— Благаю тебе, доню, змилуйся надо мною, вже три дні як я не їла навіть шматочка хліба, і грошей у мене не лишилося, — благала старенька продавчиню.
Крізь вулиці Києва проймав до кісток холодний вітер, нагадуючи про часи, коли тут ще жили люди з теплими серцями й щирими поглядами.
Серед сірих стін і облуплених вивісок стояла жінка похилого віку. Її обличчя було вкрите мереживом зморшок, кожна з яких розповідала історію болю, стійкості та загублених надій. В руках вона стискала пошарпаний мішок з пляшками — останніми свідченнями минулого. Сльози повільно котилися по її щоках, немов не поспішаючи зникати в холоді.
— Доню моя… — прошепотіла вона, і голос її тремтів, як листок на вітрі. — Три дні вже не їла. Нема в мене ані копійки… навіть на шматочок хліба.
Слова зависли в повітрі, але за склом кіоску продавчиня лише непохитно похитала головою. Її погляд був холодним, як лід.
— І що з того? — відповіла вона зроздражнено. — Це ж пекарня, а не пункт прийому склотари. Хіба не бачиш? На вивісці ясно написано: скло здають у спеціальному місці, там і отримаєш гроші… на хліб, на їжу, на життя. Що ж я можу зробити?
Старенька збентежилась. Вона не знала, що пункт прийому закривається о дванадцятій. Запізнилась. Запізнилась на останню можливість врятувати себе від голоду. Колись вона й подумати не могла, що буде збирати пляшки. Вона була вчителькою — жінкою з гарною освітою, з гідністю, яку не втратила навіть у найважчі дні. Але тепер… тепер вона стояла перед кіоском, як жебрачка, відчуваючи гіркий присмак сорому.
— Ну… — продавчиня знизила тон, — може, менше спатимете. Завтра, якщо принесете скло зранку, приходьте — я вас нагодую.
— Доню, — благала жінка, — дай хоть четвертинку батона… Я завтра віддам. Мені погано… Я не можу… Не витримаю цього голоду.
Але в очах продавчині не було і іскри співчуття.
— Ні, — різко відрізала вона. — Я не благодійниця. Сама ледве кінці з кінцями зводжу. Щодня до мене йдуть цілі юрби, а я не можу всіх годувати. Не затримуй, черга стоїть.
Поряд стояв чоловік у темному пальті, занурений у свої думки. Він здавався далеким, ніби перебував у іншому світі — світі турбот, рішень, майбутнього. Продавчиня миттєво перетворилася, наче перед нею з’явився не просто покупець, а важливий гість.
— Добрий день, Олександре Миколайовичу! — вигукнула вона привітно. — Сьогодні привезли ваш улюблений хліб — з горіхами та сухофруктами. А пампушки — свіжі, з абрикосом. Вишневі вчорашні, але теж дуже смачні.
— Добрий день, — відповів він розгублено. — Дайте, будь ласка, хліб з горіхами і шість пампушок… вишневих.
— Чи може, з абрикосом? — запитала вона з посмішкою.
— Нехай буде з абрикосом, — пробурмотів він.
Дістав гаманець, вийняв купюру й мовчки передав їй. Раптом його погляд випадково впав убік… і зупинився. Він побачив ту жінку, що стояла в тіні кіоску. Її обличчя було йому знайоме. Дуже знайоме. Але пам’ять відмовлялася повертати спогади. Лише одна деталь спалахнула в свідомості — старовинна брошка у формі квітки, приколота до її потертого пальта. У ній було щось особливе… щось рідне.
Чоловік сів у чорний автомобіль, поклав пакет із покупками на сидіння й поїхав. Його офіс був недалеко, на околиці міста, у сучасній, але скромній будівлі. Він не любив показної розкоші. Олександр Коваль, власник великої мережі магазинів побутової техніки, починав з нуля ще в дев’яностих, коли країна була на межі хаосу, і кожну гривню доводилося заробляти потом і кров’ю. Завдяки залізній волі, розуму та неймовірній працездатності він збудував імперію, не покладаючись на зв’язки чи покровителів.
Його будинок — затишний котедж на околиці — був наповнений життям. Там мешкали його дружина Олена, двоє дітей — Артем і Данило, і незабаром мала народитися довгоочікувана донька. Саме дзвінок дружини вивів його з задуми.
— Сашко, — сказала Олена стурбовано, — дзвонять із школи. Артем знову побився.
— Кохана, не знаю, чи зможу… — зітхнув він. — У мене важливі переговори з постачальником. Без цього контракту ми можемо втратити мільйони.
— Але мені важко їхати самій, — прошепотіла вона. — Я вагітна, стомлююся. Не хочу туди сама.
— Не їдь, — одразу сказав він. — Обіцяю, знайду час. А Артем… отримає гарну догану, якщо не почне себе поводити.
— Ти ніколи не вдома, — сумно промовила вона. — Приходиш, коли діти вже сплять, йдеш, коли вони ще не прокинулися. Я за тебе хвилююся. Ти не відпочиваєш.
— Це робота, — відповів він, відчуваючи докір сумління. — Але все заради сім’ї. Заради тебе, заради дітей, заради нашої малечі, яка незабаром з’явиться
