**Щоденник батька**
Мій син Олег подзвонив майже з плачем. — Тату, можна я приїду до вас у Львів трохи попрацювати? — питає. У нього голос тремтить. Каже, що дружина кожного дня запрошує подруг, а йому в такому галасі неможливо зосередитися за комп’ютером. Я аж стиснув трубку так, що кістки заболіли — так розлютився.
— Ти його прийняв? — питає брат, наливаючи каву.
— Звісно! — відповідаю, голос мій хрипить від досади. — Скільки разів казав йому: наведи порядок у сім’ї! Та все марно. Приїхав до мене змучений, голодний, очі червоні. Сів за стіл і до пізньої ночі не відривався. Говорить, проект терміновий, строки горять.
— А чому вдома не працює? Дружина заважає?
— Та там же не дім, а клухня! — зітхаю. — То сестра до неї завітає, то ціла юрба подруг. Гамір, музика, реготання. Як тут зосередишся?
Олег — програміст. У шлюбі з Марічкою вже п’ять років. Спочатку я тішився за нього — дружина тиха, розумна, економіст за освітою. А коли народився онук Ярик, здавалося, кращої дружини й не треба. «Яка господиня! — згадував я. — В оселі чисто, дитина доглянута, Олег ситий.»
Син піднімався по кар’єрних сходах, поки Марічка була у декреті. За три роки став старшим розробником, але з посамдою прийшли й нові обов’язки. А потім усе змінилося. «Мій син, завжди жвавий і енергійний, став ніби тінь», — розповідаю я, ледве стримуючи лють. Спершу думав — робота вимотала, але проблема виявилася вдома.
Одного разу завітав до них у квартиру в центрі Львова без попередження. А там — справжнє бенкетування. Марічка з гостями, музика гуде, з кухні лунає регіт. Олег замкнувся у спальні, втопившись у екран ноутбука, а онука й слід простудів. Виявилося, Марічка відправила Ярика до своєї мами за місто. Такі посиденьки стали звичкою. Щовечора — подруги, кузина, веселості до півночі. То іменини, то «просто так». Олегу в такому галасі працювати неможливо.
Я спробував поговорити з Марічкою. Вона відповіла різко: «Я втомилася бути ідеальною дружиною та служницею! П’ять років без вихідних — прибирання, кухня, дитина. Хто мені подякував? Ніхто! Тепер я відпочиваю з подругами, і ніяких чоловіків тут немає. Ярик у бабусі, щасливий і ситий. Якщо Олегу щось не подобається — хай скаже мені в очі!»
Олег помітив, що Марічка змінилася, як лиш вийшла з декрету. У будні — ідеальна дружина, а в вихідні «бере від життя все». Він хотів би заборонити ці зборища, та боїться: «Розлютиться, стане ще гірше». Я в жаху. «Мій син занадто м’який, він не поставить її на місце, — говорю. — А що, якщо вона не зупиниться? Раптом зап’є? Що тоді буде з сім’єю?»
Брат питає: «А її мати не може вплинути?» Я лиш хитаю головою: «Її мати вважає, що все гаразд. Мовляв, дівчина молода, втомилася, хай розважається, поки може. Олегу мовчать — отже, його все влаштовує».
Не знаю, що й робити. Бачу, як син страждає, як сім’я розпадається. Олег не може працювати вдома, а Марічка, схоже, і не збирається повертатися до звичного життя. «Так не можна! — обурююся. — Якщо так піде далі — розлучаться, а онук залишиться без батька!»
**Урок:** Інколи мовчання — не золото, а брехня самому собі. Якщо не вмієш говорити, почують когось іншого.
