вертун та життєрадісний Богданко оселилися у нас остаточно. Дружина світилась від щастя. А як відомо, коли жінка щаслива, вона дзвонить до подруг! Цілий ритуал, з поясненнями і порадами.
Коли ж вона закінчила всі “наради”, я, Вертун і Богданко вже мирно спали на ліжку, розтягшись хто як міг.
Гарна справа, буркнула дружина. А мені де містечко знайти?
Та Богданко залюбки посунувся. Притиснувся до неї, почав мяти лапками плед біля неї.
Отак і зявився у нас справжній дім для двох котів. Тепер вони поважно лежать на сонці й майже нічим не нагадують тих напівздичавілих голодних створінь.
Часом Вертун, з колишньої звички, облизує Богданка той не проти, навіть задоволено мружиться.
А через дорогу, біля магазину взуття, прижилася маленька сіра киця. Продавчиня звідти часто бігає до мене купити їй щось смачненьке.
Можливо, і вона знайде дім. Може, одного дня всіх таких заберуть додому! А тоді вже котів видаватимуть за записом і тільки після проходження спеціальних курсів «як доглядати».
Як гадаєте, чи може таке статися?
Сидячи того вечора біля вікна, я задумався: допомагаючи ближнім, ми самі стаємо добрішими і ріднішими для цього світу.
