У батька Маріанни був дуже суворий характер. Навіть матір його боялася, слова зайвого промовити не сміла. А от із чужими дітьми він поводився зовсім інакше — усміхався, говорив лагідно. А на них із матір’ю лише гарчав. І довго Маріанна не розуміла, чому батько не любить її. Відповідь дізналася вже у старших класах.
У школі вона з усіх сил старалася вчитися добре, щоб батько не лаяв її зайвий раз, щоб йому догодити. Ще з шостого класу мріяла отримати високі бали на ЗНО і вступити до одного з університетів у Львові.
Коли до них приходили гості, то вважали за обов’язок похвалити гарну й розумну доньку й запитати, ким вона хоче стати, куди планує вступати.
Маріанна боязко дивилася на батька й відповідала, що ще не вирішила. Про свою мрію вона мовчала.
— Одинадцять років навчатиметься — і досить. Не збираюся її до пенсії годувати. Здорова виросла — нехай працює. Усі хочуть бути вченими, начальниками, а хто робитиме справжню роботу? — сказав за неї батько.
— Що ти, Борисе, — заспокоюючи промовила мати. — Маріанна розумна дівчина, вчиться на відмінно. З такими оцінками стояти за прилавком і ковбасу продавати? Зараз час такий — щоб чогось досягти, знайти гарну роботу, треба диплом. На гарній роботі й нареченого кращого знайдеш.
Та батько й слухати не хотів.
— Не базікай марно, — скривився він, кинувши на дружину зневажливий погляд. — Нащо дівці освіта? Щоб борщ варити й підлогу мити, освіта не потрібна. Народити й без диплому зможе. Від знань лише клопіт. Ось тобі, наприклад, що освіта дала?
Мати згорнулася під його поглядом, а батько продовжував дорікати. Гості почували себе ніяково, не втручалися й мовчали, хоч і не погоджувалися з господарем.
Тому й Маріанна мовчала, нікому не розкриваючи своїх мрій. Але коли склала ЗНО й отримала високі бали, вирішила оголосити про своє рішення їхати до Львова. Вона вже доросла, може сама приймати рішення. Ніхто її тут не утримає, і на шиї у батька сидіти не збирається. Вона ще доведе йому, на що здатна. І зовсім його не боїться. Так думала вона, рішуче йдучи додому, притискаючи до грудей атестат із відзнакою.
Побачивши похмуре обличчя батька, її рішучість зникла. Але вона все ж сказала, що хоче вступати до Львова.
— Нікуди не поїдеш, зрозуміла? Я тебе годував, одягав, тепер ти нам із матір’ю допомагатимеш, опорою будеш на старість. Не тобі там робити. Оце ще вигадала! — Батько зневажливо глянув на дружину. Та опустила очі.
— Нікуди не поїдеш! — стукнув кулаком по столу, аж миски підскочили, і борщ розлився.
— А ти її не захищай. У тебе й своїх гріхів досить. — Він знову подивився на матір. — Пам’ятаєш, чим твоє навчання закінчилося? Ти мені до гробу повинна бути вдячна, що я на тобі оженився, репутацію врятував, цю невдячну істоту виростив.
— Борисе, годі при доньці, — благаюче сказала мати.
— Чого це? Нехай знає правду, доросла вже. Може, урок винесе, твоїх помилок не повторить. Хоча… — Батько махнув рукою. — Яблуко від яблуні недалеко падає.
— Мамо… — Маріанна через сльози подивилася на неї.
— Піде працювати, я сказав. — Батько взяв ложку й голосно хльопнув борщу.
Маріанна вибігла з кухні. Коли батько пішов, мати зайшла до неї в кімнату.
— Мамо, за що він так до мене? — скрізь сльози запитала донька.
Тоді мати й розповіла все.
— Тепер я знаю, чому він мене не любить і не відпускає вчитися. А знаєш, я навіть рада, що він мені не рідний батько, — сказала Маріанна, витираючи сльози.
— Я ще з ним поговорю. Тримай. — Мати подала їй згорнуті в рулон гроші. — Небагато, але на перший час вистачить. Сховай добре, щоб не знайшов. Я поВона сховала гроші під матрац, і через тиждень, коли батько був на роботі, Маріанна зібрала речі, поцілувала матір у щоку і вийшла з дому, більше ніколи не озирнувшись.
