“На! Бери! Даремно я тобі повірила!” кричала незнайомка.
Я виховую доньку, яку народила коханка мого чоловіка. Так, ви не помилилися. Хтось скаже, що я божевільна, що мені потрібна допомога лікаря. Але зачекайте вислухайте мою історію до кінця.
Тоді був 2005-й. Ми з Ярославом жили щасливо був власний бізнес, затишна оселя. Чоловік тримав кілька крамниць, возив товар з Польщі, Угорщини, Австрії. Я не працювала доглядала за домом і нашим сином Данилком, якому тоді виповнилося пять. Щовечора на столі чекав запашний борщ, ситні вареники, мясисті голубці. І, звісно, ідеальний лад.
Та одного вечора все розсипалося. Поверталися з гостей, Данилко дрімав на задньому сидінні. Біля воріт стояла дівчина з рожевим ковдранцем у руках. Щойно ми зупинилися, вона кинулася до Ярослава:
На! Бери! Даремно я тобі повірила та не позбулася дитини!
Я застигла, немов прикована. Він теж не розумів, що коїться.
Не хочу тебе чути й бачити! Не смій дзвонити й навіть згадувати про доньку!
Мороз був лютий, вітер рвав одяг. Сусіди вже визирали з вікон, цікавлячись галасом. А Ярослав мовчки тримав на руках ту ковдру.
Ходімо додому Там усе поясню.
Виявилося, це була колишня продавчиня, яка пішла з роботи рік тому. Причину, гадаю, ви вже здогадалися.
Що робитимемо з нею? тихо запитав він, коли поклав дівчинку спати.
Як що? Виховуватимемо. Адже це ж твоя кров.
Лікарям за конверт із грошима вписали в картку фальшиву вагітність. Дівчинку назвали Соломією. Ненависті до неї не було дитина ж ні в чому не винна. За що злитися на немовля?
Ярославу довго не могла пробачити. Ходили до психолога, навіть думали розлучитися. Але час найкращий лікар. Я побачила, як він кається, намагається відновити довіру. Це зайняло не день і не місяць роки.
Данилко відразу полюбив сестричку: возив її на прогулянки, хвалився друзям, нікому не дозволяв її ображати.
Минуло вісімнадцять років. Соломія мініатюрна копія батька, навіть посмішку успадкувала. Я називаю її рідною, хоч сусідки й шепочуться, коли ми проходимо повз.
На днях святкували її повноліття. Зібралися родичі, хресні. Раптом зявилася несподівана гостя її мати.
Ти що тут робиш? прошипів Ярослав, виводячи її за ворота.
Я до своєї доньки. Де Вікторія?
Її звуть Соломія. Тобі чого?
Боже, хіба не могли нормальне імя вибрати? Я привезла їй подарунки косметику, телефон. Де вона?
У неї є мати. А ти порожнє місце. Де ти була всі ці роки?
Тобі що? Я на вас у суд подам!
Забирайся геть і більше не зявляйся. Інакше викличу поліцію.
Він вигнав її. А я тоді зрозуміла: нашу родину ніхто не зламає. Ми завжди захищатимемо одне одного. Ярослав чудовий батько, і я щаслива, що діти мають такого тата.
А ви змогли б прийняти дитину, як це зробила я?
